Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 78)
— Почуй нас, убережи нас!
— Говори їм, щоб продовжували молитися, — наполягала Семі в розмові зі старою служницею того ранку. — Їхня віра зміцнить цього нового божка, їхнього захисника. Наше майбутнє залежить від людей, від їхньої віри.
Аналера кивнула.
— Вони розуміють, Ваша величносте. У своїх домівках, на темних вулицях, у громадських місцях всі вони моляться за безпечне повернення емпри.
Семі простягнула руку. Якщо вона зможе зробити нову сутність більш могутньою, тоді в її невеличкої групи буде більше шансів на перемогу. Хоча вони й опинилися у пастці під землею, вона відчувала, що назовні молиться все більше людей, адже відчувала це через божка.
Стоячи поруч з нею, Вос мовив:
— Цей божок є нашим щитом, і ти маєш з ним зв’язок. Як ми можемо зробити його сильнішим за наших ворогів?
Семі спав на думку ще один спосіб, окрім молитов людей, зробити божка сильнішим. Жерці робили так увесь час.
— Каптані, дайте мені свій ніж.
Вос був ошелешений.
— Навіщо він тобі?
— Він мені потрібен,— мовила Семі, а потім пом’якшила голос,— будь ласка.
Каптані простягнув їй свій гострий, як бритва, кинджал. Дівчина подивилася на блискуче лезо, а тоді надрізала ним подушечку великого пальця на руці. Вона підняла палець, і з ранки потекла кров.
— Треба, щоб усі бійці Яструбиної варти зробили те саме.
Новий божок, їхній охоронець, мерехтів навколо неї.
— Ми всі чимось жертвуємо, — сказала Семі. — Віддаючи щось важливе для нас, ми зміцнюємо божка. — Кров стікала по її долоні і вздовж зап’ястя, але божок шепотів навколо неї, як теплий вітерець, забираючи її кров, змушуючи її зникнути, гоячи поріз.
Вос узяв ніж і порізав свою руку.
— Я радий, що ми щось можемо зробити, поки чекаємо.
75
Уто повернувся до Конвери, занепокоєний тим, що побачив у горах Хребет дракона. Він був Хоробрим, він мав твердий, як сталь, характер, він бачив шлях до мети і не відступав від нього — це завади було його сильною стороною. Проте Онзу змусив його замислитися, чи не було це також і слабкістю. Чи не зробила абсолютна зосередженість на війні помсти його сліпим до всього іншого?
Діставшись до замку, Уто відчув тривогу, що панувала при дворі, й одразу зрозумів, що сталося щось жахливе. Підійшовши до найближчого охоронця, він запитав:
— Чому ці люди такі стривожені?
Чоловік виструнчився, але вигляд мав нещасний.
— Це через посла конаґа Мандана до королеви піщаних Лютих... королева By була... була незадоволена. — Він розповів про страшну долю посла, якого, понівечивши, запхали в скриню, ще живого.
Уто стиснув зуби.
— Знову ці Люті! Це був якийсь фокус? Чи тортури?
— Це була магія, пане. Магія Лютих! By сказала, що наступного разу, коли вона викличе конаґа Мандана, вона очікує, що він приїде особисто.
— Мандан — не її раб, — обурився Уто. — Він конаґ Співдружності!
— Я знаю, пане, але що нам робити, якщо армії Лютих вторгнуться у наші три королівства? Король Адан і король Колланан вже...
— Армії Лютих — це не наша турбота! Скажи мені краще, ішаранці вже напали на нас знову? Чи у нас ще є час?
Охоронець розгублено кліпнув.
— Ішаранці? Ні. Але король Колланан наполягає, що Люті...
— Досить вже на сьогодні про Лютих. — Уто, роздратовано пройшовши повз охоронця, попрямував до покоїв конаґа. Його так довго не було, що Мандан точно захоче одразу побачити свого Хороброго. Він сподівався, що юнак не наробив дурниць за час його відсутності.
Не звертаючи уваги на піт і пил після тривалої мандрівки, Уто крокував коридором до просторих королівських покоїв. Він пам’ятав, як Конндур Хоробрий жив у цих самих покоях, де зберігалося кілька нагадувань про війну, проте не багато, адже Конндур не був людиною, схильною до туги за молодістю і минулим. Однак, посівши трон свого батька, Мандан багато що змінив у цих кімнатах.
