Кейт Мосс – Гробниця (страница 91)

Леоні здригнулася, проте не від слів Беяра, а від спогадів про слабкий, але нестерпний сморід, що переслідував її в гробниці. Він був сумішшю диму, вологи й запаху моря.

— Ці притчі видаються вам архаїчними, еге ж? — спитав господар. — Утім, вони ховають у собі вагомішу істину, хоча часто лише затуманюють її. —¦ Він постукав по книзі своїми довгими тонкими пальцями. — У Книзі Соломона сказано також, що Асмодей не терпить близькості води.

Леоні рвучко випросталась.

— І саме тому йому на плечі поставили велику чашу з водою? Це так, мосьє Беяр?

— Може, й так, — погодився він. — Асмодей з’являється також і в інших релігійних текстах. Наприклад, у Талмуді він має свого відповідника — Ашмедая, істоту зовсім не таку злобну, як Асмодей у Книзі Товіта, проте його помисли зосереджені на дружинах Соломона та на Вірсавії. Через деякий час, у середині п’ятнадцятого сторіччя, Асмодей з’являється як демон хтивості в «Malleus Maneficarum» — на мою думку, досить примітивному каталозі демонів та їхніх лиходійств. Ваш брат, як колекціонер, має знати про цю книгу.

Леоні стенула плечима.

— Може, й знає.

— Є люди, котрі вважають, що демони особливо лихі та небезпечні о певних порах року, коли вони є найсильнішими.

— А коли Асмодей уважається найсильнішим?

— У листопаді.

— У листопаді, — луною відгукнулась Леоні. Вона на мить замислилась. — Але що все це означає, мосьє Беяр, — поєднання забобонів і припущень, карти, гробниця, демон, котрий боїться води й люто ненавидить шлюб?

Повернувши книгу на полицю, він підійшов до вікна й став біля нього спиною до Леоні, спершись руками на підвіконня.

— Мосьє Беяр! — гукнула вона.

Він обернувся. На мить мідні промені сонця, падаючи крізь широке вікно, створили навколо старого щось на кшталт німбу. Леоні здалося, що вона бачить перед собою біблійного пророка, котрий зійшов з олійного полотна відомого художника.

Одначе Беяр ступив у центр кімнати — й ілюзія зникла.

— Це означає, мадемуазель, що коли забобонні селяни розповідають про демона, що розгулює довколишніми лісами та долинами, а часові зв’язки переплутались, то ми не мусимо нехтувати цими розповідями як звичайнісінькими балачками. Є певні місцини, і Домен — одна з них, де діє нечиста сила. — Він помовчав. — Ба більше, є ті, хто свідомо плекає цю силу й викликає демонів, не розуміючи при цьому того, що злом не можна оволодіти й не можна розпоряджатися ним на свій розсуд.

Леоні не повірила почутому, проте серце її тьохнуло.

— Отже, саме це й робив мій дядько, мосьє Беяр? Ви хочете сказати, що мій дядько за допомогою карт і місцевого духа викликав диявола Асмодея? А потім виявився неспроможним контролювати його? Що всі ці історії про страшну тварину є правдивими? Що мій дядько був винним, принаймні в моральному сенсі, в убивствах, що кояться в долині? І що він про це знав?

Одрік Беяр спокійно витримав її розпачливо-запитальний погляд.

— Так, він про це знав.

— І саме тому змушений був удатися до послуг панотця Соньєра, щоб упокорити викликану ним потвору? — Леоні на мить замовкла. — Тітка Ізольда знала про це?

— Ні, не знала. Це було до її появи в маєтку.

Леоні підвелась і підійшла до вікна.

— Я не вірю, — різко мовила вона. — Усі ці історії — дияволи, демони… Хто повірить цим казкам у нашому сучасному світі? — Та її голос раптом стих, коли вона згадала про загиблих. — Оті дітлахи, замордовані потворою… — прошепотіла вона. Потім знову нервово заходила кімнатою, скриплячи дошками підлоги. — Я в це не вірю, — повторила Леоні, проте вже без упевненості в голосі.

— Кров притягує кров, — тихо сказав Беяр. — Є речі, що притягують до себе зло. Існують місця, предмети й люди, які силою своєї лихої енергії здатні притягувати до себе лихі обставини, лиходійство, гріх.

Леоні рвучко зупинилась, і думки її потекли в іншому напрямку. Поглянувши на свого милого й привітного хазяїна, вона плюхнулась у крісло.

— Гаразд, припустімо, що я з усім цим погоджуюсь, але ж до чого тут колода карт, мосьє Беяр? Якщо я вас правильно зрозуміла, вони можуть бути силою, спрямованою як на добро, так і на зло — залежно від обставин їхнього використання?

— Саме так. Так само, як, скажімо, меч, що може бути як знаряддям добра, так і знаряддям зла. І таким його робить рука, котра його тримає, а не сама криця, з якої він зроблений.

Леоні кивнула.

— А звідки походять карти? Хто перший намалював їх і для чого? Коли я вперше прочитала написане моїм дядьком, то зрозуміла, що він твердить про начебто здатність малюнків на стінах гробниці якимось чином полишати свої місця й утілюватися в картах.

