Кейт Мосс – Гробниця (страница 30)

Позаду них почувся жіночий голос — лагідний, ясний та спокійний.

— Мені шкода, що вам так здалось, але все одно я дуже рада вашому приїзду.

Леоні відчула, як Анатолеві забило дух.

Знічена тим, що їх підслухали, вона різко обернулась. Обличчя її закрасилося рум’янцем. Жінка, що стояла у дверях, повністю відповідала своєму голосу. Вона була струнка, висока, елегантна й упевнена в собі. Колір її шкіри був разюче гарним, а риси обличчя розумні та вишукано-пропорційні. Густе світле волосся було акуратно зібране вгорі, і кожне його пасмо лежало там, де належало, не висмикнувшись і не розтріпавшись. А найдивовижнішими були її очі — блідо-сірі, схожі своїм кольором на місячний камінь.

Рука Леоні інстинктивно сіпнулася до власного волосся — розтріпаного й розпатланого.

— Вибачте, тітонько, я…

Леоні зиркнула на свій запилений і зім’ятий після подорожі одяг. Тітка ж її була вдягнута просто бездоганно. Вона мала на собі модну кремову блузку сучасного крою з широкими в передпліччях рукавами. До неї добре пасувала вузька в талії спідниця, гладка спереду та зі зборками ззаду.

Ізольда рушила до них.

— Ви, напевне, Леоні, — мовила вона, простягаючи руку з довгими тонкими пальцями. — А ви — Анатоль?

— Так, тітонько, — відповів Анатоль з напівпоклоном, підносячи до своїх губ її руку й дивлячись на неї з-під темних він. — Дуже приємно вас бачити.

— Мені також. І, будь ласка, називайте мене Ізольдою. «Тітонька» звучить надто формально та змушує мене почуватися дуже старою.

— Ваша служниця провела нас крізь задню браму, — зауважив Анатоль. — Саме ця обставина, а також спека вплинули на мою сестру. — Указавши на будинок і прилеглий парк широким жестом, він додав: — Але якщо вся ця краса є винагородою для нас, то вважайте, що всі перипетії нашої подорожі вже стали не більше, ніж туманними й далекими спогадами.

Ізольда злегка нахилила голову, приймаючи комплімент, а потім повернулася до Леоні.

— Я справді наказала служниці пояснити вам прикрість з екіпажем, але вона така метушлива й забудькувата! — з невимушеною легкістю сказала тітка. — Мені шкода, що перше враження виявилось неприємним. Утім, то нічого. Найголовніше, що ви тут.

До Леоні нарешті повернувся дар мови.

— Тітонько Ізольдо, даруйте, будь ласка, за мою неґречність. Мені так соромно.

Ізольда посміхнулася.

— Нема за що вибачатися. Сідайте, чого ж ви стоїте! Спочатку поп’ємо чаю a l’anglaise, по-англійськи, а потім Маріета проведе вас до ваших кімнат.

Вони сіли. До столу відразу ж подали срібний чайник, глечик зі свіжим лимонадом, а опісля — тарілки з основними та солодкими стравами.

Ізольда нахилилась і налила чаю. То була слабо забарвлена рідина з тонким ароматом Сходу й сандалового дерева.

— Який прекрасний запах, — мовив Анатоль, вдихаючи цей аромат. — Що це?

— Це моя власна суміш, яка містить лапсан сушон і вербену. Мені вона здається набагато більш тонізуючою, аніж оті міцні англійські та німецькі чаї, що є зараз такими популярними.

Ізольда подала Леоні білу порцелянову тарілку з великими дольками яскраво-жовтого лимона та сказала:

— Я дуже зраділа, Леоні, отримавши телеграму від твоєї матері, де йшлося про твою згоду приїхати до мене. Сподіваюся, колись я матиму нагоду побачитись і з нею. Чи не зможе вона приїхати сюди навесні?

Леоні пригадала материну нелюбов до маєтку Домен де ля Кад, її небажання визнавати його своєю домівкою, але вона пригадала також, що треба дотримуватись гарних манер, і тому вправно й невимушено збрехала:

— О, матуся була б дуже рада у вас побувати. Цього року вона деякий час нездужала через сувору зиму, інакше неодмінно б приїхала віддати останню шану дядечкові Жулю.

Ізольда усміхнулась і повернулася до Анатоля.

— Я читала в газетах, що минулої зими температура в Парижі опускалася набагато нижче від нуля. Невже таке справді могло бути?

