Кейт Мосс – Гробниця (страница 111)
Леоні не знала про нічні розкопки поблизу церкви, не знала вона також, що, згідно з чутками, Соньєр годинами блукав околичними горами від заходу сонця до світанку, шукаючи скарби. Вона не брала участі в суперечках і не приєднувалась до хору скаржників, бо вважала, що панотець Соньєр віддано служить інтересам своєї парафії. Утім, її бентежило, що певні скульптури дійсно були копіями тих, які вона бачила в гробниці. Схоже було, що хтось направляє руку панотця Соньєра й водночас робить усе, щоб підбурити проти нього людей.
Леоні відала, що священик бачив ці статуї в той час, коли ще був живий її дядько. Проте їй було невтямки: чому дванадцять років по тому він вирішив скопіювати фігури, котрі накоїли стільки лиха? За відсутності її друга й наставника Одріка Беяра Леоні ні з ким було поділитися своїми страхами й сумнівами.
Невдоволення перекинулося з гірської місцевості в долину й до Рен-ле-Бена. Раптом поповзли чутки, що нещастя, від яких потерпало місто кілька років тому, знову повернулися. Люди гомоніли про потаємні тунелі, що вели від Рен-ле-Шато до Рен-ле-Бена, та про вестготські поховання. Припущення, що потвора переховується в Домен де ля Кад, стали звучати дедалі гучніше. Вовки та рисі, котрі не боялися ні пасток, ні мисливських рушниць, чимраз частіше нападали на собак, кіз і навіть на волів. Подейкували, ніби то була якась незвичайна істота, над якою не владні закони природи.
І хоча Паскаль і Маріета дуже старалися робити так, щоб ці плітки не досягали вух Леоні, найзлостивіші з розповідей однаково до неї дійшли. Кампанія цькування проводилась тишком-нишком, ніхто нічого не висловлював уголос, і це не давало Леоні змоги прямо відповісти на дедалі міцніший потік нарікань, скерованих проти маєтку Домен де ля Кад і його мешканців.
Джерело чуток визначити не вдавалося, лишалось тільки погодитися з тим, що вони посилювались. Коли зиму змінила волога й холодна весна, чутки про надприродні явища в Домен почастішали. Ходили плітки, буцімто там бачили демонів і привидів, а в гробниці під покровом ночі здійснювалися сатанинські ритуали. Усе це виглядало як повторення тієї ситуації, коли господарем маєтку був Жуль Ляскомб. Люди злі та заздрісні згадували про події 1891 року, що стались у День усіх святих і стверджували, що територія маєтку є лихою й тривожною, що вона прагне кари за скоєні в минулому гріхи.
На придорожніх валунах з’явилися нашкрябані кимось древні заклинання прадавньою мовою, призначені для відлякування демона, котрий знову почав вештатись долиною, сіючи жах. Потім на придорожніх каменях з’явилися намальовані чорною смолою п’ятикутні зірки, а на безіменних гробницях стали залишати обітні вінки та стрічки.
Одного дня, сидячи з Луї-Анатолем у його улюбленому кафе під платанами на Пляс дю Перу, Леоні почула різко й гучно кинуту фразу: «Lou Diable se ris».
Повернувшись до маєтку, вона спитала Маріету, що означають ці слова. «Диявол сміється», — неохоче переклала служниця.
Якби Леоні не знала, що це неможливо, то стала б підозрювати за плітками та чутками руку Віктора Константа.
Вона обурилася сама на себе за такі думки.
Констант мертвий. Так уважає поліція. Він має бути мертвим. Інакше чому б він Не чіпав їх аж цілих п’ять років і повернувся лише зараз?
Каркасон
Коли липнева спека перетворила зелені пасовиська між Рен-ле-Шато й Рен-ле-Беном на жовті, Леоні відчула, що їй уже несила терпіти своє ув’язнення. Вона конче потребувала зміни декорацій.
Плітки про Домен де ля Кад поширились іще більше. Під час останнього приїзду Леоні та Луї-Анатоля до Рен-ле-Бена атмосфера була такою неприємною, що Леоні вирішила не показуватися там і деякий час перечекати. Усмішки й доброзичливі привітання змінились тепер на мовчанку й підозрілі погляди спідлоба. Їй не хотілося, щоб Луї-Анатоль стикався з такою непривітністю.
Нагоду вибратись на екскурсію вона приурочила до fete national, усенародного свята. У рамках відзначення річниці штурму Бастилії, що відбувся понад сто років тому, чотирнадцятого липня в середньовічній фортеці в Каркасоні було заплановано феєрверк. Леоні жодного разу не бувала там після короткої та нещасливої поїздки з Анатолем та Ізольдою, але заради свого племінника, щоб потішити малого на його п’ятий день народження, вона вирішила забути про свої побоювання й болісні спогади.
Леоні твердо вирішила вмовити Ізольду поїхати разом з ними. Останнім часом нерви її тітки стали зовсім нікудишніми. Ізольді почало здаватися, що хтось її переслідує та підглядає за нею з дальнього берега озера, що там з-під води видно чиїсь обличчя. Їй увижався в лісі дим, хоча вогнищ ніхто не палив. Леоні не хотіла залишати її на кілька днів, навіть за дбайливого догляду Маріети.
