Кейт Мосс – Гробниця (страница 15)

Вони ще трохи поговорили, а потім попрощалися.

— Я тебе люблю, бувай.

— І я тебе люблю, — долетіла відповідь, здолавши відстань у кілька тисяч миль.

У неділю вранці Мередіт пішла до паризької опери в палаці Гарньє.

З 1989 року в Парижі з’явився новий бетонний оперний театр у Бастилії, і палац Гарньє використовувався тепер головним чином для балетних вистав. Проте в епоху Дебюссі ця розкішна барокова споруда являла собою місце, де можна було й себе показати, і на людей подивитися. Саме тут сталося сумнозвісне антивагнерівське заворушення 1891 року, і саме на тлі цього театру відбувалися події роману Гастона Леру «Привид опери».

Мередіт дійшла до театру пішки за п’ятнадцять хвилин. Спочатку вона пробиралася крізь натовпи туристів, що прямували до Лувру, а потім пішла по Авеню дель Опера аж до самого театру. Його будівля була витвором дев’ятнадцятого сторіччя, але транспортний потік цілковито належав століттю двадцять першому. То було щось зовсім божевільне: авта, скутери, вантажівки, автобуси й мотоцикли, які намагалися наскочити на неї з усіх мислимих напрямків. Узявши власне життя у свої руки, Мередіт, петляючи туди-сюди, подалася через цей неймовірний транспортний потік і таки змогла дістатись острівця безпеки, на якому вивищувався палац Гарньє. Їй аж дух забило від захвату: неймовірної краси фасад, величні балюстради, рожеві мармурові колони, позолочені статуї, оздоблений прикрасами біло-золотистий дах і мідно-зелений купол, що тьмяно виблискував у променях жовтневого сонця. Мередіт спробувала уявити собі болотисту місцевість, на якій був споруджений цей театр. Замість вантажівок і легковиків, що нетерпляче клаксонили, вона спробувала уявити карети, жінок у довгих і широких сукнях та чоловіків у циліндрах. І не змогла. Голоси минулого не могли пробитися крізь гамір і метушню.

Дізнавшись, що, попри вихідний день, театр був відчинений завдяки благодійному концерту, що мав відбутися трохи пізніше, Мередіт полегшено зітхнула та зраділа. Щойно вона ввійшла всередину, як тиша історичних сходів і балконів огорнула її своїми обіймами. Велике фойє було точнісінько таким, яким вона звикла бачити його на фотографіях: мармуровий обшир, що простерся перед нею, наче неф величного собору. А далі, під куполом, виднілися парадні сходи.

Озираючись довкола, Мередіт рушила вперед, сумніваючись, чи можна входити всередину. Підошви її кросівок попискували на мармуровій підлозі. Двері до глядацької зали були прочинені, і вона прослизнула всередину. Їй кортіло на власні очі побачити знамениту шеститонну люстру та розписану Шагалом стелю.

Перед сценою вправлявся музичний квартет. Мередіт потихеньку, намагаючись не привертати уваги, сіла в задньому ряду. На якусь мить вона відчула поруч із собою привид свого колишнього «я» — музикантки, якою вона так і не стала. Він теж потихеньку прослизнув до зали й сів поруч із нею. Це відчуття було таким сильним, що їй аж запраглось озирнутись і поглянути на сусіднє сидіння.

Слухаючи, як з оркестрової ями линуть, повторюючись, уривки мелодій, Мередіт пригадала, що багато разів робила те саме. Чекала за кулісами зі смичком та скрипкою в руках. Оте гостре передчуття чогось незвичайного, що нуртувало в грудях, — наполовину адреналін, наполовину страх перед публікою. Останнє — найтонше — настроювання струн і смичка, дощик із порошку каніфолі, що падає на чорний поліестер її довгої концертної сукні.

Першу скрипку мати купила Мередіт, коли їй було вісім, одразу ж після того, як вона в них оселилась назавжди і припинила відвідувати свою справжню матір по вихідних. Футляр зі скрипкою чекав її на ліжку в спальні — бажаний подарунок для дівчинки, ошелешеної й обрадуваної тим, що життя подало їй рятівну руку. Для дитини, котра вже встигла чимало натерпітись у своєму житті.

І вона обома руками вхопилася за шанс, який їй випав. Музика стала для неї засобом утечі від жахливого минулого. У дівчинки проявилися здібності: вона все хапала на льоту й невтомно та багато працювала. У дев’ять років вона вже грала в концерті шкільних оркестрів, улаштованому в студії «Мілуокі Беллі Компані» мистецького центру «Вокерс-Пойнт». Згодом вона взялася також і за фортепіано, і невдовзі в її житті запанувала музика.

Мрія стати професійною музиканткою не полишала Мередіт протягом шкільних років — від початкових класів і аж до останнього року в середній школі. Учителі заохочували її подати документи до консерваторії та переконували, що вона має хороший шанс пройти. Мері теж заохочувала її.

