Кейт Мосс – Гробниця (страница 7)
— «Ле Ша Нуар», — підказала Маргарита.
— Трутні та нероби, ось хто вони такі, — поважно заявив Жорж, захоплюючись новою темою. — Мазюкають якісь цятки на полотнах і називають це мистецтвом. Хіба ж то заняття для здорового дорослого чоловіка? Узяти хоча б отого бундючного нахабу, що мешкає у твоєму будинку. Теж один із них. От би зібрати їх усіх і добряче батогом відшмагати!
— Клод — композитор, а не художник, мій любий, — обережно завважила Маргарита.
— Трутні й паразити — ось хто вони такі! Завжди ниють і на все зляться. Барабанять по клавішах день і ніч. А батькові отого Дебюссі слід було б узяти лозину й добряче синочку всипати. Може, хоч трошки б розуму в голові додалося.
Маргарита заледве приховала усмішку. Оскільки Клод був однолітком Анатоля, то вона подумала, що до такого способу виховання вдаватися, мабуть, уже запізно. Утім, коли діти були ще малими, мадам Дебюссі аж надто щедро роздавала їм запотиличники й ляпаси, але належного впливу це чомусь не справило.
— Це шампанське таке добре, Жорже, — сказала Маргарита, змінюючи тему розмови. Вона простягла руку через стіл, взяла Дюпона за пальці, потім перевернула його руку долонею догори і з силою вп’яла свої нігті в її м’яку плоть. — Ти в мене такий розумний, так багато знаєш, — повільно мовила жінка, спостерігаючи, як гримаса болю на обличчі генерала змінилася на вираз блаженства. — Слухай, Жорже, замов іще пляшку й щось попоїсти, добре? Поки ми тут сиділи, я не на жарт зголодніла!
Леоні та Анатоля провели до окремого кабінету на другому поверсі бару «Ромен», вікна якого виходили на вулицю.
Повернувши Анатолю його піджак, Леоні зайшла в невеличку прилеглу вбиральню, щоб там умитись і причепуритися. Хоча її сукня й потребувала певного ремонту, яким зазвичай займалася служниця, дівчина сама впоралася з цією проблемою, приколовши відірвану облямівку, і одіж набула більш-менш пристойного вигляду.
Нахиливши люстерко до себе, Леоні глянула на своє віддзеркалення. Після панічної нічної втечі вулицями Парижа її обличчя й досі пашіло, а смарагдові очі яскраво виблискували у світлі свічок. Тепер, коли небезпека вже минула, уява Леоні почала малювати пережите яскравими барвистими фарбами — як дивовижну авантюрну пригоду. Швидко забулися спотворені ненавистю обличчя чоловіків, забувся власний переляк.
До простої вечері з телячих відбивних та смаженої картоплі Анатоль замовив два келихи мадери, а потім — червоне вино.
— Якщо не наїсися, то можна буде ще замовити грушеве суфле, — сказав Анатоль, відпускаючи гарсона.
Поки вони їли, Леоні розповіла Анатолеві все, що трапилось, — аж до того моменту, коли він її знайшов.
— Цікаві типи, ці абоненти, — сказав Анатоль. — Їхня мета — зробити так, щоб на території Франції виконували лише французьку музику. Іще 1860 року вони закидали Тангейзера[4] всіляким непотребом і зігнали його зі сцени. — Він стенув плечима. — Вважається, що насправді музика їх зовсім не цікавить.
— У чому ж тоді причина?
— Звичайнісінький шовінізм — от і все.
Відсунувши крісло від столу, Анатоль випростав свої довгі стрункі ноги й дістав із кишені жилетки портсигар. — Не думаю, що Париж іще коли-небудь наважиться на оперу Вагнера. Принаймні, не зараз.
Леоні на мить замислилась.
— А чому Клод подарував тобі два квитки на цю оперу? Хіба він — палкий прихильник мосьє Вагнера?
— Колись був, — відповів Анатоль, тицяючи цигаркою в срібну кришку портсигара, щоб ущільнити тютюн, — але зараз — уже ні. — Нахилившись, він витяг із бічної кишені коробку «Вестас» і чиркнув сірником. — Чудовий захід сонця, що його переплутали з прекрасною вранішньою зорею, — ось так Клод нещодавно схарактеризував творчість Вагнера. Хоча, даруйте, — глузливо додав Анатоль, ляснувши себе по лобі. — Я й забув. Тепер ми маємо величати його Клод-Ашиль.
Дебюссі, блискучий — хоча й суперечливий — піаніст і композитор, мешкав разом із батьками та родичами в тому самому багатоквартирному будинку на Рю де Берлін, що й родина Верньє. Навчаючись у консерваторії, він був одночасно і її кошмаром, і її найбільшою надією, хоч останнє викладачі неохоче визнавали. Однак у вузькому колі друзів його заплутане амурне життя приваблювало більше, аніж його творчість. Теперішньою фавориткою Дебюссі була двадцятичотирирічна Габріель Дюпон.
— Цього разу це серйозно, — повідомив по секрету Анатоль своїй сестрі. — Габі розуміє, що музика має бути на першому плані, і це його, звичайно ж, цілком улаштовує. А ще вона терпляче ставиться до його звички кожного вівторка щезати для відвідин салонів метра Маллярме, бо знає, що це поліпшує його настрій, який йому псує академія своїми безустанними кпинами та скаргами. Вони просто не розуміють його генія, бо вже старі й дурні.
