Кейт Мосс – Гробниця (страница 125)
— Може, — тихо сказала Мередіт, — це тому, що я не вірю в привидів.
Раптом вона забула про Хола, про холод і про блідо-пурпуровий світанок, що ширився долиною річки Од. Перед нею було лишень обличчя дівчини потойбіч озера. Її примара повільно зникала, розчиняючись у повітрі й утрачаючи свої обриси на тлі сріблястих від інею дерев. Мередіт не зводила з неї очей. Леоні майже не було видно. Її силует розпливався й затухав, як затухає, розпливаючись у повітрі, одинока музична нота.
Спочатку сірий, потім білий, а потім — ніякий. Ніщо.
Мередіт підняла руку, начебто для прощання, і мерехтливий обрис зник назавжди. Поволі, неохоче, опустила вона руку.
Спочивай у мирі.
Нарешті скрізь запанувала тиша. Тиша й відчуття безкрайності простору.
— З тобою точно все гаразд? — турботливо спитав Хол.
Мередіт повільно кивнула.
Іще кілька хвилин вона стояла, уставившись перед собою й не бажаючи переривати зв’язок із цим куточком. Потім глибоко зітхнула та пригорнулась до Хола. Він випромінював тепло, спокій і надійність.
— Ходімо назад, — мовила Мередіт.
Руч-об-руч вони повернулись і пішли через галявину до веранди з тильного боку будинку. Їхні думки рухались у зовсім різних напрямках. Хол думав про гарячу каву. Мередіт думала про Леоні. І про те, як сильно вона за нею скучатиме.
ТРИ РОКИ ПО ТОМУ
— Пані та панове, добрий вечір. Мене звати Марк і сьогодні я маю честь вітати міс Мередіт Мартін у нашій книгарні.
Вибухнули енергійні, хоча й рідкуваті аплодисменти, а потім у невеличкій приватній книгарні запала тиша. Хол, котрий сидів у першому ряду, підбадьорливо усміхнувся. А видавець, стоячи за останнім рядом з руками, схрещеними на грудях, теж зробила заохочувальний жест.
— Багатьом з вас відомо, — вів далі менеджер, — що міс Мартін є авторкою схваленої фахівцями біографії французького композитора Клода Дебюссі, що вийшла друком торік і буквально потрясла літературних критиків. Одначе вам, мабуть, невідомо, що…
Марк був старим приятелем Мередіт, і вона злякалася, що він почне здалеку й стане розповідати аудиторії про те, як вона навчалася в початковій школі, потім у середній, опісля — в університеті, і лише після цього перейде безпосередньо до теми книжки.
Мередіт поринула в спогади, і вони повели її знайомими стежками. Вона стала пригадувати все, що привело її в цю залу. Три роки вона досліджувала, шукала фактаж, перевіряла кілька разів, намагаючись скласти докупи й припасувати один до одного фрагменти біографії Леоні й водночас намагаючись закінчити та представити в остаточній версії біографію Дебюссі. Їй так і не вдалося дізнатися, чи приїздила Ліллі Дебюссі до Рен-ле-Бена, але ці дві історії зіткнулись і переплелися майже на самому початку, до того ж у навдивовижу захопливий спосіб. Вона розвідала, що Верньє та Дебюссі були сусідами по вулиці Рю де Берлін у Парижі. А коли Мередіт відвідувала могилу Дебюссі на цвинтарі Семетьєр де Пассі в шістнадцятому окрузі, де також були поховані Мане й Морісо, Форе та Андре Мессажер, то у віддаленому куточку під деревами вона знайшла могилу Маргарити Верньє.
Наступного року побувавши з Холом у Парижі, Мередіт відвідала цвинтар і поклала квіти на її могилу.
Відразу ж після завершення біографії Дебюссі навесні 2008 року, вона ввесь свій час і зусилля зосередила на дослідженні історії Домен де ля Кад і того, як її родина емігрувала з Франції до Америки.
Почала вона з Леоні. Що більше Мередіт читала про Рен-ле-Бен та численні теорії стосовно панотця Соньєра й Рен-ле-Шато, то переконанішою ставала вона в слушності припущення Хола, що все це було частиною димової завіси, призначеної відволікти увагу від того, що сталось у Домен де ля Кад. У неї склалося враження, що три трупи, знайдені в 1950-х роках у саду коло будинку панотця Соньєра в Рен-ле-Шато, стосувалися подій 31 жовтня 1897 року в маєтку Домен де ля Кад.
У Мередіт виникла здогадка, що одне з тіл належало Віктору Константу, чоловікові, котрий убив Анатоля та Маргариту Верньє. Офіційні папери свідчили, що Констант утік до Іспанії, де лікувався в різних клініках від сифілісу третьої стадії, але восени 1897 року повернувся до Франції. Друге тіло могло належати слузі Константа, котрий, як було відомо, був серед натовпу, що вчинив напад на Домен де ля Кад. Пояснити, ким був третій, виявилося набагато важче. Ця особа була не більше за чотири фути заввишки й мала ненормально довгі руки та викривлений хребет.
