Кейт Мосс – Гробниця (страница 113)
— Які новини?
— Кажуть, вона потонула. Сама втопилася, — відповів слуга.
— А друга?
— Друга доглядає за дитиною.
Констант не відповів. Роки вигнання та безжальний поступ хвороби зробили свою справу. Він охляв, його тіло стало хирлявим, і йому важко було ходити. Однак, попри завдану фізичну шкоду, хвороба, здавалось, лише загострила його розум і почуття. Шість років тому він змушений був діяти швидше, ніж йому хотілося. І це позбавило його можливості повною мірою насолодитися своєю помстою. Бажання Константа згубити Леоні пояснювалося стремлінням посилити муки Верньє через усвідомлення цього факту, але сама по собі ця дівчина мало його цікавила. Та несподівано швидка перемога над Верньє лише розчарувала його, а тут іще з’ясувалося, що й Ізольда його надурила.
Його поспішна втеча за іспанський кордон спричинилась до того, що тільки через рік після подій на День усіх святих 1891 року Констант дізнався, що ця шльондра не лише зосталася живою, а й народила сина. І тепер йому не давала спокою причеплива думка, що вона знову примудрилась уникнути його помсти.
Саме бажанням завершити свою помсту й пояснювалось те, що він терпляче чекав шість тривалих років. Спроби заволодіти його майном стали йому в грубі гроші. І лише вправність та аморальність його адвокатів урятували його від злиднів і допомогли зберегти чималі статки.
Константові довелося виявляти обережність та розсудливість і залишатися потойбіч кордону доти, доки не зник усілякий інтерес до його особи. Нарешті, минулої зими інспектора Турона підвищили на службі та призначили розслідувати гучну справу армійського офіцера Дрейфуса, до якої підключили тоді ледь не всю паризьку поліцію. Та палке бажання Константа помститись Ізольді найдужче роздмухала звістка про те, що інспектор Бушу з каркасонської жандармерії місяць тому вийшов на пенсію.
Нарешті Константові трапилась нагода потихеньку повернутися до Франції.
Він відправив наперед свого поплічника, щоб той здійснив необхідні приготування. За допомогою анонімних листів міським і церковним властям неважко було розпалити наклепницьку кампанію проти панотця Соньєра, священика, чиє ім’я, як довідався Констант, пов’язували з відомими подіями в Домен, коли його господарем був Ляскомб. Річ у тім, що Констант чув розповіді про диявола, якого колись викликали з потойбіччя, і про те, як він нажахав усю округу.
Він заплатив своїм агентам, і вони знову почали поширювати чутки про потвору, що крадеться гірськими долинами, нападаючи на худобу. Його слуга їздив із села в село, збираючи натовпи й поширюючи чутки про те, що гробниця на території Домен знову стала центром сатанинської діяльності. Починав він свою наклепницьку кампанію з незахищених і вразливих, котрі спали на вулиці під возами й деревами, з пастухів у далеких гірських місцевостях, з тих, хто подорожував з виїзними судами від міста до міста. Константову отруту він вкладав у вуха драпірувальників і склярів, чистильників чобіт та слуг і прибиральниць із багатих помешкань.
Селяни були забобонні й легко ставали жертвами чуток, які начебто підтверджувались традиціями, міфами й історією. Тут — шепнути, що сліди кігтів не схожі на кігті звіра. Там — ненароком прохопитися, буцімто хтось уночі чув якесь химерне завивання й відчував гидотний сморід. І все це подавалося як свідчення того, що прийшов диявол вимагати кари за неприродний стан речей у Домен де ля Кад: тітка вийшла заміж за племінника свого покійного чоловіка.
І всі троє загинули.
Констант обплутав маєток невидимим павутинням.
А якщо й дійсно траплялися напади, причетністю до яких його «славні хлопці» не могли похвалитися попри всі їхні бажання, то Констант гадав, що то просто перебільшені чутки про кровожерливість рисей або вовків, котрі підстерігали свою здобич на гірських пасовиськах і в долинах.
І ось тепер, коли Бушу вийшов на пенсію, настав час діяти. Він і так уже чекав надто довго, через що втратив шанс належним чином покарати Ізольду. Окрім того, незважаючи на різноманітні методи лікування, на ртуть, води й опіум, Констант помирав. Він знав, що невдовзі й розум відмовиться служити йому. Він уже розпізнавав симптоми й міг сам собі ставити діагноз не гірше за будь-якого лікаря-шарлатана. Зараз він боявся лише того, що ось-ось настане короткий завершальний спалах ясності розуму, після якого на нього спуститься вічний морок.
Констант планував перетнути кордон і повернутись до Рен-ле-Бена в серпні. Верньє був мертвий. Ізольда теж загинула. Проте й досі живим залишався їхній хлопець.
З кишені жилетки Констант видобув годинника, якого забрав у Верньє під час нападу в Пасаж де Панорама майже шість років тому, і почав його розглядати, повільно вертячи в сифілітичних руках і думаючи про Ізольду. А за вікном довшали тіні й тьмяніло синє іспанське небо.
Двадцятого вересня, на роковини вбивства Маргарита Верньє, зникла ще одна дитина — дівчинка, яку викрали з берега річки неподалік містечка Сугрень. Це було перше зникнення за більш аніж місяць. Її тіло знайшли біля фонтану Закоханих із лицем, понівеченим пазурами, що залишили довгі рвані рани на щоках та лобі. На відміну від безпритульних дітей та дітей злидарів, дівчинка виявилась улюбленим найменшим дитям у сім’ї, що мала численних родичів у багатьох селах на річках Од і Зальц.
Два дні потому в лісі неподалік від Лак де Барренк, гірського озера, що в ньому здогадно жив диявол, зникли двоє хлопчиків. Їхні тіла знайшли лише за тиждень, але в такому жахливому стані, що не відразу з’ясували, що їх теж задрала якась потвора, розпанахавши шкіру своїми кігтями.
Леоні намагалась не звертати уваги на збіг дат. Поки лишалася надія, що хлопчиків знайдуть живими, вона запропонувала свою прислугу на допомогу пошуковим групам, але її пропозицію відкинули. Заради Луї-Анатоля вона зберігала спокій, однак уперше за тривалий час почала впевнюватись, що, можливо, їм краще буде покинути Домен де ля Кад, поки не вгамуються пристрасті.
Метр Фроміляж і мадам Буск твердили, що, вочевидь, убивства скоюють дикі собаки та вовки, які спустилися з гір. Поки тривав день, Леоні теж відкидала чутки про демона чи якусь іншу надприродну істоту. Одначе коли на землю спадали сутінки, від згадок про історію, ідо трапилась у гробниці, та про карти, які зберігались на території маєтку, її впевненість помітно слабшала.
Настрій у містечку ставав дедалі недоброзичливішим, чимраз агресивнішим. Домен став об’єктом проявів дрібного вандалізму.
Якось, повертаючись із прогулянки в лісі, Леоні помітила гурт слуг, котрі зібралися коло входу у флігель.
Стривожившись, Леоні пришвидшила ходу.
— Що сталося? — спитала вона.
Паскаль перелякано озирнувся на неї й затулив своєю кремезною постаттю вхід до флігеля, щоб вона не могла побачити, що там таке.
Леоні прискіпливо глянула на нього, а потім — на садівника та його сина Еміля. Зробивши крок уперед, вона настійливо повторила:
— Що трапилося, Паскалю?
— Благаю вас, мадамо, це не для ваших очей.
Леоні насторожилась.
— Облиш, — невимушено мовила вона. — Я вже не дитина. Гадаю, те, що ти там ховаєш, не таке вже й страшне.
Однак Паскаль не ворухнувся. Розриваючись між роздратуванням через його надмірну турботу й цікавістю, Леоні підняла руку в елегантній рукавичці й торкнулася ліктя Паскаля.
— Будь ласка, відійди.
Усі мовчки дивились на Паскаля. Той трохи постояв, а потім поволі, неохоче відійшов, даючи Леоні змогу побачити те, що він так ревно від неї ховав.
До дверей флігеля величезним цвяхом було прибито обідрану тушку кролика. Біля грубого дерев’яного хреста, вимазаного кров’ю, несамовито гули мухи, а під ним був напис чорною смолою: «ТИ ЩЕ ПОПЛАТИШСЯ ЗА СВІЙ ГРІХ».
Рука Леоні мимоволі злетіла до рота — жахливий сморід і жорстокість картини, що відкрилася її очам, викликав у неї нудоту. Проте вона опанувала себе.
— Потурбуйся, щоб оце прибрали, Паскалю, — наказала Леоні. — А вам я раджу віднині бути обережнішими, — обвела вона поглядом прислугу, в очах якої відбився її власний страх. — Усім вам.
Однак Леоні непохитно стояла на своєму. Вона твердо вирішила триматись у Домен до останнього й не збиралася залишати маєток принаймні до того, як повернеться мосьє Беяр. Він обіцяв приїхати до дня святого Мартіна. Леоні останнім часом дедалі частіше пересилала мосьє Беяру листи через його помешкання на Рю д’Ерміт, але звідки їй було знати, чи дійшов до нього хоча б один з них?
Ситуація погіршилася. Зникла ще одна дитина. Двадцять другого жовтня, на річницю таємного шлюбу Анатоля й Ізольди, з Пляс дю Перу викрали дочку правника, гарненьку дівчинку з білими стрічечками та рюшами на спідничці. Обуренню місцевих мешканців не було меж.
Леоні не пощастило. Того дня, коли знайшли розірване й понівечене тільце дівчинки, вона якраз була в Рен-ле-Бені. Трупик відшукали біля Крісла диявола, у горах неподалік Домен. Між закривавленими пальчиками дівчинки стирчала гілочка дикого ялівцю.
Леоні сполотніла, почувши цю звістку, бо зрозуміла, що то було послання саме їй. Візок із тілом замордованої дитини повільно торохтів головною вулицею, супроводжуваний нечисленним кортежем місцевих мешканців. Дорослі чоловіки, загартовані щоденними життєвими негараздами, ридали, не стидаючись своїх сліз.