Кейт Мосс – Гробниця (страница 106)
— І що? — спитав Хол.
— І побачила блакитний «пежо», що їхав на південь у напрямку Сугреню. Мені тільки вранці дійшло, що то було вже після аварії, близько о пів на другу. Якби те авто їхало через місто, то водій не міг би не побачити машини, що впала в річку. Чому ж він тоді не сповістив поліцію?
Мередіт і Хол перезирнулись, відразу ж подумавши про автівку, припарковану з тильного боку готелю на службовій стоянці.
— А як ви побачили, що то був саме блакитний «пежо»? — спитав Хол, намагаючись не видати свого хвилювання. — Було ж темно.
Шейла почервоніла.
— То було авто такого самого типу та моделі, що й моє. Тут майже кожен другий має таке авто, — пояснила вона виправдувальним тоном. — До того ж за вікном моєї спальні — вуличний ліхтар.
— Що сказали в поліції, коли ви їм про це розповіли?
— Здається, вони визнали це несуттєвим. — Шейла глянула на двері. — Вибачте, мені вже час їхати.
Вона підвелась. Мередіт і Хол зробили те саме.
— Послухайте, — звернувся до неї Хол, засунувши руки в кишені. — Мені страшенно не хочеться нав’язуватись, але чи не могли б ви поїхати до поліційного відділку в Куїзі разом зі мною? І розповісти їм про те, про що тільки-но розповіли мені.
Шейла нерішуче похитала головою.
— Не знаю, — відповіла вона. — Я вже зробила заяву.
— Знаю. Однак було б краще, якби ми з’їздили туди разом… — наполягав Хол. — Я бачив звіт про аварію, і більшості з того, про що ви мені щойно розповіли, у матеріалах немає. — Він пригладив пальцями свою неслухняну чуприну. — Я вас туди відвезу, добре? — Хол утупився в жінку своїми блакитними очима. — Просто я хочу докопатись до істини. Заради мого батька.
Зі стражденного обличчя доктора О’Доннел Мередіт здогадалася, наскільки важко їй зараз ухвалити рішення. Вона явно не хотіла зв’язуватися з поліцією. Проте її любов та повага до батька Хола взяли гору. Вона різко кивнула головою.
Хол полегшено зітхнув.
— Спасибі, — сказав він. — Я дуже вам удячний. Давайте я заїду за вами, скажімо, о дванадцятій. А ви тим часом усе добре обміркуєте. Гаразд?
Шейла кивнула.
— Я маю сьогодні вранці кілька невідкладних доручень — саме тому я й приїхала раніше, проте до одинадцятої я повернусь.
— От і добре. А де ви живете?
Шейла дала йому адресу. Вони трохи ніяково потиснули одне одному руки, а потім рушили до вестибюля. Мередіт пішла до себе, а Хол вийшов провести доктора О’Доннел.
І ніхто з них не почув, як клацнули двері — ті, що ведуть із бару до службових приміщень у задній частині готелю.
Джуліан Лоуренс важко дихав. Кров гупала йому в скроні. Сягнистим кроком він увійшов до свого кабінету й грюкнув за собою дверима так, що аж задрижало скло в книжкових шафах.
Тремтливою рукою він видобув із куртки цигарки та запальничку. Рука його тремтіла так сильно, що він не відразу зміг клацнути запальничкою й прикурити. Комісар казав йому, що хтось приходив зробити заяву в справі, якась англійка на ім’я Шейла О’Доннел, але вона нічого не бачила. Це був серйозний сигнал, бо десь він уже чув це ім’я, але не став уживати заходів. Оскільки поліція не взяла до уваги її свідчення, то все це видалось йому неістотним. У поліції йому сказали, що вона п’яничка.
Навіть коли вона заявилася сьогодні вранці до готелю; Джуліан не зміг уторопати, з чим це пов’язано. Іронія полягала в тому, що він став підслуховувати її розмову з Холом і Мередіт лише тому, що чув про її роботу в антикварному агентстві в Куїзі. Джуліан швидко вирішив, що міс Мартін запросила її поговорити про бусківську колоду Таро.
Дослухавшись до розмови, він згадав, звідки знає прізвище О’Доннел. У липні 2005 року на майданчику археологічних розкопок у Сабартських горах стався нещасний випадок. Джуліан не пам’ятав подробиць, але тоді загинуло кілька людей, включно з відомим місцевим літератором, чийого імені він наразі не міг пригадати. Проте нині це не важливо.
А важило те, що ця жінка бачила його авто. Джуліан був певен у неспроможності довести, що це була саме його автівка, а не якесь із багатьох ідентичних авт, але цього могло вистачити, щоб порушити баланс не на його користь. Поліція не сприйняла всерйоз її свідчень, однак якщо на цьому наполягатиме Хол, вони можуть змінити своє ставлення.
Він не міг повірити, що О’Доннел уже встигла якось пов’язати «пежо» з Домен де ля Кад, інакше вона навряд чи зважилась би сюди приїхати. Проте він не міг ризикувати, чекаючи, доки в неї з’явиться така думка.
Він мав щось удіяти. Знову його змушують, як і у випадку з братом, удатись до крайнощів. Джуліан глянув на малюнок, що висів на стіні над його столом, — древній символ Таро, який пропонував безкінечні можливості; натомість чоловік відчував, як його заганяють у пастку.