Анатоль пожвавився, згадавши той час, і очі його заблищали.

— Так. Здавалось, увесь світ перетворився на кригу. Замерзла навіть Сена, і на вулицях позамерзало так багато людей, що місцева влада була змушена відкрити притулки в ліцеях, тирах, школах та громадських лазнях; вона навіть улаштувала нічліжку в Палаці вільних Мистецтв на Єлисейських Полях неподалік величної вежі мосьє Ейфеля.

— І навіть фехтувальні зали?

— Фехтувальні зали? — здивувався Анатоль.

— Даруйте, — сказала Ізольда. — Я побачила шрам у вас над оком і подумала, що, може, ви рапірист.

Леоні хутко втрутилася в розмову.

— На Анатоля напали якісь негідники чотири дні тому, якраз того вечора, коли в палаці Гарньє сталося заворушення.

— Леоні, будь ласка, — запротестував брат.

— Вас побили? — швидко спитала Ізольда.

— Лише кілька саден та синців, і все, не варто уваги, — відказав Анатоль, кинувши розлючений погляд на Леоні.

— А хіба тут нічого не чули про те заворушення? — поцікавилась Леоні. — Паризькі газети тільки про те й писали, що про арешти абонентів.

Утім, Ізольда не зводила очей з Анатоля.

— Вас пограбували? — спитала вона.

— Поцупили ланцюжковий годинник мого батька. Їх налякали, і вони більше нічого не встигли забрати.

— Отже, то було вуличне пограбування? — перепитала Ізольда, наче намагаючись остаточно в цьому переконатись.

— Саме так. Вуличне пограбування й нічого більше. Просто мені не пощастило.

На хвилину над столом запала ніякова тиша.

Потім Ізольда, згадавши про свої обов’язки гостинної хазяйки, повернулася до Леоні.

— Твоя мати в дитинстві деякий час мешкала в Домен де ля Кад, еге ж?

Леоні кивнула.

— Напевне, їй тут було самотньо, — припустила Ізольда. — Не було інших дітей, і ні з ким погратися.

Леоні усміхнулась, відчувши полегкість від того, що їй більше не доведеться брехати про материну неіснуючу любов до цього маєтку, на якусь мить розслабилась і, не подумавши, бовкнула:

— А ви тут залишитеся жити чи повернетесь до Тулузи?

Сум’яття враз затьмарило сірі очі Ізольди.

— Тулуза? Та ні, мабуть, ні…

— Леоні! — суворо сказав Анатоль.

Дівчина почервоніла, але не опустила очі під братовим поглядом.

— Наскільки я пам’ятаю, матуся казала, що тітонька Ізольда походить із Тулузи.

— Облиште, Анатолю, я зовсім не образилась, — сказала Ізольда. — Але насправді я виросла в Парижі.

Леоні нахилилася ближче, навмисне ігноруючи брата. Їй дедалі більше кортіло знати, яким чином її тітка та дядько вперше зустріли одне одного. З тих нечисленних відомостей, які вона мала про дядька Жуля, цей шлюб видавався випадковим і неприродним.

— Я хотіла б знати… — почала була вона, але її швидко перебив Анатоль, і нагоду було втрачено.

— А у вас багато знайомих у Рен-ле-Бені?

Ізольда похитала головою.

— Мого покійного чоловіка не цікавили розваги, а після його смерті я, мушу визнати, нехтувала своїми обов’язками гостинної господині.

— Певен, що люди з розумінням та співчуттям ставляться до вашого становища, — мовив Анатоль.

— В останні тижні життя мого чоловіка більшість наших сусідів виявили до нас виняткову доброту. Він і доти деякий час нездужав. А після його смерті в мене з’явилося стільки невідкладних справ поза межами Домен де ля Кад, що я бувала тут, вочевидь, менше, аніж слід. Утім… — Вона перервалась і, посміхнувшись своєю спокійною врівноваженою усмішкою, залучила до розмови Леоні: — Якщо тобі це буде приємно, то цієї суботи я можу організувати вечерю з нагоди вашого приїзду й запросити на нього двох-трьох своїх місцевих знайомих. Як тобі ця ідея? Скромно, без непотрібної помпезності, але ти матимеш нагоду познайомитися з ними, а вони з тобою.

— Це було б прекрасно! — випалила Леоні й, забувши про все на світі, почала розпитувати свою тітоньку.