Тепер тут стояли три мольберти з картинами на різних стадіях завершеності. У повітрі пахло живицею і дровами, а пензлі та палітри конаґа були безладно розкидані на столі. Одна стіна була повністю завішана мапами.
Уто увійшов без стуку і побачив Мандана, який стояв перед одним із мольбертів, втупившись у полотно. Він кліпав порожніми очима і, здавалося, не помічав Хороброго. Мандан тримав пензель над палітрою, заповненою чорними, сірими та червоними фарбами. На картині був схематично і викривлено зображений понівечений труп Конндура, розпростертий на закривавленому ліжку.
— Я не можу викинути це з голови, Уто. Я подумав, що, можливо, якщо я намалюю це...
Уто схопив полотно з мольберта і повернув його зображенням до кам’яної стіни.
— Це лише загострює ваші спогади про цю подію... загострює, перетворюючи на кинджал, який встромляється в серце.
— Як би мені хотілося, щоб він був живим. Мій батько знав би, що робити! — вигукнув юнак зривистим голосом. — Мене ніхто не сприймає як конаґа. Чому вони не виконують мої накази? — Біля його ліжка на маленькому столику лежав зім’ятий лист. Мандан схопив його і високо підняв. — Я надіслав свій указ до Судерри та Нортерри, як ти сказав, але вони не дослухаються до мене. Мій рідний дядько кидає мені виклик!
Уто взяв лист і прочитав його, не вірячи своїм очам.
— Колланан вимагає, щоб ви направили
— Він же не може мені відмовити! — скрикнув Мандан.
— Ваша правда, він не може відмовити. — А проте Колланан саме це й зробив, відхиливши офіційне оголошення війни та заклик до зброї, посилаючись на якісь заплутані пункти Хартії. Доля Співдружності на кону!
Уто знав справжню причину такого його вчинку, і справа тут не в Лютих. Це все тому, що Елліель розповіла королю Нортерри про лорда Кейда, про видобуток морських перлів і про те, що Уто зробив з нею. Вона підбурила Колланана до цих дій.
Мандан невпевнено спитав:
— Ми не можемо просто спустити йому це, правда?
— Так, мій конаґу, не можемо.
— Б’юся об заклад, мій брат скаже те саме. Адан ще навіть не відповів.
Мандан підійшов до порожнього мольберта, поглянув на свої фарби і з огидою відкинув їх убік.
— Наш посланець сказав, що Колланан збирає військо. Гадаю, він має намір виступити проти нас.
Ця думка стривожила Уто. Він не міг собі такого уявити, але це було можливо.
Ввічливий стукіт у двері перервав їхню розмову. На порозі стояв Кейд зі своєю гарно вдягненою донькою Лірою. Побачивши рудоволосу дівчину в зеленкуватій сукні кольору морської піни, Мандан одразу весь змінився. Він усміхнувся, і його очі засяяли.
— Ліро! Я чекав вас у Конвері лише завтра.
Дівчина зашарілася і схилилася в церемонному реверансі. Намисто з морських перлів мерехтіло, немов зорі, на її блідій шкірі.
— Мій конаґу, коли ви наказали мені прибути до замку, ми поспішали, як лише могли.
Кейд шанобливо вклонився.
— Моя донька дуже хотіла побачити Конверу. Є так багато планів стосовно весілля, які потрібно встигнути втілити. Ви впевнені, що дата остаточна? Три тижні, здається, трохи поспішно.
Мандан узяв дівчину за руку і ніжно поцілував її.
— Ви освітлюєте навіть найтемнішу ніч. — Він уважніше подивився на її батька. — І так, дата остаточна. Я рахую дні.
Ліра хихикнула. Уто перевів сталевий погляд своїх очей на Кейда, і вони добре зрозуміли один одного. Серйозні справи були на часі.
— У нас буде найбільше весілля в історії Співдружності, кохання моє, — пообіцяв Мандан. — Я призначу комітет, до якого увійдуть радники, кравці, ювеліри, художники та флористи. Усі вони підготують замок, все буде ідеально. І ви станете моєю королевою.
Ліра виглядала так, ніби зараз знепритомніє, а лорд Кейд весь набундючився від гордощів. Уто сказав:
— Так, у нас багато планів. Найкраще, мій конаґу, якщо ми відпустимо дівчину до її фрейлін, щоб ми могли обговорити важливі питання.
— У Ліри буде все, що вона забажає, — перебив його Мандан.