Кейт Мосс – Гробниця (страница 121)
Схожі на ті порізи, що їх він залишав на тілах убитих ними дітей.
Чоловік механічно перехрестився, а потім нахилився й закрив застиглі, широко розплющені від жаху очі свого хазяїна. І тут його рука зупинилася — він помітив на грудях, прямо на серці Константа прямокутник карти. Диявол.
Невже вона завжди тут була?
Отетерівши від подиву, слуга сунув руку в кишеню, куди — він міг у цьому заприсягтися — поклав цю карту, щойно його хазяїн наказав перегодом покласти її на тіло кюре Желіса в Кустоссі. Кишеня виявилась порожньою!
Може, він її загубив? А яке ще могло бути пояснення?
Служник якусь мить постояв, згадуючи, де могла випасти карта, а потім, хитаючись, позадкував від тіла свого пана й кинувся бігти геть від нефа, повз невидющі очі святих притьмом з каплиці, подалі від гримаси диявола на карті.
А внизу в долині дзвін ударив на дванадцяту ночі.
НА РУЇНАХ
Домен де ля Кад, 31 жовтня 2007 року, середа
«Докторе О’Доннел!» — знову крикнув Хол.
Було десять хвилин на першу. Уже понад п’ятнадцять хвилин він чекав біля будинку Шейли О’Доннел. Кілька разів стукав. Нікого з сусідів не було вдома, тому він трохи погуляв, а потім повернувся та знову почав гупати у двері. І знову марно.
Хол не сумнівався, що приїхав, куди слід: він кілька разів перевірив адресу й був певен, що нічого не забув. Він намагався зберігати присутність духу, але з кожною секундою ситуація змінювалась на гірше. Куди вона поділася? Сьогодні вранці транспортний потік був дуже посилений, тож, можливо, Шейла десь застрягла в пробці? Може, вона приймає душ і не почула його?
Найгіршим варіантом і, Хол мав визнати, найімовірнішим видавалося те, що жінка могла просто передумати їхати з ним до поліції. Її нелюбов до влади була очевидною, і Хол запросто припускав, що без його та Мередіт підтримки надміру слабкі нерви Шейли О’Доннел могли не витримати.
Поправивши неслухняну чуприну, він відступив назад і глянув на вікна з опущеними жалюзі. Будинок розташовувався посередині низки чепурненьких помешкань коло річки Од, і від тротуару його відокремлював паркан із пофарбованого в зелений колір кованого заліза та розщеплених бамбукових паль. «А чому б не подивитися з тильного боку будинку, там де садок?» — подумав Хол. Пройшовши вздовж будинків, він знайшов між ними прохід і пішов задвірками назад. Із заднього боку важко було сказати, де чий будинок, але він зорієнтувався завдяки розфарбуванню: один будинок був блідо-блакитний, інший — світло-жовтий; у такий спосіб Хол і віднайшов маєток Шейли О’Доннел.
Під прямим кутом до живоплоту тягнувся низький мур. Хол підійшов ближче, щоб краще роздивитися ґанок. У його грудях зажевріла іскорка надії. Йому здалося, що там хтось є.
— Докторе О’Доннел. Це я — Хол Лоуренс.
Йому ніхто не відповів.
— Докторе О’Доннел! Уже чверть на першу!
Наскільки Хол міг бачити, вона лежала долілиць на невеличкій веранді біля будинку. Там був затишок, і сонце для кінця жовтня було навдивовижу спекотним, та все одно погода явно не годилася для того, щоб лежати й засмагати. Може, Шейла читала книжку — хтозна. Йому було погано видно. «Та хоч би що ця пані робила, — роздратовано подумав Хол, — вона, вочевидь, вирішила просто ігнорувати мене, удавши, ніби її немає вдома». Два вазони із занедбаними декоративними рослинами застували йому огляд.
— Докторе О’Доннел!
У його кишені завібрував телефон. Думаючи про своє, він спонтанно витяг його та прочитав повідомлення: «Я знайшла їх. Тепер — до гробниці».
Хол отетеріло уставився на текст, але потроху втямив і всміхнувся, збагнувши, що то — повідомлення від Мередіт.
— Хоч комусь сьогодні зранку щастить, — промимрив Хол, і знову повернувся до своєї проблеми. Доклавши стількох зусиль у комісаріаті поліції, щоб переконати їх вислухати його, він; не збирався дозволити Шейлі просто так зламати обіцянку.
— Докторе О’Доннел! — знову крикнув він. — Я знаю, що ви вдома!
Потім Хол замислився. Навіть якщо Шейла передумала, не могла ж вона геть зовсім його не помічати. Він здійняв досить галасу. Хол повагався, а потім підтягнувся й переліз через стіну. На веранді валялася палиця, наполовину встромлена в живопліт. Він витяг її і побачив на кінці якісь плями.
Кров, — збагнув Хол.
І він побіг у той кінець веранди, де нерухомо лежала Шейла О’Доннел. Одного погляду було задосить, щоб пересвідчитись: її вдарили по голові й до того ж не раз. Вона й досі дихала, але стан її був тяжким.
Хол дістав телефон і тремтливими пальцями набрав номер швидкої.
— Негайно! — Закричав він після того, як тричі повторив адресу. — Так, вона ще дихає! Приїздіть негайно, чуєте?!
Хол натиснув на кнопку, побіг у будинок, схопив з дивана ковдру й кинувся назад. Він обережно накрив Шейлу, щоб зігріти її, знаючи при цьому, що потерпілу не можна зрушувати з місця. А потім повернувся до будинку й через парадний вхід вискочив на вулицю. Йому було соромно за те, що він збирався зробити, але він не хотів чекати, поки з Рен-ле-Бена приїдуть фельдшери. Треба було терміново повертатись.
Хол затарабанив у сусідські двері. Коли йому відчинили, він розповів спантеличеній жінці, що трапилось, попрохав її побути з О’Доннел, поки не приїде швидка допомога, а потім кинувся до свого авта, не давши жінці жодної змоги заперечити.
Увімкнувши двигун, Хол натиснув на акселератор. У нападі на Шейлу винною могла бути лишень одна людина. Йому треба терміново повернутись до Домен де ля Кад. І знайти Мередіт.
Джуліан Лоуренс гепнув дверима авта й побіг сходами до готелю.
Чорт, не слід було панікувати.
По його обличчю й шиї котилися великі краплини поту й стікали на комірець сорочки. Не зупиняючись, він проскочив повз реєстраторку. Треба було добутись до кабінету й заспокоїтись. А потім вирішити, що робити далі.
— Мосьє! Мосьє Лоуренс!
Джуліан різко обернувся; в очах його туманилось, але він побачив, що реєстраторка махає йому рукою.
— Мосьє Лоуренс, — почала була Елоїза, але потім затнулася. — 3 вами все гаразд?
— Краще не буває, — відказав він. — А що таке?
Елоїза аж відсахнулась від його грубого тону.
— Ваш племінник попросив мене залишити вам ось це.
Трьома сягнистми кроками покривши відстань, що їх розділяла, Джуліан підійшов до Елоїзи й вихопив з її простягнутої руки аркуш паперу. То була записка від Хола, надзвичайно стисла й ділова, у якій він пропонував зустрітись о другій годині.
Джуліан зіжмакав записку в кулаці.
— О котрій він це залишив? — суворо спитав він.
— О десятій тридцять, мосьє, відразу ж після того, як ви пішли.
— А мій племінник зараз у готелі?
— Здається, він поїхав за кільканадцять хвилин до дванадцятої до Рен-ле-Бена забрати відвідувачку, з якою розмовляв сьогодні вранці. Наскільки мені відомо, він іще не повертався.
— А американка з ним поїхала?
— Ні. Вона пішла в парк, — відповіла Елоїза, поглянувши на двері до веранди.
— І давно вона пішла?
— Та вже не менше як годину тому, мосьє.
— Не сказала, куди йде та що збирається робити? Ні про що не розмовляла з моїм племінником? Пригадай хоч щось, Елоїзо! Бодай якусь розмову між ними.
Зростаюча збентеженість від його поведінки проявилася на мить в очах дівчини, однак вона відповіла тихо та спокійно:
— Загалом ні, мосьє, хоча…
— Що?
— Перед тим як піти в парк, вона питалася, чи не можна десь узяти… не знаю, як це буде англійською… une pelle.
Джуліан аж сіпнувся.
— Лопату?
Елоїза відскочила з переляку, коли Джуліан з розмаху ляснув долонями об стіл, залишивши на ньому два вологі відбитки. Міс Мартін не стала б шукати лопату, якби не збиралась копати. І навмисне чекала, поки він піде з готелю.
— Карти, — пробурмотів він. — Вона знає, де вони сховані.
— Що сталося, мосьє? — нервово спитала Елоїза. — Здається, ви чимось…
Джуліан не відповів. Різко крутнувшись на п’ятах, він сягнистим кроком перетнув хол і вийшов на веранду, грюкнувши дверима так, що аж стіна задвигтіла.
— Що сказати племінникові, коли повернеться? — гукнула Елоїза йому вслід.
З маленького віконця біля реєстраційного столика вона побачила, як Джуліан кудись пішов. Утім, не до озера, як мадам Мартін, а до лісу.