На поличці під малюнком лежали предмети, знайдені ним під час розкопок на території маєтку. Джуліан не відразу змирився з думкою, що древня гробниця була тим, чим вона була, — лише купою старого каміння. Утім, дещо він таки знайшов. Коштовний, хоча й пошкоджений, годинник з ініціалами АУ та срібний медальйон із двома мініатюрами всередині, обидва викопані з могил, що їх він виявив біля озера.
Минуле — ось що його цікавило. Знайти карти. А не розгрібати проблеми сьогодення.
Джуліан підійшов до карафки, що стояла на комоді, та налив собі бренді, воліючи заспокоїти нерви. Він випив одним духом, а потім глянув на годинник.
Чверть на одинадцяту.
Джуліан зняв куртку з гачка на дверях, кинув у рот м’ятну жувальну гумку, схопив ключі від авта й вийшов з кабінету.
Мередіт залишила Хола, коли той домовлявся з комісаріатом у Куїзі. Потім він мав поїхати й забрати О’Доннел.
Вона поцілувала його в щоку. Хол підняв руку, тихо сказав, що зателефонує їй пізніше, та швидко повернувся до своєї розмови. Мередіт зупинилася коло привітної реєстраторки спитати, чи не знає та, де можна роздобути лопату. Елоїза ніяк не відреагувала на це досить незвичне запитання й відповіла, що десь у парку зараз працює садівник, — може, він допоможе чимось.
— Дякую, я спитаю в нього, — сказала Мередіт і, обгорнувши шарфом шию, вийшла на терасу. Сонце майже висушило ранкову імлу, однак трава й досі блищала срібною росою. Усе купалося в мідно-золотавих променях, а прохолодне осіннє небо було всіяне білими цяточками хмаринок.
У повітрі вже відчувався терпкий запах вогнищ, які зазвичай палять на День усіх святих — Гелловін. Мередіт повільно втягнула носом повітря, вдихаючи запах свого дитинства, коли вони з Мері з майже релігійним захватом вирізали страшні пики в гарбузах, роблячи з них ліхтарі. Їй пригадалось, як вона готувала свій розбишацький костюм. Зазвичай Мередіт зустрічала це свято зі своїми друзями, вдягнувшись привидом, для чого в білому простирадлі робили два отвори для очей, а чорним маркером малювали моторошний рот.
Легко збігши вниз по сходах на гравійну стежку, вона подумала: а що зараз робить Мері? Та відразу ж збагнула, що нічого. Бо вдома зараз лише чверть на п’яту, і Мері, напевне, ще спить. Треба буде зв’язатися з нею пізніше й побажати щасливого Гелловіна.
Садівника ніде не було видно, проте його візок стояв неподалік. Мередіт озирнулася — може, він десь поблизу та якраз повертається, але не побачила нікого. Вона трохи повагалась, а потім узяла маленьку садову лопатку, що лежала поверх зібраного у возику сухого листя, сховала її під куртку та швидко рушила через галявину до озера. Вона поверне лопатку, щойно зможе.
Мередіт охопило дивне відчуття, ніби вона йде слідами тієї постаті, що її бачила сьогодні вранці.
Бачила чи уявила, що бачить?
Вона мимоволі озирнулася на готель і відшукала своє вікно, щоб пересвідчитися, чи могла вона взагалі бачити щось із такої значної відстані.
Коли Мередіт почала обходити озеро з лівого боку, стежина помітно пішла вгору. Зарослим травою схилом вона вибралась на невелике узвишшя над озером якраз напроти готелю. Дивно, але їй здалося, що саме на цьому місці вона бачила сьогодні вранці ту примарну постать.
Уявляла, що бачить.
Неподалік виднілася кам’яна лавиця, вигнута у формі півмісяця. Її поверхня блищала від роси. Витерши її рукавичками, Мередіт присіла. Як і завжди, коли вона опинялася побіля глибокого водоймища, думки про Жанету й про те, у який спосіб її матір збавила собі віку, швидко виринули з її пам’яті: Жанета ввійшла в озеро Мічиган, набравши повні кишені каміння. Зовсім як Вірджинія Вульф, про яку Мередіт пізніше дізналась у школі, хоча навряд чи її мати щось знала про цю письменницю. Проте, сидячи на лаві біля озера, Мередіт здивувалася, наскільки спокійно та легко їй було на душі. Вона думала про свою справжню матір, але наразі ці думки не супроводжувались почуттям провини. Не було калатання серця, не було припливу сорому, не було каяття. Ця лавка стала місцем для роздумів у тихій та усамітненій обстановці. З гущавини лісу долинало каркання ворон і пронизливе щебетання дроздів; позаду Мередіт стиха шуміли високі кущі самшиту, а попереду простиралось озеро, за яким відкривався краєвид на будинок.
Вона ще трохи посиділа, заглибившись у роздуми, а потім вирішила йти далі. Дві години тому Мередіт дуже засмутилася через те, що не могла вирушити на пошуки руїн гробниці. З огляду на нерішучу поведінку Шейли О’Доннел у барі, навряд чи Хол устигне впоратися зі своїми справами до першої години дня.