Кейт Мосс – Гробниця (страница 9)
Анатоль глибоко вдихнув, наповнюючи легені вранішнім вересневим повітрям, просякнутим парою, димом та сажею великого міста. У солодких обіймах коханки він майже забув свою провину перед Леоні, але тепер це відчуття гострим ножем штрикнуло його в серце.
І він вирішив попри будь-що загладити свою провину.
Невмолима десниця часу гнала його додому, наче підштовхуючи в спину. Глибоко замислений, Анатоль прискорив ходу, відчуваючи захват і піднесення після недавньої ночі й несучи закарбовані в душі й тілі спогади про коханку — запах її шкіри, м’якість її волосся. Йому вже набридли безкінечна таємничість і доконечна потреба уникати прямих відповідей. Щойно вони опиняться далеко від Парижа, як відпаде необхідність інтригувати, вигадувати відвідини картярень, опіумних лігв або ж помешкань із лихою славою, зникне необхідність приховувати своє справжнє місцезнаходження.
Та обставина, що він не міг відповісти на нагінки в газетах, неабияк бентежила Анатоля. Анатоль підозрював, щодо цього доклався Констант. Заплямування його репутації шкодило як його сестрі, так і його матері. Він тільки й міг сподіватися на те, що коли таємне стане явним, він матиме досить часу, щоб обілити себе.
Коли Анатоль завернув за ріг, на нього налетів порив непривітного осіннього вітру. Щільніше загорнувшись у піджак, молодик пожалкував, що не взяв із собою шарфа. Перетинаючи вулицю Сен-Марк, Анатоль і досі був заглиблений у свої думки. Він розмірковував про прийдешнє, випустивши з уваги сьогодення, в якому він зараз жив.
Спочатку він не почув кроків позаду себе. То були дві пари ніг; пришвидшуючи ходу, вони скорочували відстань. Нарешті Анатоль насторожився та прислухався. Поглянувши на своє вечірнє вбрання, він збагнув, що являє собою легку й бажану здобич: неозброєний, самотній, та ще й із можливим виграшем у кишенях після вдало проведеної ночі в картярні.
Він пішов швидше. Кроки позаду теж прискорились.
Уже не сумніваючись, що його переслідують, Анатоль хутко рушив просто в Пасаж де Панорама, розраховуючи, що коли встигне вискочити на бульвар Монмартр, де в цей час кафе вже мають відчиняти свої двері постачальникам харчів, то там він буде в безпеці.
Кілька газових ламп іще кидали на вулицю своє холодне голубувате світло, коли він проходив повз засклені вітрини крамниць, які продавали штемпелі та подячні таблички для церкви, повз антикварний магазин, де продавався старовинний столик з облізлою позолотою й мистецькі витвори.
Чоловіки позаду нього не відставали.
Анатоль відчув гострий напад страху. Він опустив руку в кишеню, хапливо шукаючи бодай що-небудь, що можна використати як зброю для захисту, але не знайшов нічого.
Він пішов іще швидше, ледь долаючи бажання побігти. Краще не втрачати самовладання. Удавати, ніби все гаразд. Вірити, що встигне дістатися протилежного боку пасажу, де будуть свідки й де переслідувачі не матимуть змоги на нього напасти.
Та раптом позаду почулося швидке тупотіння — то переслідувачі побігли. У вітрині гравіювальника Штерна промайнула чиясь тінь, Анатоль різко крутнувся — і якраз учасно, щоб уникнути удару по голові. Кулак нападника по дотичній злегка зачепив його ліве надбрів’я, й Анатоль устиг завдати удару у відповідь. На нападникові була пласка вовняна кепка, а більшу частину обличчя затуляла чорна хустина. Діставши удар, він люто загарчав, але цієї миті хтось схопив Анатоля ззаду за руки, зробивши його беззахисним. Від першого удару, що припав у живіт, йому забило дух, а потім на його голову посипався град ударів — зліва, справа, знизу. Нападник завдавав їх з управністю боксера, і голова Анатоля теліпалася з боку в бік, а гострий біль пронизував усе його тіло.
Він відчув, як з розбитої брови стікає кров, але при цьому повсякчас крутився, і таким чином йому вдавалося пом’якшувати найжорстокіші удари. Обличчя незнайомця, котрий тримав його ззаду, теж було затулене хусткою, але він не мав на собі кашкета абощо, голену шкіру його черепа вкривали яскраво-червоні нариви й виразки. Анатоль рвучко підняв ногу та щосили хвицнув чоловіка п’ятою в коліно. Той верескнув від болю й на мить послабив хватку, чого було цілком задосить, щоб Анатоль ухопив його за комір і з розмаху гепнув об гострокутну колону в проході.
Після цього він кинувся вперед, намагаючись зім’яти другого нападника вагою свого тіла. Одначе той ухилився й завдав утікачеві скісного удару в голову. Анатоль не встояв на ногах і впав навколішки, але, падаючи, встиг махнути рукою та зацідити нападникові по ребрах, хоч удар вийшов несильним.
За мить він відчув, як два стиснуті кулаки загатили йому в шию. Від потужного удару Анатоль захитався й упав на лікті, однак, діставши ззаду копняка кованим черевиком, розпростерся на тротуарі. Підібгавши ноги до підборіддя й охопивши голову руками, він марно намагався хоч якось захиститися від побиття. Скільки ж я зможу витримати? — подумав він, коли на нього зусібіч посипались удари — по ребрах, по нирках, по руках…
— Гей, там! Що ви робите? — почувся чийсь голос.
Анатолеві здалося, що в темному кінці пасажу блиснуло світло.
— Я вас питаю!
На мить здалося, що час зупинився. Потім Анатоль відчув біля свого вуха гарячий подих одного з нападників. «Оце тобі невеличкий урок!» — злісно прошепотів незнайомець.
Потім Анатоль відчув, як зловмисник, хапливо помацавши його побите тіло, заліз рукою в кишеню жилетки й, різко смикнувши, відірвав від застібки батьківський кишеньковий годинник.
Нарешті до Анатоля повернувся голос.
— Сюди! Допоможіть!
Іще раз боляче заїхавши Анатолю по ребрах, від чого той аж зігнувся, як складаний ножик, двоє нападників кинулись у бік, протилежний тому, звідки мерехтіла лампа нічного сторожа.
— Допоможіть! — знову крикнув Анатоль.
Почулося човгання ніг і клацання металу об каміння — то старий сторож поставив лампу додолу й нагнувся, роздивляючись потерпілого.
— Мосьє, що тут сталося?
Анатоль сів — не без допомоги діда.
— Та нічого, усе гаразд, — мовив він, намагаючись відсапнути. Потім приклав пальці до ока й знову прибрав — вони були червоні від крові.
— Бачу, вас добряче відлупцювали.
— Та нічого, усе гаразд, — повторив Анатоль. — Просто невеличка рана.
— Мосьє, вас пограбували?
Анатоль відповів не відразу. Глибоко вдихнувши, він простягнув сторожеві руку, щоб той допоміг йому звестися. Проте не встиг він випрямитися, як різкий біль прострелив йому спину та ноги. Анатоль витримав паузу, поновив рівновагу й розігнувся. Потім зусібіч роздивився свої руки. Пальці були побиті й кривавили, а долоні змокріли від крові, яка налипла на них, коли він мацав розбиту брову. На кісточці теж була глибока рана, і біль від неї посилювався через те, що до скривавленої плоті прилипали брюки.
Якусь мить Анатоль постояв, відновлюючи самовладання, а потім розгладив і обтрусив одяг.
— Вони багато у вас забрали, мосьє?
Поплескавши себе по кишенях, Анатоль із подивом виявив, що його гаманець і портсигар на місці.
— Схоже, вони встигли лише відібрати мій годинник, — відповів він. Йому здалося, що його слова линуть звідкись іздалеку, бо він лише почав приходити до тями. Реальність поволі проникала в його свідомість і оволодівала нею. Це не було випадкове пограбування. Це взагалі було не пограбування, а «урок», як сказав один з нападників.
Відігнавши цю думку, Анатоль витяг купюру й устромив її між жовтими від тютюну пальцями старого.
— Я вдячний вам за допомогу, мій друже.
Сторож глянув на гроші й розплився в посмішці від приємної несподіванки.
— Ви такі щедрі, мосьє!
— Але прошу вас, нікому про це не кажіть, добре? А тепер, чи не могли б ви знайти мені екіпаж?
Старий шанобливо торкнувся краю капелюха.
— Як скажете, мосьє.
Леоні рвучко прокинулась і, спантеличена, зорієнтувалася не відразу.
Якусь мить вона не могла збагнути, звідки на ній вовняна шаль і чому вона лежить у кріслі у вітальні. Однак, поглянувши на свою порвану вечірню сукню, вона негайно все пригадала. Заворушення в палаці Гарньє. Вечеря з Анатолем. Колискові у виконанні Клода Дебюссі, які линули з нижнього поверху. Леоні глипнула на годинник марки «Севр» над каміном.
Чверть на шосту.
Похолонувши від страху й відчуваючи легке запаморочення, дівчина прослизнула до холу та пройшла коридором до дверей кімнати Анатоля. Як і двері материної спальні, вони теж були зачинені. Це трохи заспокоїло Леоні.
Її власна спальня розташовувалась у кінці коридору. Затишна й повна світла, то була найменша з приватних кімнат, хоча й комфортно мебльована в блакитних і рожевих тонах. Там були ліжко, шафа, комод, умивальник із блакитною порцеляновою мискою та глечиком, туалетний столик і стільчик із кігтеподібними ніжками й декоративною подушечкою.
Леоні скинула з себе засмальцьоване вечірнє вбрання, і воно впало на підлогу. Виступивши з нього, вона розв’язала нижні спідниці. Облямівка була сірою й відірваною в кількох місцях. Служниці доведеться чимало потрудитися, щоб полагодити її. Неслухняними пальцями Леоні розшнурувала корсет, розстебнула гачки рівно настільки, щоб викрутитися з нього, а потім кинула його на стілець. Трохи побризкавши в обличчя холоднючою водою, що лишилася від учорашнього вечора, вона накинула на себе нічну сорочку та знесилено заповзла в ліжко.