Кейт Мосс – Гробниця (страница 13)
Явно перестаралися з обстановкою.
У дальньому кінці маленького вестибюля був бар, коло якого стояли нечисленні чоловіки й жінки з келихами в руках, посьорбуючи коктейлі. Багато вишуканих костюмів та оголеної плоті, змащеної тональними кремами. На аспідному прилавку стояли блискучі міксери, а скляні пляшки відбивались у дзеркалі в холодних неонових променях. Чулося торохтіння льоду та дзенькання келихів.
Витягнувши з сумочки кредитну картку (несхожу на ті, що використовуються в Англії) — на випадок, якщо забракне готівки, — Мередіт підійшла до столика. Реєстратор, приязна струнка жінка в брючному костюмі, оформила її швидко та зі знанням справи. Мередіт утішилася з того, що її дещо призабуту французьку зрозуміли без проблем, бо вона вже досить тривалий час не говорила цією мовою.
Добра ознака.
Відмовившись від пропозиції допомогти з перенесенням валіз, Мередіт записала пароль для бездротового комп’ютерного доступу, піднялась у тісному ліфті на третій поверх і, пройшовши темним коридором, знайшла свій номер.
Кімната виявилася досить маленькою, але чепурненькою та стильною; усе в ній було оформлено в брунатних, кремових і білих тонах. Покоївка вже встигла ввімкнути нічний світильник над ліжком. Мередіт пробігла рукою по простирадлах. Добра білизна, приємна на дотик і м’яка. У стінній шафі — багато місця, хоча наразі їй це ні до чого. Кинувши дорожню валізку на ліжко, Мередіт витягла з меншої сумки переносний комп’ютер і поставила його для підзарядки на скляну поверхню столика.
Потім підійшла до вікна, відсунула портьєру й підняла жалюзі. Кімнату відразу ж наповнив шум транспорту. Унизу, на тротуарі, невеличкий натовп добре вдягненої молоді насолоджувався навдивовижу тихим і теплим жовтневим вечором. Мередіт висунулась у вікно. З нього було добре видно в усіх напрямках. Ген там, на протилежному розі, — універмаг; жалюзі на його вікнах спущено. Зате кафе, бари, цукерні та крамнички — усі відчинені. З них на тротуар лине музика. Повсюди сяють неонові й жовтогарячі ліхтарі, усе довкола залите світлом, скрізь рухаються силуети людей і машин. І все — у приглушених нічних тонах.
Спершись ліктями на чорну балюстраду з кованого заліза, Мередіт деякий час просто стояла й дивилася, шкодуючи, що надто зморена й не може вийти надвір і влитися в потік життя. Потім, відчувши, що трохи змерзла, вона потерла руки, що від холоду вкрилися мурашками, і прослизнула в кімнату.
Зачинивши вікно, Мередіт розпакувала речі, повісила свою нечисленну одіж у шафу й пішла в душову, яка розташовувалася за оригінальними розсувними дверима й теж була оформлена білими кахлями в агресивно-мінімалістському стилі. Швидко помившись, Мередіт загорнулася в халат, надягла товсті вовняні шкарпетки й, наливши собі склянку червоного вина з міні-бару, заходилася перевіряти електронну пошту. Їй удалося досить швидко підключитись, але нічого особливого не виявила — лише двійко і-мейлів від друзів, котрі цікавилися, як її справи, лист від матері — Мері, котра питалася, чи все гаразд, та рекламне запрошення на концерт. Мередіт зітхнула.
Від видавця — нічого. Перша частина авансу мала надійти на її рахунок наприкінці вересня, але на час її від’їзду гроші ще не були переказані. Вона вже надсилала кілька нагадувань, і їй відповіли, що справа на контролі. Утім, її фінансовий стан іще не був під загрозою, принаймні поки що. Бо вона мала кредитні картки й до того ж, у випадку крайньої потреби, завжди могла трохи позичити в матері, щоб якось перебутися. Проте Мередіт заспокоїла себе думкою, що гроші вже ось-ось мають надійти.
Вимкнувши комп’ютер, вона допила залишок вина, почистила зуби та вклалася в ліжко, прихопивши з собою книжку.
Вона протрималась лише п’ять хвилин.
Звуки Парижа поступово завмерли, і Мередіт заснула, так і не вимкнувши світла, а на подушці біля неї лежав потріпаний томик оповідань Едгара Алана По.
27 жовтня, субота
Коли наступного ранку Мередіт прокинулась, до кімнати вже линув потік яскравого світла.
Зіскочивши з ліжка, вона нашвидку зачесалася, перехопила ззаду хвостиком своє чорне волосся, а потім натягла на себе джинси, зелений светр і куртку. Перевіривши, чи все взяла в сумку — гаманець, мапу, комп’ютер, сонцезахисні окуляри й фотоапарат, — Мередіт гайнула до вестибюля, перескакуючи відразу через дві сходинки й передчуваючи попереду приємний день.
Стояла чудова осіння погода — сонячна, яскрава та свіжа. Мередіт вирушила до кафе через дорогу, щоб поснідати. Під уранішнє сонце були виставлені на тротуар кілька рядів круглих столиків із псевдомармуровими жорсткими поверхнями. Усередині ж кафе було оздоблене лакованими панелями з брунатної деревини. На всю його довжину розтягнувся бляшаний прилавок, а два вже немолоді офіціанти в чорно-білому вбранні неймовірно швидко рухалися між столиками в ущерть наповненому людьми кафе.