Леоні здивовано підняла брови.
— А я гадаю, що Ашиль сам накликає на свою голову більшу частину неприємностей. Він надто швидко свариться з тими, хто міг би його підтримати. Він доволі гострий на язик і з легкістю готовий образити кого завгодно. Таке враження, що Клод навмисне намагається бути грубим, бундючним і важким у спілкуванні.
Анатоль зробив затяжку й не став заперечувати.
— Хоч ми з ним і друзі, — сказала Леоні, розбовтуючи вже третю ложку цукру в чашці з кавою, — але скажу чесно, я не можу не погодитися багато в чому з його критиками. Як на мене, його композиції є дещо розмитими й нечіткими. Вони… як це краще сказати… якісь бентежні. Звивисті та заплутані абощо… Часто я клопочу собі голову тим, що ніяк не можу впіймати лейтмотив. Таке враження, ніби слухаєш музику, занурившись у воду.
Анатоль посміхнувся.
— Ага! У тім-то й річ. Дебюссі каже, що слухач мусить «утопити» своє відчуття основної тональності. Він прагне музичними засобами висвітлити ефемерні й мінливі зв’язки між матеріальним та духовним світами, видиме й невидиме, а цього не можна досягти традиційними способами.
Леоні скорчила гримаску.
— Зазвичай такі велемудрі висловлювання не означають анічогісінько.
Анатоль проігнорував її зауваження.
— Клод уважає, що натяки, тонкі нюанси й невиразні образи є потужнішими, правдивішими та промовистішими за пряме твердження й безпосередній опис. Що цінність і сила далеких спогадів перевершують цінність і силу чіткої та свідомої думки.
Леоні іронічно посміхнулась. Їй дуже імпонувала вірність брата своєму другові, але вона ні на мить не сумнівалася, що зараз Анатоль дослівно повторював те, що не раз чув від Клода. Вона прекрасно знала, що, попри всю пристрасну апологетику творів свого друга, Анатоль охочіше слухатиме Оффенбаха й оркестр у Фолі Бержер, аніж твори Дебюссі, Дюка та будь-кого з їхніх друзів по консерваторії.
— Оскільки сьогодні ми ділимося таємницями, — додав Анатоль, — то зізнаюся, що минулого тижня я таки сходив на вулицю Де ля Шоссе Д’Антен і придбав примірник Клодових «П’яти поем» на вірші Бодлера.
Очі Леоні спалахнули роздратуванням.
— Анатолю, ти ж обіцяв матері цього не робити.
Брат знизав плечима.
— Та отож, але я не міг утриматися. Ціна була дуже помірною, до того ж фірма Беї надрукувала маленький наклад, лише сто п’ятдесят примірників. Тому я вважаю, що вигідно вклав гроші.
— Нам слід обережніше витрачати наші кошти. Маман розраховує на твою розважливість. Ми не можемо собі дозволити залазити в нові борги. — Вона помовчала, а потім додала: — Між іншим, а скільки грошей ми винні?
Їхні погляди зустрілися.
— Слухай, Леоні, припини. Тобі не слід перейматися нашими господарчими витратами.
— Але…
— Ніяких «але», — відрубав Анатоль.
Леоні набурмосилась і відвернулась.
— Ти поводишся зі мною наче з дитиною!
Брат розсміявся.
— От коли вийдеш заміж, тоді й набридатимеш своєму чоловікові безкінечними розпитуваннями про родинні фінанси, а доти тобі доведеться потерпіти… Однак даю слово, що віднині я не витрачу жодного су без твого дозволу.
— Не смійся з мене!
— І не те що су — навіть жодного сантима! — добродушно покепкував Анатоль.
Леоні ще трохи позлилась, а потім здалася.
— Дивись, ловлю на слові, — зітхнула вона. — Потім перевірю.
Анатоль урочисто перехрестився.
— Ось бачиш! Слово честі.
Якусь хвилинку вони мовчки всміхались одне одному, а потім веселий вираз зійшов з обличчя Анатоля. Він нахилився через стіл і ніжно накрив долонею маленьку руку сестри.
— Знаєш, манюню, якщо серйозно, то навіть не знаю, як виправдатися перед тобою за те, що я спізнився сьогодні на виставу й тобі довелося самій пережити ввесь цей жах. Ти мені пробачиш?
Леоні посміхнулася.
— Та я вже й забула.
— Я не заслуговую на таку шляхетність. А ти, до речі, поводилася дуже сміливо. Більшість дівчат на твоєму місці просто б розум стратили від ляку. Я пишаюся тобою. — Він відкинувся на спинку крісла й запалив цигарку. — Хоча може статися, що цей вечір іще повернеться до тебе неприємними спогадами. Зазвичай шок буває найсильнішим уже після самої події.
— Я не така вже й боягузка, — відказала Леоні з твердістю в голосі. Вона почувалася бадьорою та повною сил. Їй здавалося, що вона стала вищою, сміливішою, дужчою. І ніякого тобі пригнічення та розгубленості взагалі.
Годинник на камінній полиці відбив час.
— Але ж, Анатолю, раніше ти ніколи не спізнювався на підняття завіси.
Анатоль відсьорбнув коньяку.
— Завжди щось колись буває вперше.