Кейт Мосс – Гробниця (страница 86)
— Названі батьки?
Мередіт зітхнула.
— Моя кревна мати, Жанета, була неспроможною займатися моїм вихованням. Мері — моя далека родичка, щось на кшталт тітки в сьомому коліні. Я часто подовгу залишалась у них, коли Жанеті було погано. Коли ж справи стали зовсім кепськими, я зосталася з ними назавжди. Офіційно вони вдочерили мене через кілька років, коли моя мати… моя мати померла.
У цих вихолощених, ретельно дібраних словах не було нічого про тривалі роки нічних дзвінків, неоголошених візитів, образ, які їй доводилося вислухувати прилюдно, про той тягар відповідальності, що його відчувала маленька дівчинка Мередіт за свою хвору й нерозсудливу матір. У цьому стислому, по-діловому сухому переліку фактів не йшлося анітрохи про те почуття провини, яке вона пронесла з собою крізь роки: через те, що її першою реакцією на звістку про смерть матері було не горе, а полегшення.
Вона й досі не могла собі цього простити.
— Важкувато тобі довелося в житті, — прокоментував Хол.
Мередіт посміхнулася його британській стриманості й підсунулася ближче до його гарячого тіла.
— Проте мені пощастило, — вела далі вона. — Мері — просто дивовижна жінка. Саме вона спонукала мене навчитися грати на скрипці, потім — на фортепіано. Я всім зобов’язана їй та Біллу.
Хол весело вишкірився.
— Значить, ти й справді пишеш біографію Дебюссі? — іронічно спитав він.
Мередіт грайливо ляснула його по руці.
— Припини. Звісно, що пишу.
Якийсь момент вони лежали в цілковитій тиші — доброзичливій та зворушливій.
— Але чогось ти про себе все одно не доказуєш, — нарешті озвався Хол. Він крутнув головою на подушці та глянув на портрет у рамці, що стояв у протилежному кінці кімнати. — Чи я помиляюся?
Мередіт сіла, спершись на подушку й укрилася ковдрою так, що виднілися тільки плечі.
— Помиляєшся.
Збагнувши, що вона ще не готова говорити, Хол теж сів і опустив ноги на підлогу.
— Може, тобі щось принести? Щось випити? Чи поїсти?
— Принеси мені тільки склянку води, — відповіла Мередіт.
Вона дивилася, як він пішов до ванної, узяв там дві чашки, потім витяг з міні-бару дві пляшки й повернувся в ліжко.
— Тримай.
— Дякую, — сказала Мередіт, зробивши великий ковток із пляшки. — Дотепер усе, що я знала про свою справжню матір, — це те, що її родина приїхала до Америки саме з цієї частини Франції під час, а можливо, відразу ж після Першої світової війни. Я маю при собі знімок мого, наскільки я розумію, прапрадіда у французькій військовій формі, зроблений 1914 року на площі в Рен-ле-Бені. Здогадно, він опинився в Мілуокі, але оскільки я не знала його прізвища, то ні про що не могла дізнатися достеменно. У Мілуокі починаючи з початку дев’ятнадцятого сторіччя проживала велика кількість європейських емігрантів. Першим постійним мешканцем з Європи був французький комерсант Жак Во, котрий відкрив свою торговельну точку на крутосхилі в тому місці, де сходяться три річки: Мілуокі, Меномоні та Кінікінік. Тому така версія виглядала цілком реалістичною.
За кілька наступних хвилин Мередіт стисло розповіла Холові те, про що їй удалося дізнатися після прибуття до Домен де ля Кад. При цьому вона лише відверто викладала неспростовні факти. Мередіт розповіла йому, чому забрала з вестибюля портрет, розповіла про аркуш із музикою, успадкований від бабусі, Луїзи Мартін, але про карти не сказала нічого. Увечері в барі про них і так було задосить неприємних розмов, отож навіщо зараз Холові ще й про дядька нагадувати.
— Значить, ти гадаєш, що отой невідомий солдат — Верньє? — спитав Хол, коли Мередіт виговорилась і замовкла.
Вона кивнула.
— Зовнішня схожість просто разюча. Колір обличчя, риси. Він міг бути молодшим братом або кузеном, але якщо зважити на його вік і дати, то цей солдат цілком міг бути прямим нащадком. — Вона замовкла й не втримала радісної посмішки. — До того ж якраз перед тим, як піти сьогодні до бару, я отримала від Мері електронного листа, де йшлося, що є офіційне підтвердження того, що якийсь Верньє похований на цвинтарі в Мітчел-Пойнт, у Мілуокі.
Хол посміхнувся.
— Так ти гадаєш, що Анатоль Верньє був його батьком?
— Хтозна. Про це ще треба дізнатися. — Мередіт зітхнула. — А може, він — син Леоні?
— Тоді прізвище його не може бути Верньє, еге ж?
— Могло й бути, якщо вона народила його не в шлюбі.
Хол кивнув.
— Логічно.
— Тож домовмося таким чином: завтра вранці, після того як ми зустрінемося з доктором О’Доннел, ти трохи допоможеш мені дізнатися більше про родину Верньє. Згода?
— Гаразд, — начебто легко погодився Хол, але Мередіт побачила, що він знову внутрішньо напружився.