Мередіт дістався останній незайнятий столик надворі, якраз біля компанії чотирьох молодиків у жилетках і вузьких шкіряних штанях. Усі вони палили й пили то каву еспрессо, то мінеральну воду зі склянок. Праворуч двійко тендітних бездоганно вдягнених жінок посьорбували каву з молоком із малесеньких білих філіжанок. Мередіт замовила легкий сніданок — petit dejeuner complet — сік, французьку булочку з маслом та желе, тістечка й каву з молоком. Потім витягла записник, копію знаменитих гемінґвеївських блокнотів із молескіну. Вона вже використала два з шести, що входили до спеціального комплекту нотатників від фірми «Барнс енд Ноубл», придбаних нею напередодні подорожі. Мередіт записувала все, — хоч яким би дріб’язковим та неістотним воно виглядало. А згодом ті нотатки, які видавалися значущими, вона заносила до свого портативного комп’ютера.
Мередіт запланувала присвятити день відвідинам тих маловідомих приватних місць, що в житті Дебюссі відіграли роль не менш важливу, аніж знамениті палаци та концертні зали. Може, зробити кілька фото, і взагалі — подивитися, що з того вийде? Якщо виявиться, що її задумка є марнуванням часу, то вона вигадає щось інше, але наразі їй здавалося, що це — найкращий спосіб здійснювати дослідження.
Дебюссі народився 22 серпня 1862 року в замку Сен-Жермен-ан-Лей, що в передмісті Парижа. Проте він був парижанином до нутра кісток і більшість своїх п’ятдесяти п’яти років провів у столиці — спочатку в будинку на Рю де Берлін, де минуло його дитинство та молодість, а потім — у будинку номер 80 на Авеню дю Буа, де він помер 25 березня 1918 року, через чотири дні після того, як німці почали обстрілювати Париж із далекобійних гармат.
Можливо, після повернення до Парижа за тиждень останньою зупинкою свого маршруту вона зробить цвинтар Семетьєр де Пассі, на якому поховано композитора. Мередіт глибоко зітхнула. У Парижі, місті Дебюссі, вона почувалась як удома. Вона трохи посиділа мовчки й нерухомо, насолоджуючись довколишнім краєвидом і почуттям присутності в гущі подій. Потім дістала мапу й розстелила її на столику. Велика мапа була широкою, як скатертина, і її кути загнулись і звисли через край столу.
Заткнувши за вуха пасмо волосся, ідо вибилося з-під зеленої гумки, Мередіт почала вивчати мапу. Першою адресою в її списку був будинок на Рю де Берлін, у якому Дебюссі прожив зі своєю родиною від початку 1860-х років до двадцяти дев’яти років. Він розташовувався на відстані кварталу від квартири поета-символіста Стефана Маллярме, де Клод Дебюссі відвідував знамениті вівторкові вечірні салони. Як і багато інших вулиць із німецькими назвами, після Першої світової війни цю вулицю перейменували на Рю де Льєж.
Мередіт провела пальцем лінію до Рю де Лондр, де Дебюссі орендував мебльовану квартиру зі своєю коханкою Габі Дюпон у січні 1892 року. Потім була квартира в будинку номер 17 на крихітній вуличці Гюстава Доре, потім — квартира неподалік за рогом, на вулиці Кардіне, де вони мешкали з Габі аж поки вона не пішла від нього в перший новорічний день 1899 року. Дебюссі залишився в тій самій квартирі й наступні п’ять років прожив у ній зі своєю першою дружиною Ліллі. А потім зруйнувались і їхні стосунки.
У сенсі відстаней та планування поїздок Париж виявився досить зручним містом. До всього можна дістатися пішки, крім того, сприятливою була та обставина, що все своє життя Дебюссі провів у відносно невеликому, схожому на зірку, гострокутнику вулиць довкола Європейської площі на межі 8-го та 9-го округів неподалік вокзалу Сен-Лазар.
Позначивши ці позиції на карті чорним маркером, Мередіт уважно вивчила накреслену схему й вирішила почати з найдальшої точки, щоб перегодом пішки повертатися до готелю, заходячи по черзі в ті місця, що її цікавили.
Вона зібралася, заледве склавши мапу й засунувши її в сумочку. Потім допила каву, струсила жирні крихти тістечка зі светра й один по одному облизала пальці, долаючи спокусу замовити добавку. Незважаючи на свою струнку й тендітну статуру, Мередіт любила попоїсти. Особливо тістечка, хліб, печиво — усе те, у чому люди нині воліють себе обмежувати, щоб не набрати зайвої ваги. Залишивши на столі десятиєврову купюру, вона додала до неї жменю монет — на чай — і пішла.
Щоб дістатися площі Конкорд, їй знадобилося трохи менше ніж п’ятнадцять хвилин. Звідти вона повернула на північ і пройшла повз Пале де ля Мадден — дивовижну церкву, збудовану в стилі римського храму, а відтак подалася по бульвару Малешебр. За п’ять хвилин Мередіт звернула ліворуч на авеню Веласкеса й рушила в напрямку парку Монсо. Після оглушливого транспортного потоку на головній магістралі імпозантна від людна вулиця видалась незвично тихою. Уздовж тротуару росли платани. Їхня плямиста кора нагадувала сухеньку вузлувату руку старої людини. На багатьох стовбурах виднілися графіті. Мередіт глянула на білі будівлі посольства, які байдуже вивищувалися над парком, наче презирливо-зверхньо зиркаючи на нього. Зупинившись, вона зробила кілька знімків — на той випадок, якщо забуде розташування.