Кейт Мосс – Гробниця (страница 104)
Навмисне умовчання?
І раптом до неї знову повернулося це відчуття. Прохолода й раптове ущільнення повітря. Відчуття того, що тут недалеко хтось є — не в кімнаті, але поруч. Відчуття скороминуще, немов дотик.
Леоні?
Мередіт підвелась, відчуваючи, що якась невидима сила притягує її до вікна. Вона витягла довгий металевий шпінгалет, розчинила стулки високого вікна й поштовхом розчинила віконниці, притиснувши їх до стіни. Повітря надворі було холодне, і шкіра Мередіт одразу ж укрилася пухирцями, а очі засльозилися. Заплутавшись у плетиві гілок, у кронах старезних дерев свистів і зітхав вітер. У повітрі відчувалися неспокій, бентежність, воно несло в собі спогади про відлуння музики. Ноти, що їх ніс вітер. Мелодія місцевості.
Глипнувши на територію, що розкинулася перед нею, Мередіт краєм ока помітила якийсь рух. Вона поглянула вниз і помітила, як із затишку будинку вийшла гнучка граціозна постать у плащі з капюшоном.
Мередіт здалося, що вітер зненацька набрав сили, війнув через арковий проїзд, прорізаний у високому самшитовому живоплоті, і понісся до диких луків з високою некошеною травою. На далекому озері він збурив хвильки, що стали хлюпати об берег, а їхні пінисті гребінці вискакували на траву.
Силует фігури тримався в тіні, ховаючись від дедалі прискіпливішого погляду світанкового сонця, промені якого почали то тут, то там пробиватися крізь тоненький серпанок хмаринок, що пливли по рожевому небу. Силует наче ширяв над мокрою травою, укритою тонким шаром роси. Мередіт відчула запах вологої землі, осені, спаленої стерні й багать. І запах кісток.
Мовчки й зачудовано дивилась вона, як постать жінки — а Мередіт ані на мить не сумнівалася, що то була жінка, — рушила до озера. На хвилину вона зупинилась і постояла на невеличкому узвишші над водою.
Зір Мередіт напружився й зосередився, наче об’єктив фотокамери під час зйомок великим планом. Їй здалося, що вона побачила, як капюшон упав з голови дівчини, відкривши її лице. Воно було бліде, бездоганної форми, із зеленими очима, що колись сіяли, як два смарагди. Колись. А тепер то була лише їхня слабка вицвіла подоба. Кучері, схожі на мідні завитки, просвічуючись у сонячних променях, розсипались мантією по тендітних плечах, сягаючи аж вузенької талії. Форма без змісту.
Мередіт здалося, що дівчина теж уважно дивиться їй у вічі, перебираючи в пам’яті власні спогади, сподівання й видіння.
А потім таємнича постать зникла в лісових хащах. «Леоні!», — прошепотіла Мередіт у запалій тиші.
Вона ще трохи постояла коло вікна, вдивляючись у те місце біля озера, де щойно стояла примарна фігура. Навколишнє повітря непорушно завмерло. У сутінках дерев ніщо не ворушилося.
Нарешті Мередіт зачинила вікно й повернулась у кімнату.
Кілька днів тому, та які там кілька днів — кілька годин, вона б утратила самовладання й запанікувала. Почала б боятися найгіршого. Стала б гарячково вдивлятися в дзеркало й бачити в ньому замість себе Жанету.
Але зараз — ні.
Мередіт не могла пояснити чому так, проте якимось загадковим чином усе змінилось. У думках запанувала цілковита ясність. Почувалася вона прекрасно. Жодного страху й близько не було. Усе побачене й почуте вишикувалось у послідовну низку — як музичний твір. У тунелі в Рен-ле-Бені — вода. На дорозі до Сугреню — земля. Тут, у готелі, особливо ж у цій кімнаті, де її присутність була найвідчутнішою, — повітря.
Мечі як масть повітря означають кмітливість та інтелект. Кубки як масть, пов’язана з водою, означають емоції. Пентаклі, масть землі, репрезентують фізичну реальність, скарб. З усіх чотирьох мастей бракувало лише вогню. Бракувало жезлів — масті вогню, енергії та конфлікту.
Уся історія — у цих картах.
А може, цей квартет уже знайшов своє завершення в минулому? У тій пожежі, що зруйнувала частину будинку в Домен понад сто років тому?
Мередіт повернулася до копії колоди, яку дала їй Лаура, і стала вдивлятись у зображення, сподіваючись, що вони викажуть їй свої таємниці. Розклавши їх перед собою, вона спробувала розслабитись і вивільнити свою фантазію та думки. Жінка пригадала розмову з Холом по дорозі до Рен-ле-Шато, коли вона розповідала йому, як стародавні вестготи ховали своїх царів і шляхту разом з їхніми скарбами в потаємних гробницях, а не на цвинтарях. Як вони тимчасово змінювали русло річки, щоб побудувати під ним погребальну камеру.
Якщо оригінальна колода пережила пожежу, бувши схованою на території Домен де ля Кад, то яке місце може бути безпечнішим за древню вестготську усипальницю? Згідно зі свідченнями Беяра, ця гробниця була збудована в той-таки вестготський період. Якщо колись тут текла річка, то це було б ідеальною схованкою. Видимою, але зовсім неприступною.