Іще однією подією, яка привернула увагу Мередіт, було вбивство кюре Антуана Желіса з Кустосси, яке сталося тієї самої ночі — на 31 жовтня 1897 року. Желіс був відлюдником. На перший погляд, його смерть не мала стосунку до подій у маєтку Домен де ля Кад, хіба що в збігу дат. Спочатку священика вдарили вугільними щипцями, а потім зарубали сокирою, що зазвичай лежала біля каміна в його помешканні. Газета «Кур’єр д’Од» повідомляла, що на голові нещасного нарахували чотирнадцять ран і численні проломи черепа.
То було вкрай жорстоке та явно невмотивоване вбивство. Зловмисників так і не знайшли. Усі тогочасні місцеві газети описували цю історію та її подробиці приблизно однаково. Розправившись зі старим священиком, убивці поклали його на стіл, а руки схрестили на грудях. Вони також перерили увесь будинок і зламали сейф, хоча племінниця кюре Желіса, котра за ним доглядала, сказала, що сейф однаково був порожній. Схоже, з будинку не забрали нічого.
Та попорпавшись ретельніше, Мередіт з’ясувала дві деталі, що крилися в одному з газетних репортажів. Перша полягала в тому, що ввечері напередодні Гелловіну дім священика в Кустоссі відвідала дівчина, за описами схожа на Леоні Верньє. Було знайдено записку, яку вона лишила. А друга деталь полягала в тому, що між пальців лівої руки вбитого була встромлена карта Таро.
Карта XV: Диявол.
Коли Мередіт про це прочитала й згадала, що сталося на руїнах гробниці, їй здалося, що вона все зрозуміла. Диявол, через свого слугу Асмодея, забрав те, що йому належало.
А питання про те, хто ж поклав оригінал колоди в скриньку Леоні та закопав її в пересохлому річищі, так і лишилося без відповіді. У душі Мередіт хотіла, щоб то був Луї-Анатоль, котрий під покровом ночі проник на територію маєтку та повернув карти на їхнє місце на спомин про свою тітку. Утім, розум підказував їй, що то, скоріш за все, був чоловік на ім’я Одрік Беяр, чию роль у цій історії вона й досі не змогла належним чином пояснити.
Знайти генеалогічну інформацію було набагато простіше.
За сприяння однієї працьовитої та тямущої жінки з мерії Рен-ле-Бена, протягом літа й ранньої осені Мередіт спромоглася скласти докупи біографію Луї-Анатоля. Син Анатоля й Ізольди виріс під опікою Одріка Беяра в маленькому селі в горах Сабарте, яке називалося Лос-Серес. Після смерті Леоні Луї-Анатоль так і не повернувся до Домен де ля Кад, і маєток занепав. Мередіт припустила, що опікун Луї-Анатоля був батьком, а може, й дідом того Одріка С. Беяра, котрий написав книжку «Дияволи, злі духи та привиди гірської місцевості».
Луї-Анатоль Верньє разом зі слугою родини, Паскалем Бартесом, пішов добровольцем у французьку армію 1914 року й брав участь у бойових діях. Паскаль отримав багато нагород, але загинув у бою. Луї-Анатолю пощастило вижити, а коли 1918 року проголосили мир, він подався до Америки, офіційно відписавши покинутий і занедбаний Домен де ля Кад родичам по лінії Бусків. Попервах він заробляв на життя тим, що грав на фортепіано на прогулянкових пароплавах та у водевілях. Хоча Мередіт так і не вдалося знайти відповідного підтвердження, але вона хотіла б думати, що його шляхи принаймні перетиналися з життєвими шляхами ще одного водевільного музиканта — Пола Фостера Кейса.
Луї-Анатоль осів неподалік Мілуокі, у місцевості, зараз відомій як Мітчел-Парк. Наступну частину історії з’ясувати було зовсім неважко. Він покохав заміжню жінку на ймення Ліліан Метью, котра завагітніла й народила доньку, Луїзу. Невдовзі їхній роман скінчився, і, схоже, Ліліан та Луї-Анатоль більше не зустрічались. Мередіт не змогла роздобути свідчень про спілкування дочки та батька, хоча сподівалася, що Луї-Анатоль здалеку спостерігав, як зростає Луїза.
А Луїза успадкувала батьків музичний талант. Вона стала професійною піаністкою, але виступала в концертних залах по всій Америці, а не на пароплавах на річці Міссісіпі. Після свого дебюту в невеличкій залі в Мілуокі Луїза знайшла під дверима, що вели на сцену, адресований їй пакунок. У ньому було єдине фото молодика в уніформі та аркуш із фортепіанним твором — «Гробниця, 1891».
Напередодні Другої світової війни Луїза заручилася з колегою-музикантом, скрипалем, якого зустріла під час концертного турне. Джек Мартін був уразливим та нервовим іще до того, як потрапив до японського табору для полонених у Бірмі, де його й доконали. До Америки він повернувся наркоманом і страждав від галюцинацій та кошмарів. Вони з Луїзою народили доньку, Жанету, однак жило подружжя погано, тож коли Джек щез із-перед її очей у 1950-х, Луїза, як здалося Мередіт, не надто й побивалася.
Три роки впертих, ретельних досліджень — і Мередіт розплутала цю історію аж до сьогодення.
Жанета успадкувала не лише красу, талант і вдачу свого діда Луї-Анатоля та матері Луїзи, а й крихкість і вразливість своєї французької прабабки Ізольди та свого батька Джека.