Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 97)
Елліель кинулася на Кейда, і він у своїй зарозумілості підняв меч проти реймера, ніби міг захопити Хоробру зненацька, ніби їй могла завадити її власна некерована лють. Він відскочив, виявившись досить спритним, але Елліель стрибком скоротила дистанцію між ними. Її гнів став живою, незбагненною істотою.
Кейд заволав до свого Хороброго.
— Ґанте! — І знову змахнув мечем.
Елліель згадала, як цей чоловік отруїв її, повалив на ліжко і скалився прямо їй в обличчя, коли лежав зверху. Елліель втратила владу над своїм затьмареним розумом і була не в змозі навіть ворухнути тілом. Як вона його за це ненавиділа! Вона відчувала, як горить татуювання на її обличчі, згадала огидну історію, що змусила її повірити, ніби вона вбила невинних дітей. І все це, щоб приховати безчестя Кейда і співучасть Уто.
Лють кипіла в ній, ніби відлунюючи від руїн Лютих, немов втягуючи їхню енергію. Здавалося, що пекуча емоція жила власним життям, живилася зовнішнім джерелом, яке робило її гнів ще сильнішим. Щось у цьому місті теж пробуджувалося.
Кейд зупинив її реймер своїм мечем, але Елліель посилила натиск, продавлюючи клинок Кейда палахкотливим краєм реймера. Вогонь у її крові запалав ще дужче, і сталь його меча, затремтівши, почала плавитися. Реймер прорізав метал наскрізь, залишивши тільки обрізок клинка в руках ворога.
Кейд скрикнув і, похитуючись, зробив крок назад. Руків’я обпікало йому долоню, але він замахнувся на неї понівеченою зброєю. Елліель вдарила ще раз, відрубавши йому руку по зап’ястя, залишивши тільки димний обрубок. Кейд завив:
— Ґанте!
Потворний Хоробрий, виринувши з натовпу, підскочив до них і застиг, загрозливо нависаючи над Елліель. Вона побачила його чорні обладунки, плащ, посилений тонкою кольчугою, і палаючий реймер.
— Убий її, Ґанте! — репетував Кейд.
Вона подивилася на Хороброго, помітила його кривий ніс, поцятковані віспою щоки і кам’яний погляд сірих очей. Цей чоловік був сильним супротивником, але вона буде битися з ним, якщо знадобиться.
— Ти служиш боягузу і злочинцю, — промовила вона, і її голос був на диво спокійним.
Кейд, застогнавши, притиснув обвуглене зап’ястя до грудей.
Мов стримувана буря, Ґант височів навпроти неї.
— Я знаю. — На її подив він опустив свій реймер і відвернувся. — Я Хоробрий з честю Хороброго. Цей чоловік не заслуговує на мою службу.
Кейд закричав, але Ґант, не вимовивши більше ні слова, відступив від них, не втручаючись в їхній бій.
Елліель встромила розпечений реймер у живіт Кейда, утримуючи його всередині. Той заволав так, що його несамовитий крик рознісся по всьому полю битви. Вона могла б відтяти йому голову, але Елліель не хотіла діяти швидко, виявивши милосердя. Натомість вона потроху потягнула полум’яне лезо вгору, розпорюючи його кишки, з яких здіймалася пара, і ще вище, поки не розсікла його чорне серце навпіл.
Коли її мучитель сконав, на Елліель хлинула ціла буря почуттів, немов свіжий очищуючий дощ. Вона була така приголомшена, що в неї запаморочилося в голові, і їй здалося, що на якийсь час вона випала з цього світу.
А десь вдалині вона почула дивовижний рев могутньої рептилії, що прокотився луною крізь стародавні руїни, — глибокий, низький, розкотистий рик ожилої легенди, що відродилася для життя.
Хай і налякана, Шадрі повинна була взнати, що відбувається нагорі. Страхітливе ревіння змусило затрястися опорні колони навіть унизу, в підземеллі, і, здавалося, розлякало всіх привидів, розсіявши закарбовані тут спогади.
Тримаючи перед собою свічку, Шадрі пробралася до мотузки, що звисала з освітленого зорями отвору над головою. У слабкому помаранчевому світлі вона побачила кам’яні сходинки, що впали на дно воронки. Вчепившись в мотузку, вона стала підніматися до гирла ями.
Діставшись отвору, Шадрі почула, що вгорі щось рухається, велике і могутнє. Будь-яка розсудлива людина просто сховалася б у тіні, сподіваючись, що істота не помітить її, але тоді дівчина ніколи не отримає відповідей, а відповідей вона не боялася.
Міцно тримаючись за мотузку, Шадрі підняла голову над краєм ями. Вона почула далеку битву, побачила заграви пожеж. Набагато ближче до себе вона помітила тінь величезного звіра, який, ковзаючи плавно і стрімко, когось переслідував у темному місті. На колючому хвості блиснула луска, а тіло звіра здавалося масивним, як стіна.
Крики жаху виривалися з пащек розбійників, які ще кілька хвилин тому вихвалялися своєю хоробрістю. Потім Шадрі почула гарчання, звуки роздирання живої плоті і побачила тіла, підкинуті високо в повітря.