— Знаю, ти гадаєш, що я роблю з мухи слона, але я дійсно хотів би, щоб ти була присутньою на цій зустрічі. Вона прийде.
О десятій.
— Добре, — тихо промимрила Мередіт, відчуваючи, як її долає сон. — Ти правильно сказав: у присутності ще однієї жінки ця О’Доннел дійсно може розговоритися.
Мередіт силувалася не скліпити очей. Утім, поволі відчувала, як віддаляється від Хола й занурюється в обійми сну. По небу південної Франції повільно плив срібний місяць. Далеко в долині бемкнув дзвін.
Мередіт наснилося, що вона сидить за фортепіано біля сходів, відчуваючи пальцями таку звичну прохолоду клавіш і насолоджуючись знайомою мелодією. То був твір, успадкований від Луїзи. Вона грала його так, як не грала ще ніколи — милозвучно й водночас загадково-романтично.
Потім фортепіано кудись ізникло, і ось вона вже йде вузьким і довгим коридором. У кінці його виднівся острівець світла та кам’яні сходи, старі й прочовгані посередині через те, що ними користувалися впродовж багатьох років. Вона зібралася була ступити на них, аж раптом виявила, що не може зрушити з місця, хоча начебто ввесь час іде. То було десь у маєтку Домен де ля Кад, але не в будинку чи побіля нього, це вона точно знала.
Острівець світла, правильний квадрат, падав з газового пальника на стіні, що шипів і плювався на неї, коли вона проходила повз. Прямо перед нею на горішній площадці сходів висів старий запилений гобелен зі сценою полювання. Жінка завмерла на мить, дивлячись на жорстокі обличчя чоловіків із закривавленими списами. Утім, придивившись до гобелена пильніше, Мередіт побачила, що ці чоловіки полюють не на тварину. Не на ведмедя, вовка чи вепра. То була чорна істота на двох ногах із ратицями; майже людські риси його обличчя спотворювала гримаса лютої ненависті. То був демон із закривавленими пазурами.
Асмодей.
А на задньому плані — пожежа. То горів ліс.
Мередіт застогнала й перекрутилася на ліжку, намагаючись уві сні штовхнути своїми обважнілими й безсилими руками старі дерев’яні двері. Долівку вкривав килим сріблястого пилу й поблискував — чи то в місячному сяйві, чи то у світлі газового пальника.
Повітря було сперте й задушливе. Водночас у приміщенні не панувала сира й холодна атмосфера занедбаності й запущеності. Раптом час стрибнув уперед. Мередіт знову почула звуки фортепіано, але цього разу — якісь викривлені та спотворені. Вони були схожі на звук якогось атракціону на кшталт каруселі.
Її дихання пришвидшилось. Руки стиснули краї ковдри — то вві сні вона вхопилася за холодний металевий засув.
Мередіт поштовхом розчинила двері та зробила крок на кам’яну сходинку.
Пташок ніде не було видно, не було чути ні шепоту, ні голосів. Цього разу вона опинилася в каплиці з високою стелею, кам’яними плитами на долівці, вівтарем та вітражами. На стінах — малюнки, що в них вона відразу ж упізнала персонажів з колоди Таро. Це була гробниця. Довкола панує мертва тиша, яку тривожить лише відлуння її кроків. Однак мало-помалу повітря довкола неї почало шепотіти. Мередіт почула в темряві якісь голоси й шуми. А потім — співи.
Вона рушила вперед і відчула, як розсувається перед нею повітря, наче то невидимі привиди розступалися, даючи їй дорогу. Здавалося, що саме місце затамувало подих, намагаючись потрапити в унісон з важким гупанням її серця.
Мередіт не зупинялась, поки не опинилася перед вівтарем, у точці, рівновіддаленій від чотирьох вікон із кожного боку восьмикутної стіни. Вона стояла якраз у чорному квадраті, позначеному на кам’яній підлозі. А навколо нього виднілися нашкрябані на підлозі написи.
Допоможіть мені!
Там хтось був. Щось рухалось у темряві й тиші. Мередіт відчула, як простір довкола неї наче зсідається, усихає та згортається, мов серветка. Вона не побачила нічого, та все одно відчувала: там хтось є. Жива, дихаюча істота, розчинена в повітрі. І Мередіт знала, що десь вона її вже бачила: під містком у тунелі, на дорозі, коло свого ліжка. Повітря, вода, вогонь, і ось тепер — земля. Чотири масті Таро, що містили в собі всі потенційні можливості й перспективи на майбутнє.
Почуйте мене. Вислухайте мене!
Мередіт відчула, що падає — падає туди, де панують непорушність і спокій. Їй не було лячно. Вона вже не була сама собою, а наче стояла осторонь і заглядала вниз. І почула крізь сон, як тут, у кімнаті тихо промовили:
— Леоні…
Мередіт раптом здалося, що темрява довкола постаті в загортці змінила свою якість, відчувся сильний порух повітря, майже як порив вітру. Постать, що стояла в ногах її ліжка, злегка хитнула головою. З неї впав капюшон, і Мередіт побачила довгі світло-каштанові кучері й обличчя невизначеного кольору. Напівпрозора шкіра. Зелені очі, хоча теж майже прозорі. Форма без сутності. Під плащем — довга чорна сукня. Обриси без форми.