Нарешті сонце прорвало покривало хмар.
Мередіт позіхнула. Від недосипання їй паморочилась голова, проте водночас у неї грала кров від надміру адреналіну. Вона зиркнула на годинник. Хол сказав, що доктор О’Доннел прийде о десятій, тож до зустрічі лишалася ще година.
Задосить часу для задуманого.
Хол стояв у власній спальні в службовій частині готелю, міркуючи про Мередіт.
Він приспав її після того кошмару, що їй наснився, а потім йому самому розхотілося спати. Не бажаючи вмикати світло й турбувати жінку, він зрештою вирішив потихеньку вислизнути з номера та принагідно ще раз переглянути свої записи перед зустріччю з Шейлою О’Доннел. Хол волів ретельно підготуватись до зустрічі.
Хол глянув на годинник. Дев’ята. Іще годину чекати, перш аніж він знову побачить Мередіт.
Його вікна на горішньому поверсі виходили на південь і схід, надаючи змогу безперешкодно бачити галявини й озеро, а також кухню та службові приміщення в боковій частині будинку. Хол побачив, як один із прибиральників викинув у сміттєвий бак чорний пластиковий пакунок зі сміттям. Іще один стояв, зіщулившись від холоду, та палив цигарку. Дим маленькими хмарками розчинявся в ранковому повітрі.
Хол сів на підвіконня, потім пішов був у кімнату випити води, але передумав. Він нервував і не знаходив собі місця. Він знав, що не слід покладати великі надії на те, що йому розповість О’Доннел, проте все одно його цікавила будь-яка інформація про ту ніч, коли загинув батько. Можливо, ця жінка пригадає щось таке, що нарешті змусить поліцію перекваліфікувати справу як смерть за підозрілих обставин, а не як дорожню пригоду з фатальним наслідком.
Хол пробігся пальцями по волоссю.
Його думки мимоволі знов повернулися до Мередіт. Хлопець усміхнувся. Може, коли все це скінчиться, вона буде не проти, якщо він приїде до неї в гості до Сполучених Штатів. Він спинив себе. Хіба ж не сміховинно думати про таке після лише двох днів знайомства? Утім, він був певен, що ні, не сміховинно. Бо вже давно ніхто з дівчат йому не подобався так, як Мередіт. Дуже давно.
А що його тримає? Роботи в нього нема, у Лондоні — порожня квартира. Тож він запросто може поїхати хоч в Америку, хоч деінде. Куди йому, в біса, заманеться. Гроші в нього будуть. Хол знав, що дядько збирається викупити його частку бізнесу.
Звісно, якщо Мередіт захоче його там бачити.
Хол стояв біля високого вікна, спостерігаючи, як готель прокидається до життя. Він потягнувся й позіхнув. На під’їзній алеї показався автомобіль. З нього вийшла висока струнка жінка з коротко стриженим волоссям і нерішуче піднялася сходами.
За кілька хвилин на його столику задзвонив телефон. То була реєстраторка Елоїза, котра повідомила Хола, що приїхала гостя, на яку він чекав.
— Невже? Вона ж прибула на цілу годину раніше.
— Тож попрохати її, щоб зачекала? — спитала Елоїза.
Хол завагався.
— Та ні, не треба. Усе гаразд. Я зараз спушуся.
Стягнувши зі спинки крісла куртку, він побіг униз вузькими службовими сходами. Унизу він зупинився, витяг із кишені телефон і набрав готельний номер.
Мередіт одягла голубі джинси, натягнула коричневий светр Хола поверх футболки з довгими рукавами, взула черевики.
Пригадавши, що надворі й досі холодно, вона прихопила шерстяні рукавички, джинсову куртку та шарф. Її рука вже торкнулася дверної ручки, коли на тумбочці задзвонив телефон. Вона кинулась до нього та взяла слухавку.
— А, привіт, — відповіла вона радісно, почувши голос Хола.
Проте його тон був діловий і серйозний.
— Вона вже тут.
— Хто — вона? Леоні? — різко перепитала Мередіт, і досі перебуваючи в полоні власних думок.
— Хто? Ні. Доктор О’Доннел. Вона вже тут. Я зараз коло реєстратури. Ти можеш до нас підійти?
Мередіт зиркнула на озеро, зрозумівши, що експедицію доведеться відкласти на якийсь час.
— Звісно, — зітхнула вона. — Зараз буду.
Мередіт постягувала з себе додатковий одяг, що мав би захистити від холоду, светр Хола замінила на власний, із вирізом, зачесалась і швидко вийшла з кімнати. Зупинившись на горішній площадці сходів, вона глянула на вестибюль з його підлогою-шахівницею. Там стояв Хол, розмовляючи з високою темноволосою жінкою, котру вона вже десь неначе бачила. Трохи попорпавшись у пам’яті, Мередіт пригадала. Це саме та жінка, котра стояла й курила, прихилившись до стіни на Пляс де Дьо Рен того вечора, коли вона приїхала до Рен-ле-Бена.
— Отакої, — пробурмотіла Мередіт сама до себе.
Щойно Хол побачив її, його обличчя осяяла радість.
— Привіт, — сказала Мередіт, цьомкнувши Хола в щоку й подаючи руку доктору О’Доннел. — Мене звати Мередіт. Вибачте, що змусила вас чекати.