Ще один рев прорізав темряву, і Шадрі вловила спалах примруженого ока рептилії. Стримуючи крик, вона пригнулася, охоплена глибинним жахом, який їй ще не доводилося відчувати у своєму житті.
Шадрі більше не хотіла відповідей; вона просто хотіла пережити цю ніч.
94
— Сьогодні славетний день, Уто, — повторив Мандан учетверте того ранку. Очі молодого конаґа блищали, а його посмішка виглядала щирою, але Уто бачив, що все це було частиною позування: Мандан був схожий на героя власного портрету, що позує для картини.
— Дійсно, сьогодні чудовий день, мій конаґу, — погодився Уто, адже саме цього від нього очікували.
У звичайний день Уто допоміг би Мандану одягнутися, проте сьогодні був день весілля конаґа, і його пишний одяг вимагав більшої кількості помічників. Вбрання конаґа було важким, розкішним, з рясними брижами, остерранського блакитного кольору з золотим гаптуванням, що символізувало схід сонця на ясному небі. Він був не просто королевичем, що нарешті одружується, як цього довго сподівався його батько; Мандан Повелитель кольорів був конаґом усієї Співдружності. Його одруження з Лірою стане приводом для великого свята, символом єдності, хоча Уто знав, що єдність — це зовсім не те, що зараз демонструють три королівства.
Хоробрий розглядав свій чистий чорний однострій у дзеркалі. Його реймер був відполірований, але він не збирався запалювати зброю на весіллі, незважаючи на Манданові умовляння. Уто заявив суворим невблаганним тоном, як батогом шмагнув:
— Реймер не для фокусів. Це знаряддя війни. Я матиму достатньо нагод скористатися ним, коли ми битимемось з ішаранцями.
Мандан, хоч і розчарований, знав, що сперечатися з ним не варто. Слуги допомогли йому одягнути сорочку з брижами, куртку та блакитний плащ, підбитий плямистим хутром. Поки служниця порпалася із застібками, наречений узяв фетрову щітку, щоб змести кілька ворсинок, які помітив на вбранні. Один із слуг, подаючи важке розкішне золоте кольє з аквамаринами, із сумнівом поглянув на прикрасу.
— Можливо, нам слід знайти щось менше, Володарю? Чи це не занадто?
Мандан роздратувався.
— Я конаґ. Чи може щось бути занадто?
— Ми б не хотіли, аби ви затьмарили свою прекрасну наречену, конаґу.
Вираз обличчя Мандана потемнів від невдоволення.
— Ці камені належали моїй матері. Я наказав придворним ювелірам вставити їх в оправу саме для цієї події. Я одягну ці коштовності.
— Звичайно, одягнете, мій конаґу, — мовив Уто, і ніхто не став йому заперечувати.
Юнак засяяв, коли слуги повісили важкі камені йому на шию. Він гладив їх, і його погляд блукав десь далеко.
— Аквамарин... улюблений камінь моєї матері. Колір молочка блакитного маку, змішаного зі сльозами.
Уто зібрав у кулак всю свою витримку, хоч йому й не терпілося, щоб ця помпезна й довга церемонія завершилася якомога швидше.
— Ходімо, Мандане, ми повинні вирушати до святилища пам’яті. Не можна запізнюватися. — Тільки він міг так безцеремонно розмовляти з конаґом.
Мандан поправив рукави і підійшов до дзеркала.
— Це моє весілля, і воно почнеться тоді, коли я буду готовий.
— Але ж ви не хочете змушувати свою кохану Ліру чекати. Уявіть, як вона нервує.
— Нервує? Радше хвилюється. Або згорає від нетерпіння! Вона вже зовсім скоро стане королевою Співдружності.
Слуги розчахнули двері і побігли по коридору, щоб звільнити дорогу конаґу, який, виступаючи повільно й важко, направився до виходу. Його вишуканий одяг був створений для хизування, а не для зручності.
Все місто Конвера було прикрашене прапорами та вимпелами. На кожному розі менестрелі співали нові пісні про королівську пару. Ель і вино текли рікою. Пекарі виготовили особливий плетений хліб, глазурований медом, який символізував кохання щасливої пари та нерозривний зв’язок їхнього шлюбу. Печива та інші солодощі тисячами роздавали народу, що юрмився навколо головного святилища пам’яті.
У натовпі радісно пританцьовували містяни і маяли блакитні й жовті стрічки, зв’язані разом, як незабаром буде пов’язане життя Мандана та його нареченої. Продавці стрічок пробиралися крізь юрму, відрізаючи бажаючим стрічку потрібної довжини в обмін на кілька мідяків.
Уто подбав про те, щоб у перших рядах глядачів були найповажніші люди, вельможі та купці у барвистих розкішних шатах, ті, хто першими присягнули на вірність новому конаґу, запропонували солдатів для війни проти Ішари, віддали кораблі для розбудови флоту.
Після мороку й жахіття, які принесло вбивство Конндура, місто було сповнене радощів від цього яскравого свята. Уто розумів, що людям потрібне таке святкування, проте його обличчя не виказувало жодних емоцій, адже Хороброму не личить посміхатися. Його погляд залишався відстороненим, бо його розум продовжував обертати колеса війни. Стільки всього ще належить зробити.