Кейт Мосс – Гробниця (страница 93)
Вона стояла на перехресті невеличких погано видимих стежинок, а не на одній широкій стежці. Усі галявини та підліски виглядали однаково. Не було іншого способу визначити напрям, окрім як покластися на сонце, що світило крізь верховіття високо вгорі, проте воно було ненадійним проводирем крізь темні хащі. Та Леоні запевнила себе, що коли наполегливо йтиме ввесь час уперед, то неодмінно досить швидко вийде на галявину й до самого будинку. Лишалося тільки сподіватись на те, що їй якось поталанить оминути гробницю.
Леоні рушила по схилу ледь зримою стежиною, що вела до невеличкої галявини. Раптом через прогалину в деревах вона побачила лісисту ділянку на протилежному березі річки Од, де стояли кам’яні мегаліти, про які розповідав їй Паскаль. І її ніби щось штовхнуло — вона раптом усвідомила, що з Домен видно всі місця з диявольськими назвами: Крісло диявола, Зуб диявола, Рогаті гори. Леоні вдивилася в обрій. Там, удалині, також було місце злиття двох річок — Бланк і Зальц, і, як розповідав Паскаль, місцеві називали його la benitier, тобто кропильницею.
Леоні доклала чималих зусиль і викинула з голови образ спотвореного тіла демона з пронизливим поглядом блакитних очей, що, здавалося, проникав глибоко в її свідомість. Вона поквапилася вперед, ступаючи сягнистими кроками й переконуючи себе, що то щира маячня — лякатися статуї чи ілюстрації в книзі.
Схил пагорба різко став крутішим. Поверхня землі під її черевиками змінилась, і невдовзі Леоні з’ясувала, що йде не по килиму з листя та хвої, а по ділянці голої землі, схожої на прямокутний шматок коричневого паперу, уставлений у зелений ландшафт.
Леоні зупинилась і глянула вперед. Над нею нависла крута стіна гори, що стала немов бар’єром на шляху стежини. Просто над її головою виднівся природний виступ, котрий, наче місток, перекривав згори ділянку землі, що на ній вона стояла. Леоні раптом здогадалася, що стоїть на сухому дні струмка. Колись, у сиву кельтську давнину, тут мчав потік з гірських джерел і промив оцю впадину в крутосхилі.
У її пам’яті зринули слова мосьє Беяра.
Сховані там, де пересихає річка, у місці, де поховані древні царі.
Леоні роззирнулася, шукаючи чогось незвичного, придивляючись до форми поверхні, до дерев і кущів. Її увагу привернуло пласке заглиблення в землі, а поруч із ним — плаский сірий камінь, ледь видимий з-під трави та коріння дикого ялівцю.
Вона підійшла до заглиблення й нахилилась. Потім простягла руку, розгребла траву й пильно придивилась до зеленого клаптика землі. Тепер їй стало добре видно кільце з каменів, яких було лише вісім. Ухопившись за найбільший з них і забруднивши кінчики рукавичок грязюкою та зеленим слизом, Леоні почала смикати його, щоб подивитися, що там — під ним.
Камінь легко зрушив з місця. Леоні сіла навпочіпки й поклала його собі на коліна. На поверхні каменя був знак, намальований Чи смолою, чи чорною фарбою — п’ятикутна зірка, узята в коло.
Відчувши приплив ентузіазму — а раптом вона натрапила на схованку карт Таро? — Леоні відклала камінь убік і, взявши дерев’яного патика, почала обкопувати по черзі кожен камінь. Зненацька серед мокрої землі показався клапоть товстої матерії, і Леоні здогадалася, що ці камені придавлюють його.
Вона стала копати далі, користуючись уламком деревини як лопатою, натикаючись то на камінюччя, то на друзки розбитої черепиці; аж поки не змогла висмикнути ввесь клапоть матерії. Під ним виявився маленький отвір. Відчувши захват, Леоні почала розширювати отвір, намагаючись вивільнити те, що було в ньому сховано. Вона довбала й довбала, викидаючи землю, жучків і хробаків, аж поки палиця не вперлась у щось тверде.
Ще трохи — і вона побачила щось на кшталт простої дерев’яної скриньки з металевими ручками по боках. Ухопившись брудними руками за дужки, Леоні смикнула. Земля не відпускала скриньку, та Леоні крутилася, звивалася й натужно смикала, аж поки земля не чвакнула та не відпустила свій скарб.
Важко дихаючи, Леоні витягла скриньку з западини на сухе місце й поклала її на матерію. Пожертвувавши своїми рукавичками, вона начисто витерла поверхню та, не кваплячись, підняла дерев’яну кришку. У скриньці виявився ще один ящичок — металевий коробок, схожий на той, у якому матінка зберігала свої коштовності.
Леоні витягла металевий коробок і поставила його зверху на дерев’яний. Він мав маленький замочок, який, на її подив, виявився незамкненим. Леоні спробувала обережно, потроху підняти кришку. Вона пискнула й піддалася досить легко.
Під деревами було темно, і те, що лежало всередині скриньки, теж мало темний колір. Однак невдовзі очі Леоні призвичаїлись, і вона побачила всередині пакунок, загорнутий у якусь чорну матерію. Сумнівів не було — його розмір і форма якраз збігалися з розміром та формою колоди карт. Витерши брудні долоні об свої чисті й сухі спідниці, Леоні обережно розгорнула пакунок.
