Кейт Мосс – Гробниця (страница 2)
Зможе. Бо хоча й не мала супроводу, зате мала квиток.
Леоні замислилася. Це була паризька прем’єра опери. І чому вона має позбавляти себе задоволення лише через те, що Анатоль спізнився?
У театрі велично сяяли розкішні люстри. Залитий світлом, він уособлював вишуканість та елегантність, тож такою можливістю справді не можна було нехтувати.
Леоні ухвалила рішення. Побігши сходами вгору, вона пройшла крізь скляні двері та приєдналася до натовпу.
Пролунав попереджувальний дзвінок. Лише за дві хвилини піднімуть завісу.
Блиснувши нижньою спідничкою та шовковими панчохами, Леоні кинулася через мармуровий обшир Ґранд-фойє, однаково приваблюючи як здивовані, так і захоплені погляди. У свої сімнадцять Леоні ось-ось мала перетворитися на пишну красуню: уже не дитина, але в ній іще часто на ледь уловиму мить прозирала та маленька дівчинка, якою вона колись була. Їй пощастило мати модний на той час тип краси й ностальгійно-прекрасний колір обличчя, що їх так цінували мосьє Моро та його друзі з братства прерафаелітів.
Одначе її краса була оманлива. Характер Леоні мала рішучий, а не слухняний, сміливий, а не скромний; вона була сучасною дівчиною з сильними пристрастями, а не сором’язливою середньовічною панночкою. І дійсно, Анатоль часто дражнив її, порівнюючи з героїнею поетичного твору Росетті «Діва-обраниця», додаючи при цьому, що Леоні схожа на неї лише зовні, але не внутрішньо. Просто як віддзеркалення. Як двійник — і все. За своєю вдачею ж Леоні була зовсім іншою. З чотирьох стихій вона була вогнем, а не водою, землею, а не повітрям.
Її білі як крейда щоки розпашілися. Густі рудувато-каштанові кучері вибилися з-під гребінця й розсипалися по оголених плечах. Разюче-прекрасні зелені очі, обрамлені довгими попелястими віями, блискали гнівом.
Однією рукою тримаючи поперед себе, як щит, сумочку, а другою — сукню, Леоні вихором помчала по мармуровій підлозі, не звертаючи жодної уваги на довгі осудливі погляди матрон і вдовиць. Проскочивши повз рожеві колони, позолочені статуї та фризи, вона кинулася до широченних парадних сходів і зацокотіла по них штучними перлинами та посрібленими намистинами, що прикрашали край її сукні. Леоні мала на собі тугий корсет, тому дихання її було уривчастим, а серце тьохкало зі швидкістю секундоміра.
Проте вона не стишувала ходи, бо побачила, що ліврейні лакеї вже почали були зачиняти двері до Великої зали. Додавши сил, Леоні рвонула вперед і вчасно опинилась у проході. «Ось», — сказала вона, тицьнувши білетерові квиток. — «А трохи згодом прийде мій брат…»
Білетер відступив і пропустив її всередину.
Після гамірливих та лунких пасажів Гранд-фойє, глядацька зала видалася напрочуд тихою та спокійною. Стишений шепіт, привітання, ввічливі розпитування про здоров’я та сімейні справи — усе це приглушували й поглинали грубі килими та численні ряди оксамитових сидінь.
Розрізнені звуки дерев’яних і мідних духових інструментів, гами, арпеджіо та фрагменти опери лунали дедалі гучніше, піднімаючись з оркестрової ями, наче завитки диму з осінніх вогнищ.
Леоні вгамувала себе й розправила сукню. Щойно придбана в універмазі «Ля Самарітен» одягачка була цупкою, бо ще не ношена. Відкотивши довгі зелені рукавички вище ліктів так, щоб виднілася лише смужка оголеного тіла, дівчина пішла повз крісла до сцени. Їхні з братом місця були в першому ряду — найкращі в усій залі. Про це потурбувався композитор Клод Дебюссі, їхній сусід і приятель Анатоля. Леоні йшла, а праворуч та ліворуч від неї чорніли ряди шовкових циліндрів, колихалися пера дамських зачісок і розшиті блискітками опахала. То тут, то там було видно червоні й пурпурові щоки холеричних удовиць із ретельно вкладеним сивим волоссям. На кожен погляд Леоні відповідала сердечною посмішкою та легким кивком.
Леоні почала вдивлятися пильніше. І що далі вона йшла, то ясніше розуміла: щось явно не так. На обличчях присутніх застигла нашорошеність, під якою вгадувалося тривожне передчуття близької біди.
Леоні відчула поколювання в потилиці, і легенький холодок пробіг по її спині. Публіка наче сторожко чогось вичікувала. Це прозирало в поглядах присутніх і недовірливому виразі кожного обличчя.
Раптом Леоні пригадала, як Анатоль за вечерею читав уголос газетну статтю про активні протести проти паризької презентації опери митця з Пруссії, якій Франція не так давно програла війну. Але ж це — палац Ґарнье, а не якийсь темний провулок у Кліші чи на Монмартрі!
Хіба ж може щось трапитися тут, в оперному театрі?
