Кейт Мосс – Гробниця (страница 114)

Усі мовчали. Аж раптом якась жінка помітила Леоні й із перекошеним від люті ротом тицьнула на неї пальцем. Леоні похолола від страху, відчувши на собі осудливі погляди мешканців містечка. Їм — терміново треба було знайти винуватця.

— Ходімо звідси, мадамо, — шепнула їй Маріета, спонукуючи її мерщій забиратися геть.

Високо піднісши голову й намагаючись не показувати свого переляку, Леоні відвернулась і пішла туди, де на них чекав екіпаж. Лиховісне бурмотіння натовпу ставало дедалі гучнішим. Почулися крики, образливі вигуки; вони падали на дівчину важкими ударами.

— Хутчіш, — іще раз спонукнула її Маріета, беручи за руку.

За два дні в прочинене вікно бібліотеки хтось укинув палаючу ганчірку, просякнуту олією та гусячим жиром. Її знайшли вчасно, і серйозної шкоди завдано не було, проте челядь стала ще заляканішою, ще обережнішою, ще пригніченішою.

Друзі та прихильники Леоні в місті — а також Паскаль з Маріетою — робили все можливе, щоб переконати недоброзичливців у хибності їхньої думки, ніби на території маєтку живе якась потвора, проте жодні тверезі аргументи вже не могли проникнути в примітивні мізки ворогів. Вони беззаперечно вірили, що, як і в часи Жуля Ляскомба, диявол повернувся, щоб узяти своє.

Бо ж диму без вогню не буває.

Леоні відмовлялася вірити в те, що за всім цим криється всюдисуща рука Віктора Константа, але таки не сумнівалася, що він готується завдати удару. Вона спробувала переконати в цьому поліцію, благала мерію вжити заходів, прохала метра Фроміляжа втрутитись від її імені, та все намарно. Домен лишився сам на сам із власною бідою.

Після трьох дощових днів прислуга, що працювала надворі, загасила в маєтку кілька пожеж. То були спроби підпалу. Під прикриттям ночі на парадні сходи підкинули випотрошений труп собаки, від чого деякі з молодих служниць зомліли. Приходили непристойні анонімні листи, у яких детально пояснювалося, чому кровоблудний шлюб Анатоля й Ізольди накликав на долину такі нещастя.

Залишившись наодинці зі своїми страхами та підозрами, Леоні поміркувала й збагнула, що Констант увесь час навмисне намагався збурити в місті вихор шаленої ненависті проти неї та інших мешканців маєтку. Леоні зрозуміла також, хоча боялася говорити про це вголос, що цей жах ніколи не скінчиться. Бо знала про навіженість Константа. Якщо він переховувався десь поблизу Рен-ле-Бена — а вона побоювалася, що так воно і є, — то він не міг не дізнатися, що сама Ізольда вже померла. І те, що переслідування тривало, переконало Леоні в доконечності відвезти Луї-Анатоля в якесь безпечне місце. Вона візьме з собою все потрібне, а потім при нагоді вони повернуться до Домен де ля Кад. Бо тут — домівка Луї-Анатоля. Вона не дозволить Константові позбавити хлопця того, що належало йому за правом народження.

Утім, цей план легше було виконати подумки, ніж у дійсності.

Правда полягала в тому, що Леоні не було куди їхати. Паризька квартира давно перейшла до інших орендарів, позаяк генерал Дюпон припинив оплачувати рахунки. Її життя обмежувалось маєтком, і тому вона мала так само обмежене коло друзів: Одріка Беяра, мадам Буск і метра Фроміляжа. Ашиль був надто далеко, до того ж він мав чимало власних проблем. Через Віктора Константа в Леоні не лишилося ні рідних, ані близьких.

Проте вибору вона не мала.

Довірившись лише Паскалю та Маріеті, вона потайки приготувалась до від’їзду. Леоні не сумнівалася, що Констант свій завершальний удар завдасть на День усіх святих. Це була не тільки річниця смерті Анатоля (а пристрасть Константа до дат давала змогу припустити, що він лишиться вірним своїй звичці); річ у тім, що колись, у момент просвітління, Ізольда розповіла, що 31 жовтня 1890 року вона сказала Константові, що хоче покласти край їхньому нетривалому роману. Саме з цього все й почалося.

І Леоні вирішила вчинити так, щоб Констант, заявившись на Гелловін до маєтку, не знайшов там ні її, ні Луї-Анатоля.

Холодного та ясного дня тридцять першого жовтня Леоні вдягла пальто й капелюх, збираючись сходити на просіку, де ріс дикий ялівець. Їй не хотілося залишати Константові карти Таро, хоча навряд чи він міг надибати їх у такому великому лісі. Поки вони з Луї-Анатолем не повернуться безпечно додому, карти, за відсутності мосьє Беяра, Леоні мала намір віддати на зберігання в надійні руки мадам Буск.

Вона вже хотіла була вийти на терасу, коли почула, що її гукає Маріета. Невдоволена та здивована, Леоні повернулась до зали.

— Я тут. У чому справа?

— Вам лист, мадамо, — відповіла Маріета, протягуючи їй листа.

Леоні насумрилась. Після подій останніх місяців до всього незвичайного вона ставилась з обережністю. Поглянувши на конверт, вона не впізнала почерку.

— Від кого це?

— Хлопчик сказав, що з Кустосси.

Насупившись, Леоні розпечатала конверт. Лист був від старого парафіяльного священика Антуана Желіса. Він запрошував її приїхати сьогодні в якійсь терміновій справі. Оскільки панотця вважали відлюдником — а Леоні сама зустрічала його лише двічі впродовж шести років у товаристві з Анрі Буде з нагоди хрещення Луї-Анатоля та поховання Ізольди, — це запрошення чимало її здивувало.

— Ви будете відповідати, мадамо? — спиталася Маріета.

Леоні замислилась.

— А посильний і досі тут?

— Так.

— Покличте його, будь ласка.

До зали ввійшов маленький худорлявий хлопчик у коричневих штанцях і сорочечці без комірця. У руках він тримав картуза й мав украй переляканий вигляд.

— Не треба боятися, — мовила Леоні, намагаючись налаштувати хлопчика на невимушений лад. — Нічого поганого ти не зробив. Я лише хочу спитати тебе: кюре Желіс сам дав тобі цього листа?

Малий похитав головою.

Леоні посміхнулась.

— Тоді скажи мені, будь ласка, хто тобі його дав?

Маріета підштовхнула хлопця.

— Пані питає тебе, тож відповідай.

Мало-помалу — а грубуваті втручання Маріети їй скоріше заважали, ніж допомагали, — Леоні примудрилася вивудити з хлопця основні подробиці справи. Альфред, так його звали, гостював у своєї бабусі в селі Кустосса. Він якраз грався на руїнах палацу, коли з дверей будинку священика вийшов якийсь чоловік і дав йому су, звелівши, щоб він терміново відніс листа до маєтку Домен де ля Кад.

— У кюре Желіса є племінниця, котра за ним доглядає, мадамо Леоні, — сказала Маріета. — Готує їсти, пере білизну.

— А чи був той чоловік схожий на слугу?

Альфред стенув плечима.

Пересвідчившись, що від хлопчика вже навряд чи можна буде щось інше довідатись, Леоні відпустила його.

— То ви поїдете, мадамо? — поцікавилась Маріета.

Леоні замислилась. До від’їзду їй іще треба було чимало зробити. З іншого боку, вона не думала, що кюре Желіс надіслав би їй листа без якихось вагомих підстав. Ситуація була непростою.

— Так, поїду, — сказала вона, трохи повагавшись. — Скажи Паскалю, щоб негайно подав екіпаж до парадного входу.

Вони виїхали з Домен де ля Кад о пів на четверту, коли вже починало сутеніти.

У повітрі висів густий запах осінніх вогнищ. До одвірків будинків і ферм, що їх вони проїжджали, були прив’язані гілочки самшиту й розмарину. На перехрестях постали імпровізовані вівтарі, установлені з нагоди Дня всіх святих. На тих вівтарях, наче пожертви, лежали клаптики паперу та тканини з нашкрябаними на них стародавніми молитвами й заклинаннями.

Леоні знала, що на цвинтарях у Рен-ле-Бені та Рен-ле-Шато, яку кожній гірській парафії, уже збираються вдови, одягнені в чорні крепові сукні з чорними вуалями. Вони ставатимуть навколішки на сиру землю перед древніми гробницями й молитимуться за порятунок душ своїх померлих чоловіків.

Тим ревніше молитимуться вони цього року, коли їхній край спіткало таке лихо.

Паскаль немилосердно гнав коней, аж поки на їхніх спинах не заблищав піт, а з широко роздутих ніздрів не повалили струмені пари. І все одно, було вже майже поночі, коли вони, подолавши відстань між Рен-ле-Беном та Кустоссою, почали обережно спускатися крутою дорогою, що вела до головної вулиці села.

Леоні почула, як десь у долині дзвін відбиває четверту годину. Залишивши Паскаля з екіпажем та кіньми, вона пішла через безлюдне село. Воно було крихітне — лише купка будинків. Ні тобі булочної, ні кафе.

Леоні легко знайшла поруч із церквою будинок священика, однак не побачила в ньому анінайменших ознак життя. Усередині не було видно жодного вогника.

З наростаючою тривогою вона постукала у важкі двері. Проте ніхто не озвався. Вона постукала знов, уже сильніше.

— Кюре Желіс!

Трохи постоявши, Леоні вирішила натомість подивитися, чи є хтось у церкві. Орієнтуючись на темний силует кам’яної будівлі, вона обійшла її довкола. Одначе всі двері — і парадні, і бічні — були замкнені. На залізному гачку одиноко висів старий і тьмяний олійний ліхтар.

Стривожившись іще дужче, Леоні направилась до помешкання на протилежному боці вулиці й постукала у двері. Почулося човгання ніг, і стара жінка відсунула металеву бігунку, вставлену в отвір у дверях.

— Хто там?

— Доброго вечора, — привіталась Леоні. — У мене має відбутися зустріч із кюре Желісом, але він не відповідає.

Власниця будинку похмуро й підозріло витріщилась на Леоні, нічого не відповідаючи. Леоні попорпалась у кишені, витягла монетку, яку жінка пожадливо схопила.

— Ріту немає вдома, — нарешті сказала вона.

— Ріту?

— Священика. Він поїхав до Куїзи.