Кларк Смит – Зібрання творів (страница 52)

Бачивши, що жовтошкірі люди зусібіч обступили баржу і що врятуватися втечею неможливо, Фульбра попросив негайно провести його до короля Ільдрака. Міркував юнак, що йому варто буде лише назвати Ільдракові своє ім’я та королівський сан, у простодушності своїй гадаючи, що один король, хай який жорстокосердий, навряд чи катуватиме іншого або триматиме його як бранця. А ще цілком могло бути, що в оповідках своїх мандрівники виявляли певну схильність до того, щоб зводити наклеп на мешканців Уккастроґу. 

Тож якась частина натовпу оточила Фульбру та його рабів і попровадила їх до Ільдракового палацу, високі, гострі вежі якого увінчували бескиди, що стриміли за відмілиною і високо здіймалися понад збитими докупи оселями, в яких мешкали острів’яни. І поки вони спиналися витесаними у скелі сходинками, Фульбра почув брязкіт криці об крицю і, озирнувшись, побачив, що екіпаж викинутої на берег галери повитягав мечі та зійшовся у битві з острів’янами. Одначе моряки значно поступалися чисельністю, і невдовзі Мучителі, які роїлися на березі, зламали їхній спротив і захопили більшість мореплавців у полон. Й від цього видовища сповнився Фульбра лихими передчуваннями й почав пройматися дедалі більшою недовірою до цих жовтошкірих людей. 

Незабаром він постав перед Ільдраком, який засідав на високому латунному престолі у великій залі свого палацу. Зростом Ільдрак був на пів голови вищий за будь-кого зі своїх людей; риси його обличчя скидалися на маску зла, зроблену з якогось тьмяного позолоченого металу, а зодягнений він був у шати дивовижного відтінку, що нагадував пурпурові морські води, змішані з патьоками свіжопролитої крові. Навколо нього стояли численні збройні вартові, кожен з яких тримав у руках страхітливу, схожу на косу, зброю; поміж велетенських базальтових колон зали туди й сюди походжали похмурі палацові діви з розкосими очима, вбрані у циноброві спідниці й лазурові нагрудники. Усією залою були розставлені найрозмаїтіші дерев’яні, кам’яні та металеві механізми, яких Фульбрі ще ніколи не випадало бачити і які справили на нього вкрай гнітюче враження важкими ланцюгами, ложами із залізними зубцями та коловоротами з тягами із риб’ячої шкіри. 

Зберігаючи по-королівському гордовиту поставу, молодий правитель Йоросу виступив наперед і звернувся до Ільдрака, який нерухомо сидів, оглядаючи його пильним неблимним поглядом. І Фульбра назвав Ільдракові своє ім’я та суспільний стан, оповів і про те лихо, що змусило його втікати з Йоросу, а також висловив бажання якнайшвидше дістатися острова Синтром. 

— Мандрівка до Синтрому далека, — мовив Ільдрак із ледь помітним осміхом. — Та й не маємо ми звичаю дозволяти гостям йти від нас, не скуштувавши сповна гостинності острова Уккастроґ. А тому, королю Фульбро, я змушений просити тебе стримати свою нетерпеливість. Ми ж бо стільки усього маємо тобі показати, стільки розваг маємо запропонувати! Зараз мої придворці проведуть тебе до покоїв, які личать твоєму королівському санові, та спершу я мушу попросити тебе залишити мені того меча, якого ти носиш при боці; адже мечі зчаста є вельми гострими — а я не бажаю, щоб мої гості зазнавали поранень від власної руки. 

Тож один із палацових вартівників забрав у Фульбри його меч, а заразом і невеличкий кинджал із оздобленим рубінами руків’ям, який молодий король носив при собі. А тоді декілька вартових, тримаючи напоготові свою косоподібну зброю, щільно обступили юнака, вивели його із зали та й попровадили численними коридорами, а тоді — прогонами сходів, вирубаних у м’якій скелі, униз, до підземель, розташованих глибоко під палацом. І не відав він ані того, куди забрали трьох його рабів, ані які настанови було віддано стосовно подальшої долі полоненого екіпажу галери. А вже невдовзі сонячне світло лишилося позаду і Фульбру повели схожими на печери залами, що були освітлені мідяними світильниками, з яких виривалося полум’я кольору сірки; а скрізь навколо нього були потаємні камери, в яких лунали гнітливі стогони та голосні, маніакальні завивання, але здавалося, немовби всі ті звуки розбивалися об незламні двері та гинули всередині в’язниць. 

В одній з тих зал Фульбра та його наглядачі зустріли юну діву, вродливішу й менш похмуру з виду, ніж решта; здалося Фульбрі, що, проходячи повз, дівчина та співчутливо всміхнулася до нього й ледве чутно промурмотіла мовою Йоросу: 

— Кріпися, королю Фульбро, бо є тут та, хто воліє тобі допомогти. 

Вартові, судячи з усього, не розчули її слів або ж просто їх не зрозуміли, знаючи лише різку й сичливу мову Уккастроґу. 

