Кейт Мосс – Гробниця (страница 88)
Вона їла мовчки, і думка її, як та риба, викинута на берег, тріпалася від побоювань за здоров’я тітки до теми більш приємної — спогадів про мосьє Константа.
У залі почулися кроки. Кинувши серветку на стіл, Леоні підскочила й підбігла до дверей, де ледь не налетіла на Анатоля.
Він був блідий і з темними колами під очима, котрі свідчили про те, що він не спав усю ніч.
— Вибач, Анатолю, я щойно дізналася. Маріета сказала, що краще не турбувати тітоньку Ізольду, щоб вона мала змогу виспатися. Лікар повернеться сьогодні вранці? Він…
Попри свій нещасний вигляд, Анатоль усміхнувся. Він виставив уперед долоню, наче зупиняючи цілий потік запитань.
— Заспокойся, — сказав він, поклавши їй руку на плече. — Найгірше вже позаду.
— Але ж…
— Ізольда видужає, і все буде добре. Ґабіньйо просто молодець. Дав їй якесь снодійне. Ізольда ще слаба, проте лихоманка минулася. Тепер найкращі ліки — це кілька днів полежати в ліжку.
Несподівано для самої себе Леоні розплакалась. Вона навіть не здогадувалась, наскільки прив’язалася до своєї лагідної тітоньки.
— Припини, мала, — ніжно сказав Анатоль. — Не треба плакати. Усе буде добре. Нема через що накручувати себе.
— Давай більше ніколи не сваритися, — хлипала Леоні. — Це так нестерпно, коли ми лаємось!
— Мені теж, — сказав Анатоль і, діставши з кишені носовичок, подав його сестрі. Леоні витерла заплакане обличчя й висякалась.
— Виховані дами так не роблять! — засміявся брат. — Матуся була б дуже розчарована. — Він весело глянув на Леоні. — Ну що, поснідала?
Леоні кивнула.
— А я — ні. Складеш мені компанію?
Решту дня Леоні не відходила від брата, тимчасово заштовхавши думки про Віктора Константа на задвірки свідомості. Тепер її серце й розум зосередились на маєтку Домен де ля Кад і на любові й ніжності тих, хто знаходив у ньому притулок.
Упродовж тижня Ізольда не вставала з ліжка. Вона була слабка та швидко втомлювалась, однак Леоні вдень читала їй книжки, розмовляла з нею, і потроху рум’янець повернувся до тітчиного обличчя. Анатоль вів справи маєтку від імені Ізольди, а вечорами навіть сидів з нею в спальні. Якщо слуги й визнавали таку фамільярність дещо дивною, але в присутності Леоні вони стосовно цього ніяк не висловлювались.
Кілька разів Леоні здалося, що Анатоль дивиться на неї так, наче хоче відкрити їй якусь таємницю. Проте щоразу, коли вона запитувала його, він загадково посміхався, казав, що все нормально, потім опускав очі долі та займався своїми справами.
До недільного вечора апетит Ізольди покращився настільки, що до її кімнати віднесли тацю з вечерею. Леоні з полегкістю подумки відзначила, що байдужий змарнілий вираз покинув обличчя Ізольди, і вона вже не виглядала такою виснаженою та худою. Більше того, в деяких сенсах вона виглядала навіть краще, ніж до хвороби. Шкіра стала рожевою та здоровою, очі пожвавішали й світилися жагою життя. Леоні знала, що Анатоль теж помітив цю переміну. Він прогулювався довкола будинку, радісно насвистуючи.
Основною темою розмов серед челяді був сильний паводок у Каркасоні. Від п’ятничного ранку до недільного вечора місто й прилеглі райони потерпали від буревіїв, що змінювали один одного. Комунікації були пошкоджені, а в деяких районах не працювали взагалі. Ситуація в Рен-ле-Бені та Квіяні була складною, але не гіршою, ніж зазвичай під час осіннього сезону буревіїв.
Проте в понеділок увечері до Домен де ля Кад дійшла звістка про справжній масштаб катастрофи, що спіткала Каркасон. Після трьох днів безперервних злив, які були сильнішими в долинах, аніж у гірських районах, у неділю вранці річка Од таки вийшла з берегів і затопила Бастиду та нижні райони, розташовані в річковій долині. У перших повідомленнях ішлося, що більша частина кварталу Тріваль та ввесь квартал Барбакан опинилися підводою. Місток Пон В’є, що поєднував середньовічний Сіте з Бастидою, теж був затоплений, але залишився частково придатним для користування. У парку біля шпиталю «Опіталь де Маляд» було по коліно чорної прибутної води. Кілька будинків на лівому боці змило повінню.
А ближче до греблі поблизу Пейшера розбухла річка повимивала величезні дерева, і вони попадали в багно, а деякі ще стояли, відчайдушно чіпляючись корінням за берег.
Леоні слухала новини з Каркасона з тривогою, що дедалі збільшувалась. Вона бентежилася за життя та здоров’я мосьє Константа. Підстав уважати, що його спіткало якесь лихо, не було, проте занепокоєння дедалі більше й безжальніше тиснуло Леоні на серце. Її розпач посилювався ще й тим, що вона не могла розповісти Анатолеві про те, що сама побувала в затоплених кварталах і що катастрофа в Каркасоні певним чином стосувалась і її особисто.
