Кейт Мосс – Гробниця (страница 63)
— Ти достатньо бачила? — спитав Хол. — Чи, може, тобі хочеться ще трохи тут потинятися?
Мередіт задумливо кивнула головою.
— Достатньо.
Вони мало говорили, коли поверталися до авта. Гравій гучно скрипів під їхніми ногами, наче притоптаний сніг. Поки вони були в церкві, надворі встигло помітно похолоднішати, і в повітрі відчувався сильний запах диму від багать.
Хол відімкнув двері, а потім озирнувся через плече.
— На території, прилеглій до Вілли Бетанії, в 1950-х роках викопали три трупи, — сказав він. — Усі вони були чоловічої статі, віком від тридцяти до сорока років, і всі були застрелені, хоча один із трупів був явно погризений дикими тваринами. В офіційному висновку йшлося про те, що тих людей, вочевидь, убили під час війни нацисти, котрі окупували цю частину Франції, а партизанський руху цих краях був доволі сильним. Проте серед місцевих мешканців ходили чутки, що ті трупи набагато давнішого походження — кінця дев’ятнадцятого століття, і що вони мають стосунок до пожежі в Домен де ля Кад, а також до вбивства священика в Кустоссі.
Мередіт подивилась на Хола через дах автомобіля.
— А будинок у Домен таки підпалили навмисне? Я читала, що навмисне.
Хол стенув плечима.
— Щодо цього питання місцева історія дає уривчасті й не повні свідчення, але загалом усі вони дійсно сходяться на навмисному підпалі.
— Але якщо ті троє були причетними до підпалу або ж до вбивства, то хто ж тоді вбив їх самих?
Цієї миті задзвонив телефон Хола. Він підняв кришку, поглянув на номер, і його очі недобре звузились.
— Треба поговорити, вибач, — сказав він, прикриваючи мікрофон.
У глибині душі Мередіт аж застогнала з досади, але нічим не могла зарадити.
— Звісно, давай, я почекаю, — сказала вона.
Сівши в автівку, вона дивилась, як Хол поволі пішов до ялини біля вежі Магдала, щоб порозмовляти.
Випадкових збігів не буває. Усе трапляється не просто так.
Відкинувшись на підголівник, Мередіт спробувала обдумати все, що трапилось, усю низку подій відтоді, як вона вийшла з потяга на вокзалі Гяр дю Нор. Ні, не з того моменту. Дещо пізніше. З тієї миті, коли вона ступила на розмальовані кольорові сходи, що вели до кімнати ворожки Лаури. Шукаючи відповіді, Мередіт витягла свій блокнот і передивилась у ньому всі записи. Насправді питання стояло таким чином: що вона шукає тут, відлуння якої історії? До Рен-ле-Бена вона приїхала, щоб дізнатися про історію своєї родини. Чи, може, про іншу, не пов’язану з цим історію? Яка становить чисто академічний інтерес і не має до неї особисто жодного стосунку? І чи має вона хоч якийсь стосунок до Домен де ля Кад і родини Верньє?
А що сказала Лаура? Мередіт перегорнула свої записи та знайшла те, що шукала. «Лінія часу переплутана. Її напрям стрибає туди-сюди, і події втрачають свої чіткі обриси, наче змазуються. Минуле переплітається із сьогоденням».
Мередіт глянула крізь вікно на Хода, котрий уже повертався до авта, тримаючи в руці телефон. Другу руку він ховав у кишені.
А який стосунок має до всього цього Хол?
— Ну, як? — спитала вона, коли Хол розчинив дверцята. — Усе гаразд?
Хол увібрався в авто.
— Даруй, Мередіт. Я хотів запропонувати разом пообідати, але обставини змінились, і в мене виникли деякі невідкладні справи.
— Щось гарне, судячи з твого виразу? — спитала вона.
— Комісаріат поліції в Куїзі, який розслідує нещасний випадок, нарешті погодився надати мені теку з матеріалами, що стосуються загибелі мого батька.
— Так це ж чудово, Холе, — щиро пораділа вона, сподіваючись, що в тих матеріалах хлопець і справді знайде відповідь на питання, що мучили його відтоді, як загинув його батько.
— Тож я можу або завезти тебе до готелю, — вів далі Хол, — або їдьмо разом зі мною, а вже потім пошукаємо, де можна пообідати.
Мередіт ненадовго замислилась, поборюючи спокусу поїхати з ним. Утім, швидко збагнула, що тут Хол має все зробити сам. До того ж їй треба зосередитися на власній роботі, щоб проблеми Хола не засмоктали її.
— Схоже, тобі варто побути самому, — відповіла вона. — Тож, якщо не заперечуєш, можеш завезти мене до готелю дорогою до поліції, і так буде добре.
Вона з приємністю відзначила, що Хол трохи завагався, хоча лише на якусь мить.
— Мабуть, краще, якщо я заявлюсь туди сам, оскільки вони роблять мені таку послугу.
— Я теж про це подумала, — сказала Мередіт, злегка торкаючись його руки.
Хол увімкнув двигун і здав назад.
— А як стосовно того, щоб зустрітися пізніше? — спитав він, протискуючи авто вузькою вуличкою, що вела з Рен-ле-Шато. — Можна десь здибатись і трохи випити. А може, десь повечеряємо? Звісно, якщо ти не маєш інших планів.
