Кейт Мосс – Гробниця (страница 122)

Попереду виднілась алея, обсаджена старими в’язами, та якась ледь помітна стежина. Здається, вона нікуди не вела, проте коли Мередіт придивилась, то побачила на землі обриси фундаменту й кілька розбитих каменів. Тут колись була якась споруда.

Ось те саме місце.

Притискаючи до себе скриньку з картами, Мередіт повільно рушила туди, де колись стояла гробниця. Трава під її ногами була мокра від роси, наче недавно випав дощ. Навіть крізь підошви своїх закаляних черевиків вона відчувала запустіння й самоту цієї місцини.

Мередіт аж губу закусила від розчарування. Кілька кам’яних блоків, рештки зовнішньої стіни, а за винятком цього — просто порожнє місце. І скрізь трава, куди не глянь.

Придивись уважніше.

Мередіт придивилась. І помітила, що поверхня не була цілком пласкою. Додавши трохи уяви, вона побачила обриси гробниці. То була невеличка ділянка землі, десь футів двадцять на десять, наче клаптик городу, що просів у землю. Стиснувши міцніше ручки скриньки, Мередіт ступила вперед. І збагнула, що при цьому злегка підняла ногу.

Немов через поріг переступила.

І відразу ж світло довкола змінилося. Неначе ущільнилось і стало менш прозорим. Почулося гудіння вітру, що нагадувало високу, повторювану раз за разом ноту або дзижчання телеграфних дротів. Мередіт відчула слабкий, ледь уловимий запах ладану та вологого каміння; до неї долетіли звуки древніх молитов.

Вона поклала скриньку додолу, а потім випросталась і роззирнулася. Завдяки якомусь дивовижному атмосферному ефекту над вологою поверхнею землі став здійматися легенький туман. Одна по одній у повітрі почали з’являтись яскраві цятки; вони повисли по периметру руїни, наче хтось засвітив під стінами кілька маленьких свічечок. Кожен ореол, поєднуючись із попереднім, окреслив обриси зниклих стін гробниці. Мередіт здалося, що через легку імлу вона побачили смутні обриси букв: С-А-D-Е. Коли вона ступила вперед, поверхня під її ногами теж стала відчуватись по-іншому. То вже була не земля, не трава, а тверді й холодні кам’яні плити.

Мередіт стала навколішки, не звертаючи уваги на вологу, що просотувалася крізь коліна її джинсів. Потім підняла віко скриньки й дістала колоду. Не бажаючи зіпсувати карти, вона зняла куртку, вивернула її й розстелила, накривши скриньку. Перетасувавши карти, як показувала їй у Парижі Лаура, вона лівою рукою розділила колоду на три окремі купки. Потім знову склала їх докупи — середину, верх і низ — і поклала на імпровізований стіл.

Я не можу заснути.

Мередіт ніяк не вдавалося самій ворожити на картах. Бо чим більше вона читала свої нотатки, тим більше заплутувалась у значеннях. Тому вона просто збиралась перевертати карти (можливо, це буде вісім карт, ураховуючи взаємозв’язок між музикою та цим місцем) доти, доки не окреслиться якась схема.

Поки, як казала Леоні, карти самі не розкажуть історію.

Вона витягла першу карту й посміхнулася, забачивши вже знайомі риси обличчя Справедливості. Незважаючи на перетасування та зсуви карт, поверх колоди опинилась та сама карта, що й була там тоді, коли Мередіт знайшла колоду в схованці серед висохлого русла річки.

Другою картою виявилась Вежа, карта конфлікту й загрози. Мередіт поклала її біля першої та потягнула знову. На неї поглянули чисті блакитні очі Чарівника, одна рука якого вказувала на небеса, а друга на землю. Над головою в нього виднівся символ нескінченності — перевернута вісімка. Його фігура здавалася трохи загрозливою й не була однозначно лихою чи однозначно доброю. Придивившись уважніше, Мередіт пригадала, що десь наче бачила його обличчя, але не могла точно згадати, де саме.

Витягши четверту карту, Мередіт знову всміхнулася: Блазень. Анатоль Верньє, у білому костюмі, канотьє та з ціпком у руці. Таким і намалювала його сестра Леоні. За Блазнем з’явилася Жриця, Ізольда Верньєр, — прекрасна, елегантна й загадкова. Потім з’явилася карта Закохані — Ізольда й Анатоль разом.

Картою номер сім був Диявол. Перевернувши її, Мередіт на мить затримала над нею руку, чекаючи, поки перед її очима не проступлять лиховісні обриси Асмодея. Демон, уособлення страхів і небезпеки, що чигала в горах. Про нього та всіляку іншу нечисть писав у своїй книзі Одрік Беяр. То були історії про зло — минуле й сьогоднішнє.

Із послідовності витягнутих карт Мередіт уже здогадалася, якою буде остання. Тут зібрались уже всі персонажі в тому вигляді, як їх намалювала Леоні, але трохи змінені, трохи переінакшені — для того, щоб розповісти свою, окрему історію.

Відчуваючи в ніздрях запах ладану та подумки споглядаючи барвисті картини минулого, Мередіт відчула, як час прослизає повз неї, немов кудись ізникає.

Безперервне сьогодення, те, що було досі, й те, що мало статись — усе це поєдналось у простій дії, у розкладанні карт.

Минуле переплелося з сьогоденням.

Торкнувшись кінчиками пальців останньої карти, Мередіт, іще не перевернувши її, одразу ж відчула, як із мороку вийшла Леоні.

