Кларк Смит – Зібрання творів (страница 120)

[149] Асмодей — повелитель духів у давноєврейських переказах, згодом — демон, один із семи королів (князів) демонів. Назва «Асмодей» походить, імовірно, від давньоавестійського божества гніву Аешма-дева.

[150] Ґарґуйль або ґарґулья (від фр. gargoille) — витесаний з каменю та скульптурно оздоблений водостік, зазвичай у вигляді ґротескної фантастичної тварини, чудовиська, скерованої вперед фігури людини тощо. У Середньовіччі був характерним елементом романської та ґотичної архітектури.

[151] Абаддон — в юдаїзмі та християнстві — пекло, край померлих. Також іменем Абаддон названо князя пекла, уособлення смерті та хаосу.

[152] Вважалося, що Ліліт була першою дружиною Адама. Вона не побажала підкорятися своєму чоловікові, оскільки вважала себе таким самим творінням Бога, як і Адам.

[153] Bonne Jouissance (фр.) — «добра втіха» чи «добра радість», себто назва українською звучить як «Заїзд доброї втіхи».

[154] Cьє (давньофранцузьк. Sieur — «пан») — давньофранцузький титул, форма звертання до знатних осіб. Згодом, шляхом злиття слів усталеного звертання mon sieur (фр. — «мій пане») цей титул трансформувався у «мосьє» або ж «месьє».

[155] Сьє де Емо (Le Sieur des Emaux) перекладається з французької як «пан (володар) емалей», себто, ім’я є промовистим і натякає на хист його носія ховати своє істинне єство під зовнішнім шаром удаваної товариськости.

[156] Турень — колишня провінція Франції. Столицею було місто Тур. Під час політичної реорганізації території Франції 1790 року, територія Турені була розділена між департаментами Ендр і Луара, Луар і Шер та Ендр.

[157] Себто, міста, в межах якого розташований кафедральний собор. Свого часу наявність такого собору була однією з умов, які давали населеному пункту право називатися містом.

[158] Флеґетон або Піріфлеґетон — полум’яна річка у підземному царстві Аїд, а також однойменний річковий бог у давньогрецькій міфології.

[159] Вокабула (від лат. Vocabulum — «слово, ім’я, назва») — окремо взяте слово як предмет заучування напам’ять при первинному навчанні мовам; окремо взяте слово чужої мови.

[160] Сибілянти — у фонетиці — група передньоязикових щілинних приголосних звуків (с, з, ш, ж).

[161] Haute Esperance (фр.) — «висока (велика) надія», себто назва таверни українською звучить як «Таверна великої надії».

[162] Сен-Зенобі́ (англ. Saint Zenobie) — топонім, який, вірогідно, походить від імен святих Зиновія та Зиновії, ранньохристиянських мучеників і святих, які зазнали смерті від меча.

[163] Вогонь святого Ельма — явище, що полягає у виникненні досить тривалого електричного розряду при напруженні електричного поля в атмосфері. Виникає на гострих кінцях високих об’єктів і має вигляд світіння.

[164] Дорміторій (від лат. Dormire — «спати») — спільна спочивальня для ченців у католицьких монастирях. За часів середньовіччя ченці спали у загальній залі на вкритій соломою підлозі або на солом’яниках. Лише абати мали особисті келії.

[165] Ла-Френе (фр. La Frênaie) — вигадане Кларком Ештоном Смітом (як і переважна більшість топонімів Аверойну) місто, назву якого утворено від французького слова «Frênaie», яке означає ясен, а також ліс, у якому переважають ясени.

[166] Себто манускрипт з Александрійської бібліотеки.

[167] Летейські — cебто притаманні Леті — річці забуття в Аїді. Вважалося, що небіжчики, які пили воду цієї річки, забували усе своє земне життя. Звідси вислів — «канути у Лету», себто, піти у небуття.

[168] Келар — чернець, який завідує монастирським столом, коморою, харчовими припасами та їхнім розподілом.

[169] Cтигійський — від назви річки Стикс, яка, як вважалося у давньогрецькій міфології, розділяла світ людей та підземний світ — Аїд, а також неосяжне болото, що лежало у самому центрі підземного світу й до якого вливалися води усіх потойбічних річок — Стиксу, Ахеронту, Лети, Кокіту та Пірифлеґетону.

[170] Промовисте прізвище. Le chaudronnier у перекладі з французької означає «казаняр» або «котляр», себто, ремісник, який виготовляє казани. Тут, найімовірніше, натяк на казан як атрибут чаклунського мистецтва.

[171] Міський маршал — посадова особа у міських громадах, на яку покладаються обов’язки з охорони правопорядку.

[172] У цій книжці наведена первісна версія твору, написана Кларком Ештоном Смітом 18 червня 1932 року. Оригінальний варіант був відхилений редакцією часопису Weird Tales, для якого призначався, тому незабаром автор переробив оповідання, пожертвувавши викладом сюжету у формі своєрідного триптиха, в якому оповідь ведеться від імені різних дійових осіб (подібний виклад твору у формі документів і свідчень очевидців притаманний, зокрема, Г. Ф. Лавкрафту, взяти до прикладу його знаний «Поклик Ктулху»). Тож оповідання «Аверойнський Звір», опубліковане в травні 1933 року у Weird Tales, було суттєво скорочене, виклад подій у ньому ведеться від імені Люка ле Шадроньє, до якого в супроводі маршала з’являється сам абат Теофіль, а вигнання Звіра відбувається не за допомогою гіперборейського порошку, що його порадив застосувати позаземний демон, ув’язнений у персні Ейбона, як у першій версії, а за допомогою самого демона, якого ле Шадроньє звільняє, розбивши пурпуровий самоцвіт. І якщо скорочення тексту, яке принесло в жертву первісний триптих, загалом не покращило оповідання, то перероблена кінцівка твору припала Смітові до смаку, адже, як він згодом написав у листі до Авґуста Дерлета, датованому 22 березня 1933 року: «різноманітні переробки надзвичайно покращили [оповідання]». З огляду на це, перекладач вважає задоречне навести тут альтернативну кінцівку оповідання: 

«Не ставлячи запитань й тримаючи списи напоготові, двоє ратників супроводжували мене у тім нічнім чуванні. Вони добре знали, з яким демонічним страхіттям можуть зустрітися очі в очі; однак у їхній поставі не було ані сліду тривоги. Я ж, знаючи чимало такого, чого вони відати не могли, зняв з пальця свого перстень Ейбона і приготувався вчинити згідно з тими настановами, що їх дав мені демон. 

Чоловіки стояли до лісу ближче за мене і, згідно з моїм суворим наказом, невідривно вдивлялися у нього. Та ніщо не ворушилося у збриженому мороці; а небеса бліднули, немов у досвітніх сутінках. Аж ось, за годину до світанку, коли тінь великого дуба вже сягнула стіни й почала пі- дійматися до Теофілевого вікна, прийшла істота, на яку я чекав. Страхіття з’явилося зненацька, нічим не зрадивши своєї близькости. Оповите пекельним червоним світлом, швидке, немов роздмухане вітром полум’я, вистрибнуло воно з лісового мороку та скочило на нас, що стояли, закляклі й змучені цілонічним неспанням. Один ратник повалився на землю, й побачив я над ним, у пливкій, неначе кров, червіні, чорні та зміїсті обриси Звіра. Куляста змієподібна голова, безвуха й безноса, шарпала обладунок на чоловікові своїми незліченними гострими зубами. І я почув, як зуби ті скреготіли та брязкали об залізні ланки. Швидко поклав я перстень Ейбона на камінь, який заздалегідь помістив на землі й розбив темний самоцвіт ударом того молотка, що приніс із собою. 

