Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 91)
Кіннота врізалася в захисні ряди, битва вибухнула брязкотом мечів, крики і стогони розірвали повітря. Коні нападників ставали дибки. Піхотинці Кейда рвонули вперед на повній швидкості, ніби в них відкрилося друге дихання після довгого маршу. Реймер Елліель палав яскравіше за всі смолоскипи на стіні.
Однак, коли битва вже почалася, Хоробра відчула вагання бійців Балена. Вони були сповнені рішучості боронити себе і захищати біженців з Янтона, які знайшли притулок у місті, але вони очікували, що будуть битися з Лютими, які й людьми не були, а не з підданими Співдружності... підданими, що виконували накази конаґа Мандана.
Елліель теж відчула, що всередині неї все стислося, Саме Кейд привів цих солдатів сюди, саме він розпалив в них лють і жагу вбивства. Гнів відлунював у її свідомості і випромінювався назовні, наче жив власним життям. Напевно кожен у місті відчував цю темну силу, що кипіла тут, у руїнах. Елліель спитала себе, чи допоможе їй зараз кров Лютих, яка тече у її жилах. Завдяки своєму плащу, посиленому тонкою кольчугою, та палаючому реймеру вона відчувала себе непереможною.
Серед солдатів Кейда, що атакували місто, Хоробра побачила яскравий спалах вогню реймера. Її серце завмерло, коли болісна підозра раптом пронизала її наскрізь. Невже це сам Уто? Ні, Уто мчав би попереду, а цей Хоробрий був углибині війська. Промінь його реймера метався в різні боки, розсікаючи повітря, як світло маяка.
Після наруги над Елліель та її вигнання Кейд обманом заманив іншого Хороброго до себе на службу? Знаючи про вади та злочини лорда, як міг будь-який Хоробрий вирішити, що його власна честь дозволяє йому дати обітницю вірності такій людині? Чи можливо, що він не знав про те, що сталося?
Коли кіннота Балена кинулася в зустрічну атаку, другий реймер збив з ніг двох коней. Солдати Нортерри попадали на землю. Вона звернула увагу на цю тактику бою і спитала себе, чи цей Хоробрий справді намагався вбити вершників або ж хотів просто вивести їх із бою.
Вирішивши зупинити супротивника-Хороброго, Елліель почала проштовхуватися до нього крізь бойовище. Опинившись на її шляху, солдати Кейда вступали в бій, одні — оскаженівши від жадоби крові, інші — виявившись достатньо мудрими, щоб показати свій страх, коли стикалися з нею. Високий воїн замахнувся дворучним мечем, який розрубав би її навпіл, якби вона не зупинила його клинок своїм реймером, відкинувши його, а тоді завдала сильного удару у відповідь. Кипуча лють здавалася живою, але неприродною сутністю всередині неї, це було щось, чого вона не могла стримувати, і вогняне лезо реймера проплавило посередині широкий меч її супротивника. Чоловік, відсахнувшись, кинув уламок понівеченого меча, з якого здіймався дим і падали червоні краплі. Елліель сильно вдарила Його ногою, відкинувши назад, але не вбила.
Ще двоє бійців підняли проти неї мечі, наступаючи одночасно з двох боків, вона розплавила і їхні клинки. Коли третій чоловік кинувся на неї з бойовою сокирою, їй нічого не залишалося, як відрубати йому руку. Він витріщився на димлячий обрубок і, знепритомнівши, повалився на землю.
Елліель просувалася вперед, і її розпечений реймер загрозливо палахкотів, відлякуючи ворогів. Солдати Кейда відступили, їхній перший натиск зупинила щільна оборона Балена, і перші ряди нападників вдалося розсіяти.
Елліель продовжувала битися: наносила удари по зброї, спрямованій проти неї, засліпила одного солдата, зіштовхнула двох інших, кинувши їх один на одного. В неї полетів залп стріл, але її живий гнів, здавалося, посилив її рефлекси. Її нищівний реймер перетворився на товстий вогняний щит, який розрізав стріли навпіл, заливши від них курні уламки. Одна стріла пролетіла повз неї, але пробила її плащ на кольчужній підкладці і застрягла в ньому. Елліель вирвала її і, зламавши, відкинула, відчуваючи, як її гнів зростає все більше. Елліель ніколи не відчувала нічого подібного. Здавалося, ця гнівна сила росла із самого серця старого міста.
Елліель збиралася знайти і здолати суперника-Хороброго, хто б це не був, однак, проштовхуючись до яскравого реймера, вона помітила поблизу щось знайоме — знайомий щит, знайомий меч. Але вся її увага виявилася прикута до зневажливої посмішки чоловіка, підкресленої тонкою, ідеально виголеною лінією бороди, що повторювала обриси підборіддя, і побачене сповнило її огидою.
Кейд.
Він бачив, як вона йде до нього.