Леоні докоряла собі. Вона знала, що це справжнє безглуздя — так тривожитися за людину, у чиєму товаристві провела не більше години. Одначе мосьє Констант міцно заволодів частиною її свідомості, і вона тепер не могла викинути його зі своїх думок. Як у перші тижні жовтня Леоні сиділа біля вікна, чекаючи на листа з Парижа від матусі, так само вона тепер, наприкінці місяця, сиділа й гадала, чи не прийшов із Каркасона лист до запитання до поштового відділення в Рен-ле-Бені.
Проблема полягала ось у чому: як вона зможе сама з’їздити до міста? Навряд чи слід довіряти таку делікатну справу комусь зі слуг, навіть люб’язному Паскалю чи милій Маріеті. Існувало ще одне побоювання: якщо хазяїн готелю з тієї чи тієї причини не зміг передати листа — навіть якщо концерт не був скасований, — то мосьє Констант, як чоловік, вочевидь, принциповий, уважатиме за справу честі назавжди забути про їхню зустріч.
Леоні не давала спокою думка, що він не знатиме, де її знайти, або — ще гірше — думатиме про неї зле, після того як вона не дотрималась їхньої попередньої домовленості.
Нагода трапилася три дні по тому. До вечора в четвер Ізольда одужала такою мірою, що спромоглася скласти компанію Леоні й Анатолю в маленькій їдальні. Їла вона мало. Вірніше, скуштувала багато страв, але жодна не припала їй до смаку. Не припала їй до смаку навіть свіжа кава, зварена із зерен, що їх Леоні придбала для неї в Каркасоні.
Анатоль метушився навколо Ізольди, безкінечно пропонуючи всілякі наїдки, що могли б її спокусити, але зрештою їм удалося спільними зусиллями лише переконати її з’їсти трохи білого хліба з вершковим маслом і козячого сиру з медом.
— Може, ще щось з’їси? Якщо треба, я все дістану.
Ізольда посміхнулася.
— Чомусь усе смакує так незвично…
— Ти мусиш їсти, — твердо й наполегливо мовив Анатоль. — Мусиш відновити сили і…
Анатоль раптово замовк, і Леоні помітила, як вони з Ізольдою швидко перезирнулися. Знову їй здалося, що брат чогось не договорив.
— Я можу з’їздити сьогодні до Рен-ле-Бена й купити все, що ти забажаєш, — додав він.
Леоні хутенько скористалася нагодою.
— Я можу з’їздити, — запропонувала вона навмисно невимушеним тоном. — Щоб не відривати тебе, Анатолю, від догляду, я б охоче з’їздила до міста сама. — Із цими словами вона повернулася до Ізольди. — Я дуже добре знаю ваші смаки, тітонько. Якщо вранці двоколка буде незайнятою, то Паскаль міг би звозити мене до Рен-ле-Бена. — Вона помовчала. — Я могла б привезти вам коробочку цукрованого лікарського імбиру з крамниці Буска!
Собі на радість, Леоні побачила іскорку, що спалахнула в блідо-сірих очах Ізольди.
— Чесно кажучи, від нього я б не відмовилась, — погодилася тітка.
— А ще, — вела далі Леоні, швидко перебравши в пам’яті улюблені ласощі Ізольди, — а ще я могла б заскочити до цукерні й купити коробочку «Єзуїтів»!
Леоні гидувала цими липкими, нудотно-солодкими кексами, але вона знала, що Ізольді вони подобались, а отже, її можна буде вмовити їсти їх.
— Може, зараз вони будуть для мене занадто ситними, але трохи отих пряних бісквітів припали б мені зараз до смаку.
Анатоль усміхнено дивився на неї та кивав.
— От і добре, — мовив він. — Значить, домовились. — Брат накрив руку Леоні своєю великою долонею. — Я з радістю поїду з тобою, мала, якщо ти цього захочеш.
— Та ні, не треба. Для мене це буде ніби пригода. А тобі й так є чим зайнятися тут, у маєтку.
Анатоль поглянув на Ізольду.
— І дійсно, — погодився він. — Оскільки ж ти так вирішила, Леоні…
— Вирішила, — похапцем сказала Леоні, побоюючись, щоб Анатоль не передумав. — Я поїду о десятій, щоб устигнути повернутися до обіду. А поки що я складу список покупок.
— Ти така добра, так багато клопочешся за мене, — мовила Ізольда.
— Мені приємно це робити, — відповіла Леоні, не покрививши душею.
Удалося! Тепер, якщо вона зможе проникнути на пошту, не привернувши уваги Паскаля, їй, нарешті, удасться заспокоїти свою душу стосовно намірів мосьє Константа щодо неї — на краще чи на гірше.
Коли Леоні ввечері пішла до своєї кімнати, вона мріяла: як приємно буде тримати в руці його листа! Що в ньому виявиться, які думки й почуття, можна було лише здогадуватись.
Коли ж Леоні нарешті заснула, на той час вона вже встигла — сто разів, не менше! — скласти елегантно оформлену відповідь на здогадні запевнення мосьє Константа в повазі та ніжних почуттях, які він до неї плекав.
Вівторковий ранок 29 жовтня видався на славу.
Домен де ля Кад купався в м’якому мідно-жовтому світлі, а над ним розкинулось безкінечне синє небо, поцятковане купками білих хмаринок. Навкруги стояла тиша. Буремні дні минулись, і їх змінила далека подоба літньої погоди з легеньким теплим вітерцем. Прийшло бабине літо.