— Ізольдо, будь ласка, — прошепотіла вона, погладжуючи її руку. — Тобі покращає, якщо ти хоч ненадовго поїдеш звідси. Відчуєш на обличчі промені сонця. — Леоні стиснула їй руку. — Для мене це дуже важливо. І для Луї-Анатоля теж. Це стало б для нього твоїм найліпшим подарунком. Будь ласка, їдьмо з нами.
Ізольда підняла на неї свої глибокі сірі очі, у яких, здавалось, одночасно була і бездонна мудрість, і бездонна порожнеча. Вони дивилися довкола, та нічого не бачили.
— Якщо ти так хочеш, — мовила вона своїм сріблястим голосом, — то я поїду.
Леоні настільки здивувалася, що з радощів кинулась Ізольді на шию, чим її аж трохи налякала. Під корсетом і сукнею вона відчула, як сильно схудла її тітка, але відразу ж викинула це з голови. Леоні не сподівалася, що Ізольда погодиться, і тому дуже зраділа. Можливо, це була довгоочікувана ознака того, що вона, нарешті, повертається до життя й почне опікуватися своїм прекрасним малюком.
І маленька компанія вирушила поїздом до Каркасона.
Маріета ввесь час турботливо позирала на свою пані. Паскалеві натомість випало займатися малим. Він розважав його розповідями про нещодавні подвиги французької армії в західній Африці — Дагомеї та на Березі Слонової Кістки. Паскаль із таким запалом говорив про джунглі, пустелі, рев водоспадів і невідомий світ на таємничому плоскогір’ї, що Леоні почало здаватися, ніби всі ці описи хлопець почерпнув із творів мосьє Жуля Верна, а не зі сторінок газет. А малий і собі розважав пасажирів переповіданнями історій мосьє Беяра про відважних середньовічних лицарів. Виявилося, що він дуже добре запам’ятав ці розповіді про романтичні й жорстокі часи.
Прибувши до Каркасона під обід, вони поселились у мебльованих кімнатах у нижній Бастиді, якраз біля собору Сен-Мішель і досить далеко від того готелю, де шість років тому зупинялись Ізольда, Леоні й Анатоль. Решту дня Леоні провела в прогулянках зі своїм племінником, якому вона дозволила з’їсти забагато морозива та який захоплено дивився довкола широко розплющеними очима.
О п’ятій вони повернулися до пансіону відпочити. Леоні застала Ізольду коло вікна на дивані. Вона напівлежала, спрямувавши погляд на парки бульвару Барб. У грудях у Леоні занило: вона відразу збагнула, що тітка не збирається йти з ними на феєрверк.
Леоні нічого не сказала, сподіваючись, що помиляється, проте коли настав час іти на вечірню виставу, Ізольда заявила, що велике скупчення людей пригнічуватиме її та дратуватиме. Луї-Анатоль не засмутився, бо, якщо чесно, то він і не розраховував на товариство своєї матері. Однак Леоні несподівано навіть для себе вибухнула роздратованими наріканнями, що навіть за такої святкової нагоди Ізольда не бажає пересилити себе заради власної дитини.
Залишивши Маріету опікуватися своєю пані, Леоні та Луї-Анатоль пішли на виставу з Паскалем. Видовище організував і оплатив місцевий промисловець, мосьє Сабатьє, винахідник аперитиву «А’Ор-Кіна» та лікеру «Мішлен», відомого як «Король лікерів». Видовище влаштовували вперше, але з тією задумкою, що коли воно матиме успіх, то наступного року стане ще кращим і масштабнішим. Присутність Сабатьє відчувалася скрізь: і в рекламних брошурах, що їх малий Луї-Анатоль назбирав цілий стос, і в сувенірах та плакатах, розклеєних на стінах будинків.
З настанням сутінків на правому березі річки Од, у кварталі Тріваль, почали збиратися великі натовпи, щоб повитріщатися на фортечні мури Сіте. Дітлахи, садівники та служниці із заможних будинків, продавчині з крамниць і хлопчаки-чистильники чобіт — усі вони юрмились коло церкви Сен-Жімер, де колись ховалися від дощу Леоні та Віктор Констант. Вона відразу ж викинула цей спогад із голови.
На лівому березі теж зібралося так багато народу, що яблуку ніде було впасти. Деякі дітлахи видерлись навіть на вершечок муру біля каплиці Сен-Вінсент-де-Пол. У Бастиді люди зібралися коло брами Порт де Жакобін і вздовж берега річки. Ніхто достеменно не знав, чого очікувати.
— Ану залізай, малий, — сказав Паскаль і підсадив Луї-Анатоля собі на плечі.
Паскаль, Леоні та її племінник зайняли місце на мосту Пон В’є, утиснувшись в одну з ніш, з якої було видно воду. Наче розкриваючи велику таємницю, Леоні гучно прошепотіла малому на вухо, що навіть єпископ Каркасонський насмілився покинути свій палац, щоб подивитися на велике свято республіканських ідей.
Коли впала темрява, натовп на містку збільшився за рахунок завсідників найближчих ресторанів. Натовп перетворився на тисняву. Леоні глянула на свого племінника й подумала, що, мабуть, для нього це надто пізній час бути надворі та що його може налякати шум феєрверку й запах пороху. Утім, вона з радістю й полегшенням помітила на його обличчі той самий вираз уваги й зосередженості, який інколи бачила в Ашиля Дебюссі, коли той сидів за фортепіано, творячи свою музику.