Кейт Мосс – Гробниця (страница 16)
— Знайте, що на світі не буває нічого випадкового, — сказала дівчина. — Усе трапляється не просто так.
Мередіт кивнула й, не бажаючи продовжувати розмову, яка стала набувати характеру монологу, пішла, так і тримаючи в руці мобільний телефон. На розі вона зупинилась. Дівчина стояла на тому самому місці й не зводила з неї очей.
— Ви так на неї схожі! — вигукнула вона. — Лише п’ять хвилин пішки. Вам варто було б зайти, серйозно кажу.
Мередіт зовсім забула про брошуру, яку засунула в кишеню куртки. Згадавши про дзвінок, вона набрала номер, але то виявився лишень агент французької туристичної фірми, котрий хотів, аби вона підтвердила своє бронювання готельного номера. Потім Мередіт зателефонувала до авіакомпанії та спитала про точний час рейсу наступного дня.
Коли о шостій вона добулась до готелю, то почувалася дуже змореною, а її ноги пекло від цілоденного ходіння пішки по паризьких вулицях. Записавши знімки на жорсткий диск комп’ютера, Мередіт почала продивлятись нотатки, зроблені за останні три дні. Потім о дев’ятій вискочила в кафе купити бутерброд — і знову заходилася працювати. Об одинадцятій роботу було завершено. Усі нотатки аж до останніх було проглянуто й оброблено.
Згодом Мередіт стомлено заповзла в ліжко, увімкнула телевізор і понишпорила по каналах, шукаючи знайомий тембр голосів ведучих Сі-ен-ен. Утім, знайшла лише нудний французький детектив на FR3, «Коломбо» на TF1 та порнографію, замасковану під мистецьку програму, на Антенн-2. Утративши надію знайти щось цікаве, вона вимкнула телевізор, трохи почитала, а потім вимкнула світло.
Мередіт лежала в приємному напівмороку кімнати, склавши руки за головою та сховавши стомлені ноги під ковдру в хрусткому білому простирадлі. Утупившись у стелю, вона подумки полинула в той вихідний день, коли Мері розповіла їй те, що знала про її кревну родину, хоча відомості ці були вкрай скупими.
Готель «Пфістер», Мілуокі, грудень 2000 року. Вони їздили до цього готелю на кожне велике родинне свято — дні народження, річниці шлюбу, особливі випадки. Інколи вони їздили туди просто повечеряти, але того разу Мері поселила їх там на цілий уїк-енд. То було щось на кшталт запізнілої святкової екскурсії на честь народин Мередіт та Дня Подяки. А ще Мері хотіла заздалегідь скупитися напередодні Різдва.
Скромна елегантна обстановка та кольори в стилі фін де сьекль, позолочені карнизи, колони, балюстради з кованого заліза, вишукані сітчасті гардини на засклених дверях. Мередіт спустилася вниз у вестибюль і стала чекати на Білла та Мері. Умостившись у кутку на пухкенькій софі, вона замовила свій перший законний келих вина в барі. То було «Сонома Каттер Шардонне» по сім з половиною доларів, але воно було варте такої ціни. Маслянисте й жовтувате, вино й досі зберігало присмак діжки.
Яка дурня! І чому, мені пригадався саме цей епізод?
А за вікном падав сніг. З невпинною наполегливістю сніжинки злітали з похмурого неба й укривали навколишній світ габою білої тиші. У кутку бару сиділа якась бабця в червоному пальті та вовняному капелюшку, насунутому низько на лоба. «Говори зі мною! Кажу тобі, говори зі мною!» — крикнула бабця барменові. Як жінка з Еліотового «Пустища». Відвідувачі бару, що цмулили пиво «Міллер Дженьюїн Драфт», «Шпрехер Ембер» та «Рівервест Штайн», удали, що не помічають схибленої старої.
Мередіт щойно порвала зі своїм приятелем і тому охоче поїхала зі студентського містечка на уїк-енд до готелю. Її другом був викладач математики, що приїхав у відрядження до університету Північної Кароліни. У них почався роман: ось вони випадково зустрілись у барі; ось вона грає йому на фортепіано, а він сидить на стільчику та слухає; ось він ніжно обійняв її в напівтемряві між бібліотечних стелажів пізно ввечері…
Від самого початку стало ясно, що нічого серйозного між ними не буде, бо надто вже різними людьми вони виявились, тому Мередіт не втрачала розуму. Проте кохатися з ним було пречудово, і їхні стосунки — поки вони тривали — давали задоволення їм обом.
Навіть попри це їй було приємно повернутись додому.
Того холодного сніжного вечора вони говорили допізна. Мередіт ставила Мері всі ті запитання про свою матір та її передчасну смерть, що завжди її цікавили, але відповідь на які вона раніше боялася почути. Про обставини її вдочеріння, про самогубство її матері, про ті болісні спогади, що їх вона носила у своєму тілі, наче друзки розбитого скла.
Загальні деталі Мередіт знала й раніше. Її кревна матір, Жанета, завагітніла під час одного з пікніків, коли навчалась у старшій школі. Спочатку вона про це навіть не здогадувалась, а коли здогадалася, то вживати якихось заходів було вже запізно. Перші кілька років матір Жанети, Луїза, намагалася їй допомагати, але вона рано померла через рак, і тому Мередіт залишилася без надійного виховного та захисного впливу. Як наслідок, ситуація швидко погіршилася. Коли ж стало зовсім кепсько, утрутилась Мері — далека родичка Жанети. Зрештою, стало ясно, що для її ж власної безпеки Мередіт краще зовсім не повертатися додому. Коли ж два роки потому Жанета наклала на себе руки, виникла потреба оформити їхні стосунки офіційно. Тому Мері та її чоловік Білл удочерили Мередіт. Хоча вона й зберегла своє справжнє прізвище й досі називала Мері лише на ім’я — як вона зазвичай і робила, — Мередіт нарешті змогла безперешкодно вважати її своєю матір’ю.
Саме в готелі «Пфістер» Мері й віддала Мередіт старі фотографії та аркуш із твором для фортепіано. На одній світлині був зображений якийсь молодик у військовій формі, що стояв на сільській площі. Чорне кучеряве волосся, прямий погляд сірих очей'. Його імені на фото не було, зате на звороті стояла дата, 1914 рік, ім’я фотографа та назва містечка — Рен-ле-Бен. На другій була маленька дівчинка в старомодному вбранні. На фото не значилось ані її імені, ані дати, ані місця, де його було зроблено. Третя фотографія являла собою зображення жінки за фортепіано. Мередіт знала ту жінку — то була її бабуся, Луїза Мартін. Судячи з одягу, знімок зробили або наприкінці тридцятих, або на початку сорокових років минулого століття. Мері пояснила, що Луїза була досить відомою концертною піаніст — кою. А той твір на аркуші являв собою її візитну картку, і вона часто грала його на біс.
Коли Мередіт уперше побачила цю фотографію, то відразу ж подумала, що, якби Луїза прожила довше, то вона, можливо, продовжила б свої заняття й не відмовилась би від музичної кар’єри. Але хтозна. Дівчина не пам’ятала, щоб її справжня матір, Жанета, коли-небудь грала на піаніно чи співала. Зате добре пам’ятала, що мати плакала, кричала на неї, а потім узяла й сама собі смерть заподіяла.
Раніше Мередіт уважала, що музика ввійшла в її життя, коли їй було вісім років. Одначе тепер, коли з’ясувалося, що вона була з нею завжди, причаївшись десь у закутках її свідомості, усе постало в зовсім іншому світлі. Того сніжного вечора 2000 року світ Мередіт радикально змінився. Фотографії та аркуш із нотами стали наче линвою, що сполучала її з минулим, на пошуки якого вона одного дня обов’язково мала вирушити.
І ось тепер, через сім років, вона нарешті розпочала ці пошуки. Завтра вона особисто поїде до Рен-ле-Бена, до міста, яке скільки разів поставало в її уяві. І Мередіт сподівалася, що там на неї неодмінно чекатиме якесь відкриття.
Вона зиркнула на свій мобільний телефон і посміхнулась. 00:33.
Не завтра, а вже сьогодні.
Коли Мередіт прокинулася вранці, від її учорашнього збентеження і слід загув. Вона прагнула якомога скоріше вибратися з міста. Хоч би що її чекало в Рен-ле-Бені, але кілька днів відпочинку в горах було саме тим, чого вона потребувала.
Її літак мав вирушати на Тулузу під вечір. У Парижі Мередіт уже зробила все, що планувала, а починати щось нове раніше від належного часу їй не хотілося. Тому вона не поспішала вставати й деякий час читала в ліжку, а потім зібралась і пішла перекусити до вже знайомого кафе, після чого вирішила пройтися по деяких туристичних місцях.
Намагаючись уникати гамірливих гуртів туристів і студентів із рюкзаками на маршруті, що називався «Код да Вінчі», вона пройшла, петляючи, між знайомими тінистими колонадами на Рю дю Ріволі. Потім рушила була до Луврської піраміди, але довжина черги відвідувачів відкликала її.
Надибавши в саду Тюїльрі зелену металеву лаву, Мередіт умостилася на неї перепочити, шкодуючи, що не вдяглася легше. День видався спекотним і вологим; така погода для кінця жовтня була зовсім немислимою. Їй подобався Париж, але сьогодні міське повітря було насичене шкідливими викидами, вихлопними газами автомобілів і сигаретним димом, що линув із кафе, розташованих на відкритому повітрі. Їй закортіло покататися по річці на кораблику «Бато Муш». Потім жінка подумала, чи не сходити їй до легендарної книгарні «Шекспір і Ко» на правому боці Сени, яка для кожного американського туриста була ледь не святинею. Проте Мередіт забракло духу. Річ у тім, що їй справді кортіло побачити ці принадні для туристів місця, але самих туристів їй бачити не хотілося.
Багато з тих туристичних пам’яток, у яких вона воліла б побувати, були наразі зачинені для відвідування, отже, знову згадавши про Дебюссі, Мередіт вирішила повернутися до будинку на колишній Рю де Берлін, де минули дитинство та молодість композитора. Тож, знявши куртку й пов’язавши нею талію, вона рушила в дорогу, уже не користуючись мапою. Добре орієнтуючись у лабіринті вулиць, Мередіт ішла швидко, цього разу вибравши інший маршрут. За п’ять хвилин вона зупинилась і, прикривши очі рукою, поглянула на емальовану табличку з назвою вулиці.