Із друзок розтрощеного самоцвіта здійнявсь у подобі димного вогню визволений демон — спершу невеличкий, ніби вогник свічки, він збільшувався й розростався, немов те пожарище, що охоплює поскладані на купу оберемки хмизу. І, тихо засичавши голосом вогню, що яскравішав, набуваючи гнівного, страхітливого золотавого відтінку, демон стрибнув уперед, аби стати до бою зі Звіром, як він і обіцяв мені зробити в обмін на свою свободу, здобуту після довгих циклів ув’язнення. 

Палахкотячи мстивим полум’ям, високим, як вогнища автодафе, він упритул наблизився до Звіра, і той облишив упалого ратника, звинувшись, як обпечена змія від вогню. Звірові кінцівки та тіло билися в огидних корчах, й скидалося на те, що вони плавляться, як віск і страхітливо змінюються, зазнаючи неймовірних перетворень. Мить за миттю набувала істота мерехтливої подоби людини, неначе вовкулака, що повертається зі своєї звіринности; а червоне світло мерхло й видавалося, що нечиста чорнота її плоти попливла й завирувала, поступово набуваючи вигляду тканого полотна і перетворюючись на складки темної ряси з каптуром, подібної до тих, які носять бенедиктинці. А тоді з-під каптура почало прозирати обличчя, й обличчя те, хоч оповите тінню та спотворене, було обличчям абата Теофіля. 

Лиш на якусь мить уздрів я сю дивовижу; і ратники теж уздріли її. Одначе й досі демон у подобі полум’я раз у раз нападав на істоту, що зазнала мерзенних перетворень, і обличчя знову розтануло у восковій чорноті, а тоді від неї здійнялися високі стовпи диму, а за ними долинув важкий дух, подібний до духу горілої плоти, до якого домішувався якийсь потужний мерзенний сморід. І тоді з клубочіння диму, перекриваючи сичання демона, долинув один-єдиний крик, і голос, що кричав, був голосом Теофіля. Одначе дим усе густішав, приховуючи нападника і те, на що́ він нападав; і вже не лунало жодного іншого звуку, окрім співу полум’я, що знайшло собі поживу. 

Врешті-решт, жалобно-чорні клуби диму полинули вгору, здіймаючись і зникаючи серед верховіть, а над темними деревами зринуло у височінь мерехтливе золотаве світло, схоже на мандрівний вогник, і полетіло до зірок. І збагнув я, що демон з персня виконав свою обітницю і тепер полинув назад, у ті далекі позаземні глибини, з яких чаклун Ейбон свого часу прикликав його до Гіпербореї та ув’язнив у пурпуровому самоцвіті. Важкий горілий дух разом із потужним мерзенним смородом розвіялись у повітрі; а від того, що нещодавно було Звіром, зараз не лишилось ані сліду. І збагнув я, що полум’яний демон прогнав геть те страхіття, що його принесла з собою чорна комета. Той ратник, якого Звір повалив був на землю, підвівся на ноги: захищений кольчугою, він не зазнав ушкоджень. Він зі своїм побратимом стояли поруч мене, не кажучи нічого; але знав я, що вони бачили ті зміни, яких зазнавав Звір, і почасти здогадалися про те, якою була істина. Тож, поки місяць у небі сірішав із наближенням світанку, я змусив їх зложити жахливу присягу, що вони дотримуватимуться таємниці. І зобов’язав я їх бути вірними свідками тієї промови, що її я мусив виголосити перед ченцями Периґонськими. Залагодивши сю справу так, аби ніщо не нашкодило доброму імені святого Теофіля, розбудили ми воротаря та сповістили його про прикру абатову смерть. Ми ствердили, що Звір накинувся на нас зненацька і, перш ніж встигли ми йому завадити, досяг абатової келії, а коли з’явився знову, то тримав Теофіля у зміїстих лабетах своїх, немовби хотів забрати його до комети, що хилилася до обрію. І тоді сотворив я заклинання для вигнання й прогнав нечистого диявола, і щез той у хмарі сірчистого полум’я та пари; однак абата, на превеликий жаль, поглинуло полум’я. Та його смерть, казав я, була воістину мученицькою, й була вона не марною: