Кейт Мосс – Гробниця (страница 1)
ГРОБНИЦЯ
Моїй матінці, Барбарі Мосс, за моє перше піаніно.
І, як завжди, моєму коханому Греґу — за все в минулому, сьогоденні та майбутті.
Чужа душа — темний ліс, у якому слід ступати обережно
Справжні Таро — це символізм; іншої мови вони не знають й інакших прикмет не пропонують.
25 березня 1891 року, п’ятниця
Ця історія починається у великому місті мертвих. У тихих провулках, де мешкають скелети. Серед бульварів, тротуарів та закутків паризького цвинтаря Семетьєр де Монмартр — місця, заселеного надгробками й кам’яними янголами, серед яких вештаються привиди тих, кого встигли забути ще до того, як їхні тіла охололи в домовинах.
Історія розпочинається зі сторожів біля цвинтарної брами, з паризьких злидарів і старців, що прийшли поживитися з чужого горя. З набридливих жебраків і завидющих ганчірників, з майстрів, що плетуть вінки, з торговців поминальними табличками, з дівчат із паперовими квітами та з карет-катафалків із чорним верхом і затемненим склом.
Ця історія починається з пантоміми поховання. Людей на нього прийшло обмаль, хоч у маленькому платному оголошенні в газеті «Ле Фігаро» й зазначалися місце, дата й час церемонії. Зібрався ріденький натовп чорних вуалей і траурних загорток, начищених черевиків та екстравагантних парасольок, на випадок раптового березневого дощу.
Леоні стоїть коло могили зі своїми братом та матір’ю; її разюче гарне лице сховане за чорною вуаллю. З вуст священика злітають якісь банальності, якісь слова про відпущення гріхів, але вони не пробуджують жодних емоцій у холодних серцях присутніх. Негарний, із сальним обличчям, із пожмаканим білим комірцем та в грубих черевиках із загнутими носками, панотець і гадки не має про те хитроплетиво брехні й зради, що привело їх усіх до цього клаптика землі у 18-му районі Парижа на його північній околиці.
Очі Леоні сухі. Як і священик, вона не має уявлення про ті події, що привели її на цвинтар такого дощового березневого дня. Леоні вірить, що вона прийшла на похорон віддати останню шану людині, життя якої обірвалося так несподівано. Вона прийшла провести в останню путь братову коханку, котрої не бачила жодного разу в житті. Підтримати брата в його великому горі.
Леоні не зводить очей із труни, яку опускають у сиру землю, де живуть хробаки та павуки. Якби цієї миті вона швидко обернулась і несподівано для Анатоля зиркнула на нього, то вираз його обличчя вельми б її здивував. Бо в очах її любого братуся відбилося не горе, а полегкість.
І через те, що Леоні не обернулася, вона не помітила також і незнайомця в циліндрі та фраку, який ховався від дощу під кипарисом у дальньому кутку цвинтаря. Це — показний мужчина, один з тих, чий зовнішній вигляд змушує прекрасних парижанок ніяково поправляти зачіски й опускати очі долу. Його великі сильні руки, обтягнуті шкіряними рукавичками, картинно спираються на срібний набалдашник палиці. Це ті руки, що обіймуть кохану за талію, притиснуть і ніжно пеститимуть її зблідлі від хвилювання щоки.
Напружено вдивляючись, він спостерігає за церемонією. Його зіниці — як маленькі чорні дірочки в яскравій блакиті очей.
Ось на віко труни важко гупнула земля. Відлуння слів священика завмерло в похмуро застиглому повітрі.
Він хреститься, а потім іде геть.
Леоні випускає з рук квітку, вирвану вранці в парку Монсо — поминальну троянду. Білою блискавкою вислизнувши з чорних рукавичок, квітка падає вниз, у яму.
Дощ ряснішає. Видно, як за важкою кованою брамою цвинтаря дахи, шпилі й куполи Парижа вкриває срібляста плащаниця з крапельок води. Вона приглушує торохтіння екіпажів на бульварі Кліші та пронизливі крики потягів, що відходять з вокзалу Сен-Лазар.
Учасники жалобної церемонії повертаються й ідуть від могили. Леоні торкає брата за лікоть. Той гладить її по руці й опускає голову. Коли вони виходять із цвинтаря, Леоні понад усе кортить, щоб на цьому й скінчилося. Щоб після кількох жахливих та гнітючих місяців гоніння й трагедії все нарешті лишилося позаду.
Щоб вони вийшли з мороку та знову зажили нормальним життям.
А за сотні миль на південь від Парижа щось оживає й починає рухатись.
Як реакція, як наслідок, як щось, пов’язане невидимою ниткою. У старезному буковому лісі, на пагорбі, що височіє над фешенебельним курортним містечком Реи-ле-Бен, подих вітру збурює купу сухого листя. Лине музика, але вона скоріше відчувається, аніж її чути.
Спонукане похованням безневинної дівчини на паризькому цвинтарі, у камінній гробниці
А портрети на картах, схованих під землею та камінними брилами, де пересихає річка життя, на мить наче ожили. Скороминущі смутні постаті, спогади, тіні — не більше того. Натяк, ілюзія, надія. Рефракція світла, порух повітря за вигином камінної сходинки. Неминучий зв’язок між місцем і швидкоплинним часом.
Бо насправді ця історія починається не зі скелетів, що мешкають на цвинтарі Монмартр, а з колоди карт.
З ілюстрованої книжки диявола.
ПАРИЖ
Париж, 16 вересня 1891 року, середа
Леоні Верньє стояла на сходах палацу Ґарньє, стискаючи сумочку з ремінцем та нетерпляче постукуючи ногою.
Сутінки занурювали Пляс дель Опера в шовково-блакитну імлу.
Відчувши, що їй уривається терпець, Леоні насупилась. Ось уже годину чекала вона брата в домовленому місці, ловлячи на собі байдужі погляди бронзових статуй, що прикрашали покрівлю оперного театру. А ще їй доводилося терпіти нахабні погляди живих людей. Леоні дивилась, як під’їжджають і від’їжджають фіакри, приватні карети з піднятим верхом, громадські екіпажі, відкриті всім стихіям, — чотириколісні та двоколки. З них виходили пасажири — цілий потік чорних шовкових циліндрів та вечірніх суконь з демонстраційних залів Мезон Леоті та Шарля Ворта. То була вишукана елегантна публіка, що прийшла на прем’єру, аби показати себе й глянути на інших.
Раз Леоні здалося, що вона таки видивилася його серед натовпу. То був якийсь високий і кремезний добродій із ходою та статурою, як у її брата. На відстані їй навіть здалося, що вона побачила зблиск його карих очей та акуратно підстрижені чорні вусики, і вже була підняла руку, щоб помахати. Та цієї миті чоловік обернувся, і Леоні побачила, що то не Анатоль.
Вона знову почала пильно вдивлятися в Авеню дель Опера. Він тягнувся діагонально аж до Луврського палацу як згадка про крихку монархію тих часів, коли знервованому королю Франції закортіло мати зручний і безпечний маршрут під’їзду до місця своїх вечірніх розваг. Вуличні ліхтарі мерехтіли в сутінках, а вікна кафе та барів кидали на тротуар прямокутники яскравого, але м’якого світла. Шипіли й бризкали газові пальники. Повітря довкола Леоні повнилося звуками присмеркового міста, і день поволі поступався місцем ночі. Entre chien et loup. Час, як то кажуть, між собакою та вовком — сутінки. Брязкання упряжі та гуркіт коліс на запруджених вулицях. Цвірінькання пташок на бульварі Капуцинів. Хрипкі вигуки яточників і конюхів та дещо більш милозвучні голоси дівчат, що продають штучні квіти на сходах оперного театру. Тоненькі викрики хлопчиків, готових за один су довести до дзеркального блиску черевики поважних і шляхетних панів.
Ще один омнібус, прямуючи до бульвару Гюсмана, проїхав між Леоні та пишним фасадом палацу Ґарньє. На його верхній площадці кондуктор компостував квитки й час від часу давав свистки. Підпилий старий солдат з медаллю за Тонкій на грудях, похитуючись, виспівував якусь військову пісню. Леоні помітила навіть клоуна з набіленим обличчям. На ньому була чорна кепка та костюм із золотистими блискітками.
Церковні дзвони задзвонили на вечірню, і їхні протяжні звуки відбилися луною від бруківки. Де це? На Сен-Жерве чи якійсь іншій церкві поблизу?
Леоні злегка стенула плечима. Пригніченість у її очах змінилася на збудження. Якщо їй кортить почути оперу «Лоенґрін» мосьє Вагнера, то вона мусить наважитись і зайти всередину сама.