Проте в останній момент Мередіт передумала. Чомусь сама себе переконала, що їй бракує здібностей. Що не має музичного хисту. І натомість подала документи до університету Північної Кароліни на факультет англійської мови — і вступила. Загорнувши свою скрипку в червоний шовк, вона поклала її у футляр, оббитий усередині блакитним оксамитом, і заховала. Потім ослабила струни на дорогоцінних смичках і замкнула їх у спеціальний скринці. Туди ж вона поклала й коробок із каніфоллю. Віднісши все це до комірчини, дівчина замкнула її та подалася з Мілуокі до університету.

В університеті Мередіт навчалася добре й закінчила його на відмінно. Вряди-годи вона грала на фортепіано під час канікул і давала уроки дітям і друзям Білла та Мері, але цим усе й обмежувалося. Скрипка лишалась у комірчині.

І ніколи відтоді вона не думала, що обрала не той шлях у житті.

Одначе впродовж останніх двох років, з’ясувавши деякі смутні подробиці про походження своєї родини, вона почала сумніватись у правильності власного рішення. І тепер, коли двадцятивосьмирічна Мередіт сиділа в глядацькій залі паризького оперного театру, жаль за тим, що не відбулося, міцною рукою схопив її за горло.

Музика урвалася.

В оркестровій ямі хтось розсміявся.

Сьогодення вихором повернулося до її свідомості. Мередіт підвелася, зітхнула, змахнула з чола пасмо волосся, повернулась і тихо вийшла. Вона заглянула до опери, щоб знайти там дух Дебюссі. Та знайшла лише власних привидів.

А надворі вже припікало сонце.

Намагаючись скинути з себе меланхолійний настрій, Мередіт обійшла будівлю театру й рушила вулицею Скріб із наміром скоротити шлях до бульвару Ґюсмана, щоб звідти дістатися паризької консерваторії у восьмому окрузі.

На тротуарі було людно. Здавалось, усі парижани висипали на вулиці, щоб поніжитися в золотих променях бабиного літа, і Мередіт часто доводилося пробиратися крізь натовпи перехожих. Повсюдно панувала святкова атмосфера. Ось на розі співає вуличний музикант; студенти роздають листівки-оголошення про недорогі обіди та розпродаж дизайнерського одягу; жонглер підкидає високо вгору діаболо[6] на дротині, натягнутій між двома палицями, і ловить його з невимушеною легкістю; он якийсь молодик продає з валізки годинники та намиста…

Раптом задзвонив її стільниковий телефон. Мередіт зупинилась і попорпалася в сумочці. Від несподіванки жінка, що котила позаду візок, наштовхнулася на неї та перепросила:

— Excusez-moi, Madame.

Мередіт махнула рукою, сама вибачаючись.

— Та ні, усе гаразд, я сама винна — замислилась.

Поки вона шукала телефон, він замовк. Відступивши вбік, Мередіт стала переглядати список пропущених дзвінків. То був французький номер, який їй десь уже траплявся. Вона вже хотіла була натиснути кнопку «передзвонити», як хтось тицьнув їй у руку рекламну брошурку.

— Це ваше зображення, еге ж?

Мередіт здивовано сіпнула головою та підвела очі.

— Що ви сказали? Даруйте, я не почула.

Поруч стояла приваблива дівчина й дивилась на неї. На дівчині була жилетка й камуфляжні брюки, її біляве волосся було заплетене в косу, а голову прикрашала бандана. Своїм виглядом вона нагадувала одного з нью-ейджівських мандрівників та хіпі, яких було так багато на вулицях Парижа.

Дівчина посміхнулась.

— Я сказала, що пані схожа на вас, — відповіла вона, цього разу англійською. І постукала пальцем по брошурці, що її Мередіт тримала в руці. — Ось погляньте на цю картинку.

Мередіт глипнула на брошуру. То була реклама ворожіння на картах Таро, по руці та пророкування майбутнього. Майже всю першу сторінку займало зображення жінки з короною на голові. У правиці вона тримала меч, а в лівій руці — ваги. По краю її довгої сукні розташувалась низка музичних нот.

— А може, це ви? Дуже схоже, — додала дівчина.

Угорі нечіткого зображення Мередіт розібрала номер «одинадцять» римськими цифрами. А внизу напис — «Справедливість». Вона придивилась уважніше. І справді, жінка на картинці чимось скидалася на неї.

— Не бачу подібності, — відповіла Мередіт і відразу ж почервоніла від усвідомлення того, що сказала неправду. — Утім, я завтра їду з Парижа, тому…

— Однаково лишіть це собі, — сказала дівчина з наполегливістю в голосі. — Ми працюємо сім днів на тиждень і розташовуємось якраз за рогом, зовсім недалеко. П’ять хвилин пішки.

— Дякую, але це не те, чим я могла б зацікавитись, — відповіла Мередіт.

— Моя матінка — дуже гарна ворожка.

— Матінка?

— Вона ворожить на картах Таро, — посміхнулася дівчина. — Тлумачить їх. Приходьте, добре?

Мередіт була розкрила рота, щоб відповісти, та відразу ж його закрила. Який сенс сперечатись і щось доводити? Легше просто взяти брошурку, а потім викинути її в сміттєвий кошик. І, натужно всміхнувшись, вона поклала рекламку у внутрішню кишеню своєї джинсової куртки.