Кейт Мосс – Гробниця (страница 10)

За кілька годин вона прокинулась від шуму, який зчинили слуги.

Збагнувши, що зголодніла, дівчина швидко встала, розсунула штори й розчинила віконниці. Денне світло повернуло сірий навколишній світ до життя. Леоні неабияк здивувалася, що після вчорашніх пристрастей Париж за її вікном аніскілечки не змінився. Причісуючись, вона уважно придивилась до свого відображення в дзеркалі, сподіваючись побачити на ньому сліди вчорашніх переживань. Одначе, на превелике розчарування, так нічого й не спостерегла. Їх просто не було.

Готуючись до сніданку, Леоні вдягла товстий парчевий халат зверху на білу нічну сорочку, зв’язала його стрічки навколо талії великим подвійним бантом і вийшла в коридор.

На порозі вітальні їй у ніздрі вдарив запашний аромат свіжозвареної кави; зробивши кілька кроків, дівчина зупинилася. За столом сиділи маман і Анатоль, що було досить незвично, бо найчастіше Леоні снідала на самоті.

Попри ранню годину материн туалет був бездоганний. Як і завжди, її чорне волосся було красиво закручене в шиньйон, а щоки та шия були напудрені. Мати сиділа спиною до вікна, але все одно — у безжальному світлі вранішнього сонця було добре видно найдрібніші вікові зморшки довкола її очей та рота. Леоні помітила, що на Маргариті було нове негліже — рожеве з жовтим бантом, — і зітхнула. Мабуть, іще один подарунок від отого бундючного Дюпона.

Що щедрішим він буде, то довше нам доведеться його терпіти.

Відчуваючи докір сумління за свої негарні думки, Леоні підійшла до столу й із більшим, аніж зазвичай, ентузіазмом цьомкнула матір у щоку.

— Доброго ранку, мамо, — сказала вона й повернулася, щоб привітати брата.

І спантеличено заціпеніла з широко розплющеними очима. Його ліве око напухло й запливло, одна рука була забинтована, а підборіддя являло собою суцільний синець, що переливався всіма веселковими барвами.

— Анатолю, що…

Проте той негайно перервав її.

— Я вже розповідав маман, як ми вчора опинились у самісінькому центрі отого безчинства в палаці Гарньє, — швидко мовив Анатоль, свердлячи сестру поглядом. — І як мені «пощастило» потрапити під чиюсь гарячу руку.

Леоні спантеличено уставилася на брата.

— Ця подія навіть зайняла першу шпальту «Ле Фіґаро», — сказала Маргарита, злегка постукавши по газеті пальцями з бездоганним манікюром. — Навіть страшно подумати, що могло статися! Тебе ж могли вбити, Анатолю! Слава Богу, що він там був і зміг про тебе потурбуватися, Леоні. Ось тут написано, що кілька людей загинуло.

— Не хвилюйтеся, мамо, лікар мене вже оглянув, — відказав Анатоль. — Так, вигляд дійсно страшнуватий, але насправді все не так уже й погано.

Леоні була розтулила рота, щоб щось сказати, але, спіймавши попереджувальний погляд брата, знову його закрила.

— Понад сотню заарештованих, — вела далі Маргарита. — Кілька загиблих! А вибухи?! І де — в палаці Ґарньє! Париж став нестерпним. У ньому панує беззаконня. Мені просто страшно в ньому жити.

— Нема чого боятися, маман, — нетерпляче перервала її Леоні. — Тобі важко судити, бо ти там не була. Зі мною все гаразд. А Анатоль… — Леоні зробила паузу й пришпилила брата поглядом до стільця, — Анатоль уже розповів тобі, що з ним теж усе гаразд. Ти сама себе накручуєш.

Маргарита слабо всміхнулася.

— Ти просто гадки не маєш, що таке материнські переживання.

— І не хочу мати, — стиха пробурмотіла сама до себе Леоні, беручи кусень білого хліба та щедро намащуючи його маслом і абрикосовим варенням.

За столом ненадовго запала тиша. Леоні час від часу кидала на Анатоля запитальні погляди, які він ігнорував.

Увійшла служниця з поштою на таці.

— Для мене є щось? — спитав Анатоль, роблячи жест ножем для масла.

— Для тебе — нічого, дорогенький: Нічого.

Маргарита здивовано взяла з таці грубенький кремовий конверт і уважно придивилася до поштової марки.