Заледве пробравшись уздовж ряду, обминувши частокіл із колін та спідниць, Леоні полегшено всілася на своє місце. Потім, відсапнувши, зиркнула на своїх сусідів. Ліворуч сиділа якась обвішана діамантами матрона зі своїм немолодим чоловіком, водянисті очі котрого ховалися за густими кущами насуплених брів. Він поважно сидів, поклавши рябі руки на срібний набалдашник палиці, на верхній частині якої виднівся напис-присвята. Праворуч розташувалися четверо похмурих злих бороданів середнього віку. Вони теж тримали руки на палицях, але то були прості самшитові ціпки. Порожнє місце Анатоля відокремлювало цю непривітну четвірку від Леоні, наче придорожня канава. Було в їхніх напружених обличчях і поглядах, невідривно зосереджених на сцені, щось лихе й бентежне.
Леоні помітила й те, що всі четверо були в однакових шкіряних рукавичках, у котрих цим чоловікам, вочевидь, було дуже жарко та незручно. Ось один із них повернув голову й витріщився на Леоні. Дівчина зашарілася й зосередила погляд перед собою, на пишній псевдотривимірній завісі, що спадала золотисто-пурпуровими складками з арки авансцени до дерев’яної підлоги.
Леоні мимоволі похитала головою, наче відмахуючись від цієї несподіваної та неприємної думки.
Потім дістала з сумочки віяло й, клацнувши, розкрила його. Хоч би як вона намагалася вигородити свого брата, скоріш за все він просто спізнився.
Дійсно, після того похмурого похорону на цвинтарі Монмартр Анатоль став іще більш ненадійним. Леоні невдоволено насумрилася: знову цей неприємний спогад! Він невідступно переслідував її, змушуючи раз у раз переживати події того дня.
У березні в неї з’явилася надія, що все скінчилось і на минулому поставлено крапку, але поведінка брата й досі лишалась ексцентричною та незбагненною. Часто він зникав на кілька днів поспіль, а потім повертався пізно вночі й, уникаючи друзів і знайомих, з головою поринав у роботу.
На поміст зійшов диригент, і від його появи неприємні думки Леоні розвіялися. Захоплені глядачі вибухнули шквалом оплесків, схожим на гарматний залп — несподіваний, сильний і оглушливий. Леоні теж заплескала в долоні, наче намагаючись своїми жвавістю й ентузіазмом погамувати відчуття тривоги. Проте четверо добродіїв, що сиділи поруч, навіть не поворухнулися, їхні руки так і лишилися лежати на дешевих і непоказних дерев’яних патерицях.
Диригент низько вклонився, а потім повернувся обличчям до сцени.
Оплески стихли. У великій залі запала тиша. Диригент постукав паличкою по дерев’яному пульту. Голубі струмені газових пальників зашипіли, заблимали й потьмяніли. У повітрі повисло очікування дива. Усі втупились очима в диригента. Оркестранти випросталися, підняли смички чи піднесли до вуст мундштуки своїх інструментів.
Маестро підняв паличку. Початкові акорди Вагнерового «Лоенґріна» заповнили величний простір палацу Гарньє, і Леоні забило дух.
А місце біля неї так і зосталося порожнім.
І майже відразу на верхніх рядах почулись улюлюкання та свист. Спочатку більшість аудиторії не звертала уваги на це заворушення та вдавала, наче нічого не відбувається. Проте шум ставав дедалі гучнішим і набридливішим. Почулися також голоси з гальорки й партеру.
Леоні ніяк не могла розібрати, що ж там вигукували ці невдоволені.
Уперто уставившись на оркестрову яму, вона спробувала ігнорувати кожне нове шипіння чи бурмотіння. Але, поки виконувалась увертюра, збурення наростало й почало підступно просотуватися в центр зали згори та з боків. Не в змозі далі мовчати, Леоні нахилилася до своєї сусідки.
— Хто ці люди? — пошепки спитала вона.
Потривожена матрона невдоволено насупилась, але таки відповіла.
— Вони називають себе abonnes, тобто абоненти, — відповіла вона, помахуючи віялом. — Чинять спротив виступам усіх нефранцузьких композиторів. Називають себе музичними патріотами. У принципі, я їм трохи співчуваю, але вважаю, що не таким шляхом треба йти.
Леоні кивнула на знак подяки й випросталась у кріслі, дещо заспокоєна невимушеним тоном жінки, хоча заворушення, навпаки, лише дужчало.
Не встигли завмерти в повітрі останні акорди увертюри, як протест почався вже по-справжньому. Коли підняли завісу й поглядам присутніх відкрився хор тевтонських лицарів десятого століття, які стояли на берегах річки Шейльди біля Антверпена, на верхньому ярусі балкона почалася метушня. Приблизно восьмеро чи дев’ятеро чоловіків зірвалися на ноги та зчинили гучну какофонію: вони свистіли, улюлюкали й повільно плескали в долоні. Хвиля невдоволення гойднула партер, прокотилась аж до верхніх рядів і розбилася бризками гучних протестів. Потім почулося глузливе скандування, яке Леоні спочатку не змогла розібрати. Однак його гучність швидко зросла, і вже можна було безпомилково розібрати слова: