Кейт Мосс – Гробниця (страница 29)
Ступаючи по всипаній камінням та опалим листям стежині, вони підіймались угору, дедалі більше заглиблюючись у густий темний ліс. Невдовзі стежка розширилась і перетворилася на ґрунтову дорогу. Леоні побачила численні сліди від коліс та копит, потріскані й припалі пилом після тривалої спеки. У цьому місці ліс порідшав, дерева стояли подалі від дороги, і сонце заповнювало світлом і легкими тінями кожен проміжок між гайками та купками дерев.
Леоні озирнулась. Унизу, під бескидом, на невеликій відстані виднілися червоні й сірі покаті дахи Рен-ле-Бена. Дівчина навіть змогла роздивитися готелі та площу, куди прибув їхній екіпаж. Мерехтіла під сонцем гладенька, наче шовк, поверхня річки. Вона була схожа на сріблясту стрічку з відтінками літньої зелені й осіннього золота.
Після невеликої заглибини вони вийшли на плато.
Попереду вигулькнули кам’яні колони та брама сільського маєтку. Огорожа з кованого заліза ховалася за ялинами й тисами, що тяглись обабіч, скільки сягало око. Маєток мав якусь відразливо-відсторонену зовнішність. У Леоні по спині побігли мурашки. На якусь мить пригодницький дух полишив її. Їй пригадалося материне небажання говорити про Домен та про дитинство, яке вона тут провела. А до її свідомості долинуло відлуння слів, що їх сказав мосьє Габіньйо за обідом.
Така лиха слава.
— Це Домен де ля Кад? — спитався Анатоль.
— Кад по-тутешньому означає «ялівець», сеньйоре, — пояснила служниця.
Глянувши на брата, Леоні рішуче підступила до огорожі й узялася за неї обома руками — наче в’язень за тюремні ґрати. Притиснувши розпашілі від ходьби щоки до холодного заліза, вона почала вдивлятися в парк, розташований за огорожею.
Усе було наче оповите темно-зеленим серпанком, а крізь крони старезних дерев де-не-де пробивались острівці сонячного світла. Декоративні кущі колись елегантної форми були занехаяні; їм бракувало яскравості й колориту. Маєток мав на собі ознаку чарівливої занедбаності, яка ще не перейшла в занепад, але видно було, що життя тут завмерло й відвідувачів більше не чекають.
Посередині широкої гравійної алеї, яка починалася відразу ж від воріт, стояла велика камінна купальня для птахів. Вона була суха й порожня. Ліворуч виднівся круглий камінний фонтан, поверх якого лежала іржава металева решітка. У ньому теж не було води. Праворуч тягнувся ряд ялівцевих кущів. Їх ніхто не підрізав, і вони повернулися до первісного дикого стану. Далі було видно залишки оранжереї. Скло вибито, а раму погнуто.
Якби Леоні опинилася тут випадково, то їй здалось би, що маєток покинутий людьми. Таке враження складалося від того запустіння й занепаду, що панували довкола. Вона глянула праворуч і побачила на огорожі сіру кам’яну табличку. Напис було частково пошкоджено глибокими подряпинами. Наче від кігтів.
Домен де ля Кад.
Усім своїм виглядом маєток наче демонстрував, що гості є тут небажаними.
Це було явно негостинне місце.
— Наскільки я зрозумів, іншого підходу до будинку немає? — спитав Анатоль.
— Чому ж, сеньйоре, є, — відповіла Маріета. — З північного боку маєтку є головний вхід. Покійний хазяїн подбав про те, щоб збудувати під’їзд із боку дороги на Сугрень. Але щоб крізь нього потрапити до обійстя, треба обійти ввесь Рен-ле-Бен, а потім піднятися на гору. А це ціла година ходьби. Шлях через ліс набагато коротший.
— А твоя господиня просила тебе привести нас саме цим шляхом, Маріето?
Дівчина зашарілася.
— Вона не забороняла мені вести вас через ліс, — відповіла вона з нотками впертості в голосі.
Леоні й Анатоль терпляче чекали, поки служниця видобувала з кишені свого фартуха великий мідний ключ. Гучно брязнувши, замок відкрився, і Маріета штовхнула праву половинку брами. Та зі скреготом, тремтінням та вищанням розчинилася. Коли вони ввійшли, служниця знову пхнула половинку брами назад, і знову та завищала, затремтіла й із грюкотом зачинилася.
Леоні стало якось моторошно. Вона була водночас і збуджена, і трохи перелякана. Ідучи за Анатолем вузькими зеленими стежинами, якими явно майже ніхто не ходив, вона почувалася героїнею власноруч написаного пригодницького роману. Невдовзі перед ними показалися високі самшитові кущі з проходом у формі арки. Однак замість пройти крізь неї, Маріета повела їх навпростець, аж поки вони не опинилися перед високою під’їзною алеєю. Вона була мощена гравієм і добре впорядкована, без слідів моху та бур’яну. Обабіч неї росли їстівні каштани з гілками, всипаними плодами.
Нарешті Леоні побачила сам будинок.
— Ой! — вигукнула вона від захвату.
Будинок виглядав розкішно. Величний, але пропорційний, він був удало розташований таким чином, щоб отримувати максимум сонячного світла й тих прекрасних краєвидів долини, що відкривалися з його південної та західної сторін. Він мав три поверхи, злегка похилий дах і ряди затулених віконницями вікон, які елегантно вирізнялися на тлі чепурних побілених мурів. Кожне вікно другого поверху виходило на кам’яний балкон із гнутими залізними балюстрадами. Усю будівлю оповивав полум’яно-червоний та зелений плющ, чиє листя виблискувало як відполіроване.
Коли вони підійшли ближче, Леоні помітила виступ, що тягнувся вздовж верхнього краю горішнього поверху, а за ним — вісім круглих мансардних вікон.
Може, колись матуся виглядала з одного з них?
До масивних парадних дверей із мідним сигнальним молоточком вели широченні напівкруглі кам’яні сходи. Вони ховалися під портиком із радіального каменю, по обидва боки якого стояли чималенькі діжі з декоративними вишнями. Піднявшись сходами, Леоні пішла слідом за Анатолем та служницею до великого й елегантного вестибюля. Його підлога скидалася на шахівницю з червоних та чорних кахлів, а на стінах були вишукані шпалери з жовто-зеленими квітами, що створювали враження світла й простору. Посеред вестибюля стояв стіл із червоного дерева, а на ньому велика скляна ваза, повна білих троянд. Начищена до блиску дерев’яна поверхня столу посилювала атмосферу затишку й теплоти.
На стінах висіли портрети чоловіків із бакенбардами у військовому однострої та жінок у спідницях із криноліном. Був там також набір імлистих пейзажів та класичних пасторальних сюжетів.
У глибині вестибюля Леоні помітила парадні сходи, а ліворуч — мініатюрне фортепіано з тоненьким шаром пилу на опущеній кришці.
—
Вона провела їх крізь блискучі засклені двері, що відкривалися на веранду, затінену виноградною лозою та жимолостю. Виходячи на південь, веранда займала всю ширину будинку, а під нею, внизу, розташовувались галявини та клумби правильної геометричної форми. Далека алея кінських каштанів і ялин позначала протилежну межу маєтку; бельведер зі скла й пофарбованого в білий колір дерева виблискував під сонцем. Перед ним виднілася гладесенька поверхня декоративного ставка.
— Сюди, мадемуазеле, сюди, сеньйоре.
Марата повела їх у дальній кінець веранди, до затінку, утвореного широким жовтим навісом. Там стояв столик, накритий на трьох: біла лляна скатертина, біла порцеляна, срібні ложки, ваза з луговими квітами, пармськими фіалками, рожево-білими геранями та пурпуровими піренейськими ліліями.
— Піду повідомлю хазяйку, що ви прийшли, — сказала служниця та зникла в прохолодному затінку будинку.
Леоні прихилилася до кам’яної балюстради. Її щоки пашіли. Вона розстебнула рукавички на зап’ястках, зняла капелюшок і обмахувалася ним, наче віялом.
— Маріета провела нас по колу, а не напрямки, — зауважила вона.
— Прошу?
Леоні показала на високі самшитові кущі на дальньому підході до галявини.
— Якби ми пройшли крізь арку, то пішли б просто через парк. Однак ця дівчина повела нас по колу, щоб ми вийшли до фасаду будинку.
Анатоль зняв свій солом’яний бриль і рукавички та поклав їх коло себе.
— Що ж, чудовий будинок, і краєвид із нього чудовий.
— І ні тобі екіпажа, ні тобі економки, які мали нас зустріти, — вела своє Леоні. — Дуже дивно.
— Зате які тут сади й парки!
— Біля самого будинку — дійсно так. Проте на окраїнах маєтку вони видаються дуже занедбаними. Покинутими. Ота оранжерея без скла, перерослі клумби, а ще…
Анатоль розсміявся.
— Занедбаними! Ха-ха! Не перебільшуй, Леоні! Я припускаю, що вони в неналежному стані, але ж…
— Та вони ж геть попереростали й позаростали! — запально вигукнула сестра, поблискуючи очима. — Не давно, що місцеві мешканці з підозрою та пересторогою ставляться до цього маєтку.
— Ти це про що?
— А про те, що ти пам’ятаєш вираз обличчя отого нахабного мосьє Денарно, коли він почув, куди ми вирушаємо? А бідолашний мосьє Ґабіньйо! Пам’ятаєш, як грубо переривав його й не давав йому говорити той неприємний метр Фроміляж? Усе це вкрай дивно та загадково.
— Нічого подібного, — роздратовано відповів Анатоль. — Мабуть, тобі здається, що ми потрапили в одну з отих загадкових страшних історій мосьє Едгара По, які ти так полюбляєш! — Він скорчив глузливу гримасу. — «І ми поклали її живою в труну», — продекламував він напам’ять нарочито тремтячим голосом, — «А тепер вона стоїть за цими дверима!» Я буду Родерік Ашер, а ти — леді Меділейн.
— А замок на брамі — іржавий! — уперто провадила Леоні. — Відразу видно, що там давно вже ніхто не ходив. Кажу тобі, Анатолю, це дуже дивно.