Леоні помітила, як материні щоки швидко зблідли.

— Вибачте, я ненадовго вийду, — сказала вона й, підвівшись, вийшла з кімнати, перш аніж діти встигли про щось запитати.

Щойно мати вийшла, як Леоні накинулася на брата.

— Що ж із тобою трапилось? — зашипіла вона. — Хутко розповідай, поки не повернулася маман.

Анатоль відставив філіжанку з кавою.

— Не хотів казати, але в мене виникли певні розбіжності з круп’є в закладі «Ше Фраскаті». Я чітко бачив, що він намагається надурити мене, але припустився помилки — поскаржився на нього директорові.

— І що?

— А те, — зітхнув Анатоль, — що мене вивели з приміщення. І не встиг я пройти й сотні ярдів, як мене наздогнали двоє бандитів.

— І їх послали за тобою з клубу?

— Гадаю, що так.

Леоні недовірливо витріщилася на брата, підозрюючи, що той щось явно недоговорює.

— А ти часом грошей їм не заборгував?

— Та трохи, але… — Він стенув плечима, і на його обличчі знову з’явилася гримаса невдоволення. — Те, що ця халепа стала наче вінцем усіх тих негараздів, які переслідували мене впродовж року, наводить на думку, що краще мені було б занишкнути на тиждень-два, — додав Анатоль. — Зникнути з Парижа, поки не вгамується вся ця метушня.

У Леоні від здивування витягнулось обличчя.

— А як же я буду без тебе? І куди ти поїдеш?

Анатоль поставив лікті на стіл і стишив голос.

— Я маю одну задумку, мала, але мені знадобиться твоя допомога.

Вона й думати не хотіла, що брат кудись поїде, навіть на кілька днів. Залишитися наодинці з матір’ю й отим занудливим Дюпоном?! Ні, тільки не це! Леоні налила собі ще чашку кави й кинула в неї три ложечки цукру.

Анатоль торкнувся її руки.

— Ти допоможеш мені?

— Звісно, допоможу, чим зможу, але…

Цієї миті у дверях показалася мати. Анатоль відсахнувся й притис до рота палець. Маргарита тримала в руці конверт і лист. Її яскраво-рожеві нігті чітко вирізнялися на тлі кремового поштового паперу.

Леоні почервоніла.

— Люба моя, не треба так переживати, — мовила мати, підходячи до столу. — Ти розчервонілася, як проста продавчиня. Це майже непристойно. Учися стримувати свої емоції.

— Даруй, мамо, — відповіла Леоні, — однак ми з Анатолем хвилюємося, бо подумали, що ти отримала якусь погану новину.

Маргарита нічого не відповіла, а лише невідривно дивилася на конверт.

— Від кого цей лист? — нарешті спитала Леоні, побачивши, що мати явно не поспішає відповідати. Схоже було, що вона на якусь мить узагалі забула про їхню присутність.

— Мамо! — озвався Анатоль. — Може, тобі щось принести? Тобі погано?

Мати підняла на нього свої великі карі очі.

— Дякую, милий, не треба. Я була дещо спантеличена — та й годі.

Леоні зітхнула.

— Від кого — цей — лист? — роздратовано повторила вона, наголошуючи кожне слово так, наче зверталася до нетямущої дитини.

Нарешті Маргарита опанувала себе.

— Це лист із маєтку Домен де ля Кад, — тихо відповіла вона. — Від твоєї тітки Ізольди. Удови мого зведеного брата Жуля.

— Що?! — скрикнула Леоні. — Мого дядька, що помер у січні?

— Треба казати «пішов у кращий світ», «упокоївся». «Помер» — звучить надто грубо, — поправила Маргарита доньку, хоча Леоні відчула, що зробила вона це аж надто щиро. — Утім, як не кажи, а сенс один: помер.

— А чому ж вона написала тобі задовго після цієї події?

— Та загалом вона кілька разів писала — принагідно, — відповіла Маргарита. — Один раз із нагоди їхнього шлюбу, а другий — щоб сповістити мене про смерть Жуля та подробиці його поховання. — Маргарита на мить замовкла. — Шкода, що я тоді хворіла й не змогла поїхати. Та й січень — не найкращий час для подорожей.

Леоні чудово знала, що мати ніколи б не поїхала до маєтку неподалік містечка Рен-ле-Бен, де вона народилась і виросла. І справа тут не в обставинах і не в порі року, а в тому, що мати та її зведений брат ворогували.