І побачила зворотний бік гральної карти, більшої за розміром від тих, що їй зустрічалися. Крап карти був темно-зеленим, прикрашеним витіюватим дрібненьким візерунком сріблястого й золотистого кольорів.
Леоні трохи почекала, набираючись сміливості, потім подумки порахувала до трьох — і перевернула верхню карту.
Перед її очима постав образ темноволосого чоловіка в довгій червоній мантії. Він сидів на троні, встановленому на кам’яному бельведері. Гори вдалині видалися їй знайомими. Леоні прочитала напис під малюнком: Король пентаклів.
Вона придивилась уважніше — і фігура чоловіка теж видалася їй знайомою. І тут її осяяло. То був образ священику, котрого викликали для вигнання диявола з гробниці та який благав її дядька знищити карти. Священика звали Беренже Соньер.
І це підтверджувало те, що вона почула від мосьє Беяра годину тому: її дядько не дослухався поради святого отця.
— Мадемуазеле! Мадемуазеле Леоні! Де ви?
Леоні стривожено обернулась, зачувши, як хтось гукає її.
— Мадемуазеле! Агов!
То були Паскаль і Маріета. Леоні здогадалась: її не було так довго, що слуги вирушили на її пошуки. Вона швидко загорнула карти в тканину. Їй кортіло забрати їх із собою, але в її одежі ніде не було місця, де їх можна було б сховати.
Украй неохоче, проте не вбачаючи іншого виходу, оскільки вона не бажала, щоб хтось дізнався про її знахідку, Леоні сховала карти в маленьку скриньку, її поклала в більшу, а ту запхала назад у ямку. А потім іще й притоптала землю закаляними в багні підборами своїх черевиків. Коли справу було майже закінчено, вона кинула свої бруднющі рукавички додолу й теж прикидала їх землею. Їй лишалося вірити в те, що нікому досі не вдалося знайти ці карти, і тому ніхто, окрім неї, не знає, де їх сховано. Вона неодмінно повернеться сюди під покровом темряви й забере карти з собою, коли це можна буде зробити без зайвого ризику.
— Мадемуазеле Леоні!
У голосі Маріети чулася паніка.
Леоні пішла назад, видерлась на узвишшя й побігла стежиною через ліс туди, звідки прийшла та звідки долинали голоси слуг. Потім вона кинулась навпростець через ліс, щоб Паскаль і Маріета не здогадалися, звідки вона прибігла. Нарешті, пересвідчившись, що відбігла досить далеко від свого скарбу, Леоні зупинилась, віддихнула й озвалася.
— Я тут! — вигукнула вона. — Маріето! Паскалю! Сюди!
За кілька хвилин у прогалині між деревами з’явилися їхні стривожені обличчя. Маріета заклякла на місці, спантеличена й занепокоєна станом одягу Леоні.
— Я десь загубила свої рукавички, — збрехала дівчина легко, як дихала. — І мені довелось повертатися, щоб знайти їх.
Маріета прискіпливо глянула на неї.
— І ви знайшли їх, мадемуазеле? — підозріло спитала вона.
— На жаль, не знайшла.
— Гослоди, а ваше вбрання!
Леоні зиркнула вниз на свої забруднені черевики та заляпані землею спідниці з прилиплими до них шматочками моху й трави.
— Я просто послизнулась на мокрому й упала, от і все.
Вона помітила, що Маріета не повірила такому поясненню, але була доволі кмітливою, щоб тримати язика за зубами. До будинку вони поверталися мовчки.
Ледь устигла Леоні вимити з-під нігтів бруд і перевдягнутись, як пролунав дзвоник до обіду.
У маленькій їдальні до них приєдналась Ізольда. Їй дуже сподобались гостинці від Леоні, і вона навіть спромоглася з’їсти трохи супу. Коли обід скінчився, вона попрохала племінницю скласти їй компанію. Леоні із задоволенням це прохання виконала, хоча, поки вони розмовляли та грали в карти, думки її витали в зовсім іншому місці. Вона вигадувала план повернення до лісу, щоб забрати знайдені карти. А ще — черговий привід з’їздити до Рен-ле-Бена.
Решта дня минула спокійно. Під вечір набігли хмари, у долині та над містом прошумів дощ, проте негода оминула Домен де ля Кад.
Наступного ранку Леоні прокинулась пізніше, ніж зазвичай.
Коли вона вийшла на сходову площадку, то побачила, як Маріета виходила з зали, несучи до їдальні тацю з поштою. Підстав уважати, що мосьє Констант якось дізнався її адресу й написав їй напряму, не було. Навпаки — Леоні боялася, що він про неї зовсім забув. Утім, вона жила в постійному тумані романтичних ілюзій та примарних очікувань, через те легко уявила собі саме таку здатну викликати неприємності й украй незручну ситуацію.
Тому, не маючи ані найменшої надії на лист із Каркасона, Леоні, тим не менше, злетіла сходами, гадаючи лишень одну думку — перейняти Маріету. Вона боялась — і водночас сподівалася — побачити на конверті знайомий герб, такий самий, як і на тій візитівці, що дав їй мосьє Констант у церкві та яка закарбувалась у її пам’яті.