Кларк Смит – Зібрання творів (страница 15)

Рибалок, які гадали, що ця подія є лихим дивом, охопив жах, і вони швидко повтікали на найвищі скелі. З Евагом залишилися лише двоє його слуг: хлопець на ім’я Рата і старезна карга Агілідіс, які були свідками багатьох його чаклунств, а тому призвичаїлися до магічних видовищ. Ці двоє стояли поруч із чаклуном, поки той чекав, коли голо́вні згарища нарешті остигнуть. 

Голо́вні тим часом швидко потемнішали, одначе дим і далі здіймався над ними увесь полудень і все пообіддя; і коли вже близилася призахідня година, вони ще й досі були загарячі, щоб на них могла ступити людська нога. Тож Еваг звелів своїм слугам носити в глеках воду з моря та заливати нею попіл і недогарки. І після того, як дим розвіявся, а сичання вщухло, він вийшов уперед і наблизився до блідих трупів. Підійшовши до них, чаклун відчув таку холоднечу, як та, якою віє від плавучих крижин, що перетинають Арктику; і від тієї холоднечі у нього защеміли руки та вуха, й пробрала вона його морозом навіть крізь хутряну мантію. Підійшовши ще ближче, він торкнувся одного з тіл кінцем вказівного пальця; і хоч пальцем він торкнувся легенько і притьма його забрав, його обпекло, неначе вогнем. 

Вельми вразило це Евага: адже дотепер не відав він, аби трупи могли перебувати в такому стані, і вся його обізнаність у чаклунстві ніяк не могла йому прислужитись. Тоді помислив він, що на мерців накладено закляття: чари, подібні до тих, які снують бліді полярні демони чи морозні відьми винаходять у снігових печерах. І визнав він за краще на певний час полишити берег, аби ті чари не почали справляти вплив не лише на мертвих. 

Повернувшись до свого дому перед настанням ночі, чаклун запалив при кожних дверях і при кожному вікні пахучі смоли, запахи яких є найбільш неприємними для північних демонів; а у кожному кутку, до якого міг проникнути якийсь дух, він поставив по одному зі своїх фамільярів, аби ті були на чатах і запобігли будь-якому вторгненню. Опісля, коли Рата й Агілідіс поснули, він заходився пильно, зі старанною уважністю вчитуватися в писання Пнома70, де було докладно зіставлено багато потужних екзорцизмів. Одначе, раз у раз перечитуючи ті прадавні рядки в пошуках розради, чаклун пригадував лиховісне сказання пророка Літа, якого не збагнула ще жодна людина: «Існує Той, хто населяє місце лютого холоду, Той, хто вільно дихає там, де нікому іншому несила дихнути. У дні прийдешні Він вирушить у мандри між островами й містами людей та, наче білу погубу, принесе із собою той вітровій, що спить в його оселі». 

 

І хоч у хатньому вогнищі палало багаття зі смолистих соснових і терпентинних71 полін, ближче до півночі здалося чорнокнижникові, що повітря покою сповнилося смертельним холодом. Тоді занепокоєно відвернувсь Еваг від пергаментів Пнома й побачив, що язики полум’я досі здіймалися високо вгору, немовби й не було потреби підкидати дрова до багаття. А тоді він зненацька почув шум шаленого вітру, сповнений моторошними криками морського птаства та квилінням наземної птиці, яку відносило геть на безпорадних крилах, а над усім цим гамором лунав високий сміх диявольських голосів. Вітровій, налетівши з півночі, несамовито шмагав квадратні при основі вежі його дому; птахів жбурляло у міцні віконні шибки, неначе звіяне осіннє листя; муровані з граніту стіни двигтіли так, немов їх намагалися порвати на шматки руки дияволів. І хоча двері покою були зачинені, а вікна — щільно затулені, та пориви крижаного вітру раз у раз вривалися досередини, кружляли кімнатою, вихорилися навколо столу, за яким сидів Еваг, видираючи з-під його пальців широкі пергаменти Пнома та шарпаючи полум’я лампи. 

Чаклунові руки ціпеніли від холоду, й намарно він силкувався пригадати протичари, які були найбільш дієвими супроти духів бореального краю. А тоді несподівано вітер ущух, залишивши по собі всеохопну тишу, що запанувала в усьому домі. Холодні протяги зникли з покою, а лампа та вогнище горіли рівним полум’ям, і якась дещиця тепла звільна повернулася до примороженого Евагового єства. 

Невдовзі він усвідомив, що крізь вікна його покою сяє світло, неначе запізнілий місяць зійшов над скелями, однак Еваг знав, що місяць о цій порі був лише тоненьким серпиком, який з вечора ставав лише дедалі меншим. Здавалося, що світло те сяяло з півночі, бліде й холодне, наче полум’я з криги; і, підійшовши до вікна, він уздрів велетенський сніп світла, що перетинав усе море, ніби линучи з далекого, захованого за небосхилом полюса. У тому світлі скелі були блідіші за мармур, прибережні піски — біліші за морську сіль, а рибальські хатинки скидалися на білі гробниці. Сніп світла по вінця заливав обнесений муром сад Евага, й уся зелень зникла з його листя, а його цвіт став схожий на снігові квіти. І сніп той падав холодним промінням на долішні стіни його дому, але стіна горішнього покою, з вікна якого він визирав, ще й досі залишалася в тіні. 