— Елліель, я так і думав, що це ти! Хіба король Колланан не міг відправити іншого Хороброго? — Кейд саркастично засміявся. — Ти спричинила біди, які могли сколихнути всі три королівства, а тепер воюєш проти самої Співдружності. — Він скривився. — Бачиш, ти саме така зрадниця, якою я тебе виставив.
Дикий гнів всередині неї, ніби ставши зримим, перетворився на бурхливе сонце. Її реймер пояскравішав і збільшився. Цей мерзенний чоловік обпоїв її наркотиками і зґвалтував, коли вона не могла йому опиратися. Однак Кейд не задовольнився лише зґвалтуванням, він принизив її, позбавив засобів до існування та власної гідності.
Спостерігаючи, як змінюється вираз її обличчя, як гаряча хвиля люті заволодіває нею, Кейд похитнувся. Він підняв меч і відступив, проте загроза з боку Елліель стала ще відчутнішою. Незважаючи на те, що вона вже була не зовсім собою, вона чудово контролювала свої дії.
— Я пам’ятаю, Кейде. Я все пам’ятаю.
Хоробра кинулася на нього.
Побачивши, що Шадрі спускається в темряву провалля, Тон пішов назустріч загону нападників, які пробралися крізь пролом в стіні. Він нарахував сорок чоловіків, які роздивлялися навколо і ґелґотіли так, ніби це була гра, а не військові дії.
Тон, який добре знав Елліель, любив її та розумів, ким вона була як Хоробра, сприйняв засади її честі. Це було дивним, але мало певну принадність. Він мав у собі подібну рису, хоча вона була набагато більш древньою, первісною. Він не відчував відданості до жодної з рас Лютих, які все ще залишалися для нього загадкою, проте відчував її до чогось іншого — незалежного, неупередженого та дбайливого.
Тепер розбійники, що проникли в місто, рушили на пошуки біженців чи поодиноких робітників. Вони хотіли спричинити хаос всередині міста, завдати удару захисникам в спину. Тон був сам, але його одного було достатньо, щоб зупинити їх.
Вершники кидали смолоскипи на сухі чагарники та у відчинені вікна старовинних споруд.
— Виходьте! — глузував один з нападників. — Виходьте й зустріньтеся з правосуддям конаґа!
— Це не правосуддя, — тихо промовив Тон. Його ще не помітили, хоча він не намагався ховатися. Його темне волосся, бліда шкіра та сірий одяг надавали йому примарного вигляду, коли він рухався серед руїн. Він відчував затаєну енергію в стародавніх скульптурах, мертвих фонтанах, магічних баштах, на яких колись здіймалися в повітря язики полум’я на знак святкування.
Тон зупинився. Як він міг пам’ятати це? Чи спогади закарбувалися на кам’яних різьбленнях і тепер просочуються назовні, щоб їх міг отримати будь-хто, хто здатен їх сприйняти? Навколо нього місто відгукалося відлунням. Давним-давно тут було багато битв, багато вбивств, і руїни все це пам’ятали.
Біля головної брами гуркіт бою ставав дедалі гучнішим. У вібруючому повітрі, яке приніс прохолодний вечірній вітер, Тон відчував гнів, що прокидався в ньому, посилений руїнами міста Лютих. Колись давно це місце було в облозі і впало жертвою стародавніх воєн; тепер це була просто примарна оболонка, сповнена легендами й болем. Тон відчув цей біль і використав його.
— Я тут! — крикнув він розбійникам, і його голосу надали сили й ваги історії та легенди, що оточували його.
Вершники розвернули коней і поскакали до нього, побачивши перед собою всього одну людину, одного ворога, якого можна легко здолати.
Глибоко всередині Тон відчув якусь зміну, щось зламалося... щось пробудилося від гніву, випромінюваного Елліель, усіма захисниками міста і самими руїнами. Ця темна енергія всередині нього утворила зіткане з тіней полум’я, що живилося гнівом і потворністю.
Коли Тон пішов назустріч солдатам, які наближалися до нього, його рухи стали більш швидкими і плавними — він ніби
Темрява перетворилася на обсидіанове полум’я, яке випивало все світло і відлунювало лише гострими краями та страхом. Тон вдихнув гнів, розлитий у повітрі. Він не розумів, що відбувається, і не міг цим керувати, проте відчував, що стає непереможним. Він заревів.
89
Божок бушував на площі храму Маґніфіка.
Спричинені ним руйнування могли би бути достойними благословення, якби знавісніла сутність завдавала шкоди лише своїм справжнім ворогам, але натомість усе це перетворилося на катастрофу, що супроводжувалася численними жертвами серед містян. Масивними руками, утвореними з диму та сконцентрованої помсти, божок винищував гетрренів і трощив стіни будинків, в які вони забігали, намагаючись сховатися. Він вибивав балки, протягував каламутні щупальця у вікна і роздирав усякого варвара, якого знаходив.