Спустившись численними сходинками, вартові привели Фульбру до масивних бронзових дверей; один із них відчинив їх, і молодого короля змусили увійти досередини, а тоді двері з тужливим скреготом зачинили за його спиною. Камера, до якої його заштовхали, з трьох боків мала стіни з темного острівного каменю, а з четвертого боку — з важкого, небиткого скла. За склом юнак побачив синьо-зелені мерехтливі води морської пучини, підсвічені вогнями підвішених у камері світильників; і у водах тих ворушився велетенський спрут, чиї мацаки корчилися попід самою стіною; там, звиваючись приголомшливими золотавими кільцями, що тяглися вдалину, зникаючи у мороці, шугали величезні змієподібні страховиська; а ще у водах тих плавали трупи людей, які витріщалися на Фульбру очними яблуками, над якими було зрізано повіки. 

У кутку в’язниці, попід скляною стіною, стояв лежак, а в дерев’яних посудинах для Фульбри були залишені їжа та питво. Зморений і зневірений, король уклався на лежак, не доторкнувшись до їжі. І поки небіжчики та морські чудовиська зазирали крізь скло, втупившись очима у нього, осяяного загравою світильників, лежав юнак зі щільно заплющеними очима, намагаючись забути свої гризоти й не думати про лиху долю, яка чекала на нього попереду. Й здавалося Фульбрі, що крізь увесь той жах і смуток, які застилали йому зір, неначе темні хмари, прозирає миловидне обличчя тієї дівчини, яка співчутливо всміхнулася до нього, яка була єдиною з усіх, кого йому випало зустріти на Уккастрозі, хто звернувся до нього з добрим словом. Її обличчя час від часу з м’якою невідступністю поверталося до нього, неначе викликане якимись лагідними чарами; і вперше за багато днів відчув Фульбра, як у ньому ледь відчутно ворухнулася його дочасно похована юність і прокинулася ще невловна, невиразна жага до життя. Тож за деякий час юнак таки заснув, а дівоче обличчя і далі поставало перед ним, являючись йому вві сні. 

Коли він прокинувся, над ним і досі незгасними вогнями горіли світильники, а море за скляною стіною кишіло тими самими чудовиськами, що й раніше, або подібними до них. Але тепер серед трупів, які плавали за склом, побачив юнак оббіловані тіла своїх рабів, які, зазнавши муки від рук острів’ян, були викинуті до підводної каверни, що межувала з в’язницею Фульбри, аби той побачив їх, щойно пробудивсь. 

Від цього нового жаского видовища відчув юнак напад нудоти; та поки вдивлявся він у мертві обличчя, бронзові двері з похмурим скреготом розчахнулися навстіж і до в’язниці увійшли вартові. Угледівши, що юнак не спожив ані їжі, ані води, залишених для нього, вони примусили його трохи попоїсти та випити, погрожуючи йому широкими вигнутими клинками своєї зброї, аж поки той скорився. Потому вартові вивели Фульбру з в’язниці та попровадили перед очі короля Ільдрака, до великої зали тортур. 

Побачивши золотаве світло, що рівним потоком лилося крізь вікна палацу, та довгі тіні, які відкидали колони й катівські механізми, Фульбра збагнув, що лише нещодавно зазорів світанок. Уся зала була вщерть заповнена юрбою Мучителів та їхніх жінок; скидалося на те, що більшість присутніх спостерігала за тим, як решта, представники обох статей, були заклопотані зловісними приготуваннями. І побачив Фульбра, що зараз праворуч Ільдрака, котрий сидів на високому мосяжному престолі, стояла висока латунна статуя з жорстоким і демонічним обличчям, подібна на якогось безжального бога підземного світу. 

Вартові виштовхали Фульбру наперед. Ільдрак коротко привітався з ним, і по словах вітання на його губах затрималася та сама лукава й підступна посмішка, яка їм передувала. А коли Ільдрак замовк, латунна подобизна й собі заговорила. Голосом, повним скрипучих і металевих тонів, звернулася вона до Фульбри мовою Йоросу та заходилася детально змальовувати розмаїті пекельні тортури, яким його мали піддати того дня. 

Коли статуя замовкла, вухо Фульбри вловило тихенький шепіт; озирнувшись, юнак побачив коло себе вродливу дівчину, яка зустрілася йому вчора в підземних коридорах. І, схоже, не помічена Мучителями, дівчина та мовила до нього: 

 — Будь відважний і хоробро витримай усе, що тобі заподіють, адже до початку наступної днини, якщо це буде можливо, я постараюсь влаштувати тобі втечу. 

Підбадьорило Фульбру це запевнення дівчини, й здалося йому, що зараз вона ще вродливіша, ніж була раніше, і що очі її дивилися на нього з ніжністю; й, на власний подив, відчув юнак, що у серці його воскресли подібні, наче близнюки, прагнення жити і кохати. Це відчуття наснажило його перед лицем усіх тих тортур, які приготував для нього Ільдрак.