Чаклун подумав, що той світляний сніп міг литися з блідої хмари, що висіла над морським обрієм, або ж із білого гребеня хвилі, що здійнявся уночі до самого неба, проте не мав він у тому певності. Споглядаючи, побачив чаклун, що сніп світла здіймався дедалі вище в небесах, але не спинався його стінами. І поки він марно міркував над значенням цієї таємниці, здалось йому, що в повітрі навколо нього лунає якийсь солодкий та чарівливий голос. І, промовляючи незнаною йому мовою, той голос вимовив руну глибокого сну. І не зміг Еваг опиратися тій руні, і опосіло його сонне заціпеніння, подібне до того, що долає змореного вартового у місцині, закутаній снігами. 

 

На світанку закляклий чаклун підвівся з підлоги, на якій був лежав, і став свідком дивного дива. Адже — подумати лишень! — у гавані височів айсберґ, і то такий, що подібного не бачила ще в усіх своїх морських мандрах жодна команда жодного судна, про який ніколи жодної легенди не оповідали на оповитих туманами гіперборейських островах. Той айсберґ заповнював собою всю широку гавань від берега до берега та підіймався в неозору височінь нагромадженнями ескарпів72 і незчисленними ярусами стрімчаків, а його гостроверхі крижані скелі здіймалися, неначе вежі, до самого зеніту, нависаючи над Еваговим домом. Він був вищий за страхітливу гору Ахоравомас, яка вивергає ріки полум’я та рідкого каменю, що струменіють, незгасимі, попри Чо Вулпаномі та вливаються у води південного моря. Він був крутіший за гору Ярак, яка позначає місце, де розташований Північний полюс, і тьмяне мерехтіння падало на море й на суходіл з його крижаного громаддя. Мертвотне й жаске було те мерехтіння, і збагнув Еваг, що то й було те саме світло, яке він уздрів у пітьмі. 

Повітря було пройняте таким холодом, що чаклун заледве міг дихнути; а світло велетенського айсберґа своєю надзвичайною студеністю обпікало очі. А втім, йому вдалося помітити дивну річ: промені того мерехтіння були розсіяні й падали обабіч його будинку; долішніх покоїв, у яких спали Рата та Агілідіс, більше не торкався сніп світла, бачений вночі, і зараз на весь його дім лягали лише промені досвітнього сонця та передранішні тіні. 

Унизу, на узбережжі під бескидами, він побачив недогарки викинутої на берег галери, серед них біліли неопалимі трупи. І куди не кинь оком, на піску та прибережних скелях лежали чи стояли, випроставшись у нерухомих закляклих поставах, рибалки, немовби повиходили зі своїх сховків, щоб уздріти сніп блідого світла, та були впокорені магічним сном. І все узбережжя гавані, і сад Евага, і геть усе навколо, до самого переднього ґанку його домівки, скидалося на землі, вкриті густим шаром паморозі. 

І знову пригадав чорнокнижник сказання Літа, і з вельми недобрими передчуттями спустився він на приземний поверх. Там при північних вікнах, обернувшись обличчями до світла, схилилися юний Рата і стара Агілідіс. Заціпеніло, з широко розплющеними очима стояли вони, й блідий жах закарбувався на їхніх обличчях, й лежала на них печать тієї самої білої смерті, яка спіткала команду галери. І чаклун, який вже ладен був до них наблизитися, зупинився через те, що від їхніх тіл на нього повіяло хвилею страхітливої холоднечі. 

Збагнувши, що його магія геть недієва супроти того, що коїлося, ворожбит уже ладен був утекти з будинку, однак йому сяйнула думка, що саме промені з айсберґа несуть смерть усьому, чого торкнуться, і що, полишаючи свій дім, він буде вимушений впустити досередини те згубне світло. А ще спало йому на гадку, що з усіх, хто мешкав на узбережжі, смерть оминула лише його одного. Не зміг він вгадати причини такого порятунку від згуби; та врешті-решт визнав за краще залишитися вдома й терпляче та без страху чекати на те, що мало статися. 

Повернувшись до свого покою, він удався до найрізноманітніших заклинань, але його фамільяри покинули дім уночі, залишивши кути, в яких він їх поставив, і жодний дух — ані людський, ані демонічний — не відгукнувся на його запитання. І в жодний спосіб, знаний чаклунам, не зміг він ані дізнатися нічого про той айсберґ, ані хоча б на дрібку наблизитися до розгадки його таємниці. 

Невдовзі, намарно силкуючись сотворити якісь захисні чари, він відчув на своєму обличчі подих вітру, який був не повітрям, а тоншою й розрідженішою стихією, холодною, неначе місячний ефір73. Евагове власне дихання зрадило його, завдаючи невимовної муки, і він, охоплений чимось на кшталт усвідомленої непритомності, що була подібна до смерті, повалився на підлогу. У тій непритомності йому непевно вчувалися голоси, що промовляли незнайомі закляття. Він відчував, як його торкалися невидимі пальці, проймаючи гострим крижаним болем, а навколо мерехтіло холодне променисте сяйво, неначе морська хвиля, що накочується на берег, відступає, а тоді накочується знову. Нестерпним було те сяйво для всіх його чуттів, одначе воно поступово яскравішало, а проміжки часу, на які воно відступало, ставали дедалі коротшими; за якийсь час чаклунові очі та плоть загартувалися достатньо, щоб його витримувати. На ту мить світло айсберґа вже рясно лилося на мага крізь північні вікна, і здавалося, що велетенське Око розглядало його в тому сяйві. Він волів підвестися й зустріти те Око віч-на-віч, але непритомність знерухомлювала його, немов параліч.