— Та жодних проблем, — посміхнулася Мередіт, намагаючись не виказати своєї радості. — Неодмінно повечеряємо.
Джуліан Лоуренс стояв біля вікна свого кабінету в Домен де ля Кад і дивився, як авто його племінника виїхало на під’їзну алею. Потім він звернув свою увагу на жінку, котра вийшла з автівки, не помахавши на прощання рукою.
Він схвально кивнув головою. Гарна фігура, спортивна, але тендітна, пряме темне волосся до плечей. З такою не гріх би й порозважатися.
Потім жінка обернулась обличчям до нього, і він зміг добре до неї придивитися.
Джуліан упізнав її, хоча не міг пригадати, де бачив цю жінку. Він порпався в пам’яті, аж поки не пригадав. То була ота настирлива сучка, котра підходила до нього, коли вчора ввечері на дорозі до Рен-ле-Бена утворилася пробка. Ага, й акцент у неї американський.
Іще один напад страху пронизав його свідомість. Якщо ця міс Мартін працювала на Хола й уже встигла сказати йому, що бачила його тоді в Рен-ле-Бені, то племінник цілком слушно може поцікавитися, що він там робив. І здогадається, що привід, яким Джуліан пояснив своє запізнення, був цілковитою брехнею.
Він осушив келих і швидко ухвалив рішення. Трьома сягнистими кроками перетнувши кабінет, Джуліан накинув куртку та вийшов, щоб перейняти Мередіт у вестибюлі.
По дорозі з Рен-ле-Шато настрій Мередіт змінився. Вона відчула збудження й захват. До сьогодні карти, що їх подарувала їй Лаура, були для неї як тягар. Тепер же їй здавалося, що та колода повнилася захопливими можливостями.
Почекавши, поки авто Хола не зникне з очей, вона повернулась і стала підійматися східцями до парадного входу в готель. Вона трохи нервувала, проте водночас відчувала піднесення. Ті самі почуття, яких вона зазнала під час візиту до Лаури, знову повернулись, але цього разу — набагато сильнішими. Надія проти скептицизму, щемливе передчуття проти страху, ідо, намагаючись помножити два на два, вона дістане п’ять. «Міс Мартін?»
Застукана зненацька, Мередіт обернулась і побачила Холового дядька, котрий ішов до неї через вестибюль. Вона напружилася, сподіваючись, що після легкої сварки в Рен-ле-Бені минулого вечора він не впізнає її. Проте сьогодні він осміхався.
— Міс Мартін? — повторив він, простягаючи руку. — Мене звати Джуліан Лоуренс. Хочу висловити свою втіху з того, що ви в нас зупинилися. Ласкаво просимо до готелю «Домен де ля Кад».
— Дякую.
Вони поручкались.
— А ще… — Він зробив паузу та знизав плечима. — А ще хочу перепросити за свій досить різкий тон учора ввечері, у Рен-ле-Бені.
Мередіт знітилась і почервоніла.
— Я й не думала, що ви згадаєте мене, містере Лоуренс. Боюся, я сама була дещо неввічливою.
— Нічого подібного. Гадаю, Хол уже розповів вам, що вчора в нас був тяжкий день. Утім, розумію, це не виправдання…
Він не став говорити далі, і його вибачення повисло в повітрі.
Мередіт помітила, що Джуліан мав однакову з Холом звичку прискіпливо дивитися просто у вічі співбесіднику, і ця звичка викликала певний дискомфорт. Хоча дядько Хола був майже на тридцять років старшим, він мав таку саму харизму. Здавалося, що він заповнює собою ввесь прилеглий простір. «Цікаво, чи був і його батько таким самим?» — подумала Мередіт.
— Звісно, — сказала вона. — Я дуже співчуваю вашому горю, містере Лоуренс.
— Будь ласка, кличте мене Джуліаном. Дякую за співчуття. Смерть мого брата стала дня нас важкою втратою. — Він на мить замовк. — До речі, про мого племінника, міс Мартін.
Може, ви знаєте, куди він зараз подався? Наскільки мені відомо, ви мали сьогодні з’їздити до Рен-ле-Шато, проте я сподівався, що після обіду Хол уже буде тут. Мені кортіло з ним дещо обговорити.
— Ми справді їздили до Рен-ле-Шато, але щойно йому зателефонували з поліції, і він завіз мене до готелю, а сам поїхав у якихось справах. До Куїзи, здається.
Вираз обличчя Джуліана не змінився, але Мередіт відчула, як загострився його інтерес. І відразу ж пожалкувала, що виказала йому цю інформацію.
— А в яких саме справах? — поцікавився Джуліан.
— Та він не став пояснювати, — швидко відповіла вона.
— Шкода, я сподівався з ним поговорити. — Він стенув плечима. — Власне, поспішати нікуди. — Джуліан знову посміхнувся, та цього разу вже не так переконливо. Видно було, що йому не до жартів. — Волію сподіватися, що вам у нас подобається. Ви маєте все потрібне?
— Так. Усе дуже добре. — Мередіт подивилась на сходи.
— Даруйте, що затримав вас.