Карта VIII: Сила.

Залишивши її неперевернутою, Мередіт сіла на землю, байдужа до вологи й холоду, і глянула на октаву карт, розкладених на ящичку. За якусь мить вона помітила, що фігури почали змінюватись. Її погляд привернув Блазень. Спочатку на ньому з’явилась кольорова цятка, якої раніше не було. То була пляма крові, ледь видима, але вона розросталася, розпускаючись, наче квітка, на білому костюмі Анатоля. І закрила його серце. На мить Мередіт здалося, що він затримав на ній свій погляд. Їй забило дух; вона вжахнулась, але не змогла відірвати очей від карти. Вона здогадалася, що бачить, як помирає Анатоль Верньє. Його фігура поволі розпростерлася на землі, відкривши краєвид верхогір’їв Суларакта Безу, зображених на задньому плані.

Мередіт охопив відчай, і їй уже не хотілося дивитись далі, але якийсь порух на сусідній карті привернув її увагу. Вона глипнула на Жрицю. Спочатку прекрасне обличчя Ізольди Верньє спокійно поглянуло на неї з карти II; вона була лагідна й безтурботна, у довгій блакитній сукні та білих рукавичках, що підкреслювали її тонкі елегантні пальці та красиві тендітні руки. Раптом її риси почали змінюватись, а рум’янець із рожевого перетворився на синій. Очі Ізольди розширилися, руки ковзнули вгору й заколихалися над головою, немов вона пливла, гойдаючись, у воді.

Потонула.

То — відлуння смерті рідної матері Мередіт.

Карта наче темнішала, а спідниці Ізольди пузирилися навколо її вдягнутих у панчохи ніг. Їхній шовк поблискував у каламутно-зеленому підводному світі, а слизькі пальці знімали з ніг матово-білі черевички.

Очі Ізольди заплющились, але Мередіт спостерегла, що прощальним їхнім виразом було полегшення, а не страх перед смертю. Як таке могло трапитись? Невже життя стало для цієї жінки настільки нестерпним, що їй закортіло померти?

Поглянувши в кінець низки карт, на Диявола, Мередіт усміхнулася. Дві постаті, що стояли біля нього, скуті ланцюгом, зникли. А сам ланцюг валявся коло постаменту, на якому стояв Диявол. Асмодей лишився на самоті.

Мередіт глибоко зітхнула. Якщо карти розповідають історію, то де ж тут Леоні? Що сталося з нею? Вона простягла руку, та однаково не наважилась перевернути останню карту. Їй страшенно кортіло дізнатися правду. Утім, водночас історія, що могла відкритися в мінливих образах, лякала її.

Мередіт підчепила карту кінчиком нігтя, заплющила очі й порахувала до трьох. А потім глянула на неї.

Лицевий бік карти був чистим, незаповненим.

Мередіт стала навколішки, не вірячи власним очам. Вона взяла її в руки й повертіла туди-сюди.

Карта лишилась порожньою, абсолютно білою; на ній не зосталося навіть синіх та зелених барв південних краєвидів.

Цієї миті її роздуми перервав якийсь звук. Тріск сухої гілки, хрускіт камінця під ногами, помах крил наполоханого птаха.

Мередіт підвелась, обернулась, але нічого й нікого не побачила. «Холе! Це ти?»

Кроки наближалися. Хтось швидко йшов через ліс, шерехтячи опалим листям і хрумкаючи сухими гілочками під ногами.

Якщо це він, то чому не відповідає? «Холе! Це зовсім не смішно».

Мередіт не знала, що робити. Найрозумніше було б утекти, а не чекати, поки прийде незнайомець і пояснить, чого конкретно йому треба.

Ні, найрозумніше — це не панікувати, щоб не наробити дурниць.

Вона спробувала переконати себе, що то лише якийсь постоялець готелю, котрий вийшов прогулятись у ліс. Проте швидко заходилася складати карти. І помітила, що й декілька інших теж стали чистими. Зникла Вежа, і зник Чарівник.

Пальцями, неслухняними від холоду та страху, хапала Мередіт карти. Раптом у неї виникло таке відчуття, що по її руці біжить павук. Вона махнула зап’ястям, щоб скинути його, але виявилось, що ніякого павука там немає. Однак відчуття таки залишилося.

А ще з’явився якийсь новий запах. Пахло вже не зів’ялим листям, мокрим камінням і ладаном, як кілька хвилин тому, а смерділо тухлою рибою чи застоялою в гирлі річки водою. Окрім того, запахло вогнищем, але не звичними осінніми багаттями, а розжареними вуглинами та ядучим димом.

Пролетіла мить. Мередіт кліпнула й відсахнулась. Раптом куточком ока вона помітила якийсь рух. То був звір із чорною кошлатою шерстю, що крався, низько пригнувшись, крізь чагарники по краю галявини. Мередіт заклякла. Своїми розмірами звір нагадував вовка чи дикого кабана, хоча вона не була впевнена, що у Франції ще десь лишилися вовки. Здавалося, тварина пересувалась на задніх лапах. Мередіт притиснула до себе скриньку. Тепер їй стало видно огидні спотворені передні кінцівки та блискучу, вкриту виразками шкіру. На мить істота зупинилась і витріщилася на неї своїми блакитними очима. Мередіт відчула різкий біль у грудях, наче її штрикнули вістрям гострого ножа; потім потвора відвернулась, і біль ізник.