Одрік Беяр посміхнувся.

— Якби це було так, мадемуазель Леоні, то існувало б лише вісім карт, а не повна колода.

Серце Леоні занило.

— І справді так. Я якось про це не подумала.

— Хоча, — додав він, — дещиця правди у ваших словах є.

— У такому разі, мосьє Беяр, чому на стінах видно саме ті вісім зображень? — Зелені очі Леоні знову заяскрились ентузіазмом. — Може, ті вісім зображень на стіні каплиці якраз і притягнув до себе мій дядько? Може, в іншій ситуації й під час іншого сеансу зв’язку між світами на стінах могли б проступити зовсім інакші зображення?

На обличчі Одріка Беяра повільно розпливлася поблажлива посмішка.

— Карти меншого достоїнства, іншими словами — прості гральні карти, уперше з’явилися в ті лихі часи, коли люди, спонукані релігією до вбивств, гноблення та викорінення єресі, укинули світ у кривавий хаос.

— Це ви про альбігойців? — спитала Леоні, пригадавши розмови між Анатолем та Ізольдою про трагічні події тринадцятого сторіччя в Лангедоку.

Старий заперечно похитав головою.

— Гай-гай, мадемуазель А еоні! Якби ж то жорстокі уроки засвоювались доволі швидко! На жаль, це не так.

Раптом Леоні, враженій нотками значущості в голосі Беяра, здалося, ніби за його словами сховано мудрість, що сягає вглиб століть. І їй, доти байдужій до історії, раптом страшенно закортіло дізнатися більше про події минулого, про те, як один наслідок тягнув за собою інший.

— Я маю на увазі не альбігойців, мадемуазель Леоні, а пізніші релігійні війни, конфлікти шістнадцятого сторіччя між католицьким домом Гізи й гугенотським домом Бурбонів — назву його так для простоти пояснення. — Беяр розпачливо здійняв руки вгору та знов опустив їх. — Як зазвичай — і, гадаю, так буде завжди, — релігійні вимоги неодмінно супроводжувались вимогами майновими й територіальними.

— І карти з’являються саме в той історичний період? — хутко промовила Леоні.

— Початкові п’ятдесят шість карт, придумані для того, щоб скоротати довгі зимові вечори, переважно наслідували традицію італійської гри тароччі. За сто років до подій, що про них я розповідаю, італійський двір і знать започаткували моду на такі розваги. Коли ж постала Республіка, фігурні карти змінили Хазяїн та Хазяйка, Дочка й Син — ви вже мали змогу самі в цьому пересвідчитись.

— Дочка мечів, — сказала Леоні, пригадавши малюнок на стіні гробниці. — А коли саме це сталося?

— Тут бракує ясності. Приблизно в той самий час, коли у Франції безневинна гра Таро перетворилася на дещо інше. На систему віщування, спосіб сполучення видимого та відомого з незримим та незнаним.

— Отже, колода Таро завжди була в маєтку Домен?

— Ті п’ятдесят шість карт були, скоріше, власністю дому, якщо так можна висловитись, а не осіб, що в ньому мешкали. Древній дух місцевості добре попрацював над цією колодою, легенди та чутки теж приклались і внесли свою дещицю. Розумієте, карти наче лежали, чекаючи на того, хто замкне ланцюг.

— Тобто на мого дядька, — сказала Леоні, і це прозвучало як ствердження, а не як запитання.

Беяр кивнув.

— Ляскомб читав книги, що їх видавали в Парижі віщуни-картярі: стародавні твори Антуана Кур де Жебелена, сучасні твори Еліфаса Леві та Ромена Мерлена. І вони його заворожили. До успадкованої ним колоди карт він додав двадцять дві карти великого аркана, тобто карти, що провіщають кардинальні повороти в житті й те, що стосується Потойбіччя. Ті ж із них, які Ляскомб хотів викликати, він зобразив на стінах гробниці.

— Мій покійний дядько намалював двадцять дві додаткові карти?

— Так. — Беяр трохи помовчав. — Значить, ви, мадемуазель Леоні, цілком повірили в те, що за допомогою карт Таро — у конкретному місці та за певних сприятливих обставин — можна викликати демонів і злих духів?

— Не знаю, добре це чи погано, мосьє Беяр, проте я дійсно в це повірила. — Леоні на мить замовкла. — Однак я не розумію ось чого: яким чином карти керують духами?

— Та ні, не керують, — швидко відповів Беяр. — Саме в цьому й полягала помилка вашого дядька. Карти здатні викликати духів, але вони не спроможні ними керувати. Усі потенційні можливості криються в образах — характер людини, її бажання, добро та зло, усі наші тривалі й заплутані життєві історії, — однак коли їх вивільнити, то вони починають жити власним життям.

— Щось я не зовсім утямила, — насупилась Леоні.

— Зображення на стінах — то є відбитки останніх карт, викликуваних у цьому конкретному місці. Проте якщо комусь судилося — дотиком пензля — відобразити риси тієї чи цієї карти, то вони набудуть інших властивостей, розкажуть зовсім інші історії.

— А це стосується усіх карт і повсюдно? — спитала Леоні. — Чи лише в Домен, у гробниці?