Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 56)

— Хлопчик залишиться тут, зі мною. Якщо ти попросиш ще раз, я вб’ю його просто зараз.

Елліель бачила, що королева так і вчинить.

Тон, переглядаючи документи, був у захваті від здобутого скарбу, а Елліель просто хотіла забратися звідти. Вона знала, що навіть при могутності Тона битва в будь-яку мить може обернутися проти них.

— Ми повинні йти. — Вона роззирнулася навколо, готова до несподіваного нападу. — Ми не можемо битися з ними всіма.

— Я не маю бажання, і я вирішив не битися. — Тон повернувся, несучи свої цінні документи. — Ми підемо зараз.

Елліель не опускала запалений реймер, поки вони відступали. Зловісні крижані Люті спостерігали, проте не зробили жодного руху, щоб перешкодити їм.

53

Два вцілілі кораблі Співдружності тяжко, немов з останніх сил, пливли до Остерри. Обгорілі подерті вітрила безпорадно висіли на щоглах, палуби зазнали значних ушкоджень, проте конаґ залишився живим. Інші вісім кораблів ударної флотилії були потоплені біля острова Фулкор.

Більшу частину зворотного шляху Мандан провів у своїй каюті, забарикадувавши двері, ніби боявся, що ішаранські вбивці якимось чином проникнуть на борт і нападуть на нього вночі. Уто залишався на варті за дверима, що давало конаґу деяке відчуття безпеки. Мандан ніколи не сумнівався в силі свого Хороброго, але він недооцінив злостивість ішаранців.

В останню ніч плавання, молячись про те, щоб якомога швидше дістатися верфей Рівермута, Мандан скрутився на жорсткому матраці, прислухаючись до тривожного поскрипування корпусу корабля.

Вони не помічали жодних ознак переслідування з боку ішаранців, відколи втекли з острова Фулкор, однак Уто не дозволяв команді ослабити пильність. Дозорці на найвищих щоглах спостерігали за обрієм в підзорні труби, але так і не вгледіли жодних червоно-смугастих вітрил, які б їх переслідували. І все одно капітани обох кораблів, що рятувалися втечею, витискали зі своїх вітрильників усю швидкість, на яку ті ще були здатні, ніби від цього залежало їхнє життя.

Мандан залишався у своїй темній каюті, дослухаючись до звуків і відчуваючи незрозумілий холод. Він побачив темні хмари на заході сонця і жахнувся, що буря здійме хвилі й розтрощить кораблі. Блискавки і грім перетворять кожну мить його перебування тут на нічний кошмар наяву.

Конаґ застогнав, почуваючись зовсім самотнім. За дні, що минули після катастрофи, він спав усього кілька годин, але сильне виснаження зрештою занурило його в сон, сповнений жахливих образів понівеченого тіла його батька. Мандан ніколи не забуде нелюдську жорстокість цього злочину. Як можуть існувати люди, в серцях яких живе така ненависть?

Юнак прокинувся, зайшовшись криком, і, хоч він забарикадувався у своїй каюті, Уто, виламавши клямку, розчахнув двері навстіж. Грім розколов небо, і Мандана знудило. Його ліжко розгойдувалося сильніше, бо корабель ішов у неспокійних водах.

— На морі шторм, мій конаґу, але ви в безпеці. Капітан каже, що боятися нема чого.

— Завжди є чого боятися, — мовив Мандан.

— Не тоді, коли я тут.

Яскравий спалах блискавки проник крізь віконний люк, потім прокотився гуркіт грому, змусивши Мандана зіщулитися. Уто тримав конаґа залізною хваткою, і в цих обіймах, спочатку заспокійливих, невдовзі стала відчуватися суворість.

— Ви не повинні боятися звичайного шторму. Як конаґ, ви повинні об’єднати Співдружність і бути хоробрим правителем. Боятися потрібно ішаранців і того, що вони можуть зробити! Після цієї морської поразки при Фулкорі ми повинні повернутися з десятикратною силою і знищити їх. Для цієї війни помсти ми створимо армію з воїнів усіх трьох королівств.

— Усіх трьох королівств... — Здригнувшись, Мандан притулився до м’язистих грудей Уто, відчувши заспокійливий шкіряний обладунок, але Хоробрий відштовхнув його, тримаючи на віддалі витягнутої руки.

— Ви конаґ Мандан Повелитель кольорів, і ви пишете свій спадок своїми вчинками. Ви вижили на острові Фулкор — двічі! — і набралися досвіду. Ви мусите вчитися!

— Я буду, — відказав Мандан, сповнений рішучості. Черговий удар грому злякав його, проте він, зібравшись з духом, не відреагував на нього. У слабо освітленій ліхтарем каюті було видно, як Уто повільно і схвально кивнув.

— Ми розраховували захопити острів Фулкор, Володарю, але навіть поразка — тимчасова поразка — стане паливом, від якого розгориться полум’я. Як я вже казав вам раніше, війна помсти — справа не швидка, але необхідна.

— Що ж нам робити? Щойно ми прибудемо до Рівермута, всі люди дізнаються, що я не зміг відвоювати острів Фулкор. А як же Ліра...

— Цього разу вам не вдалося. Однак наступного разу ми їх розіб’ємо.

Почувши впевненість у голосі Хороброго, Мандан відкинув свої сумніви.

Наступного ранку, після того, як дозорець побачив туманне узбережжя Остерри, Мандан всівся в кріслі на палубі, яка все ще була вологою від нічної зливи. Він розглядав обгорілі сліди на вичищених дошках, щербини від стріл, що влучили в палубу. Сліди бою. Уто назвав їх слідами виживання, а не слідами поразки.

— Ми потопили кілька їхніх кораблів, — сказав Мандан. — Шкода тільки, що ми не змогли захопити ішаранських полонених для лорда Кейда. Це... це був би чудовий весільний подарунок для мого тестя.

— Визначте для себе, що є головним, мій конаґу. Коли ми завоюємо континент, ми забезпечимо себе більш ніж достатньою кількістю рабів для наших потреб. І є речі важливіші за ваше майбутнє весілля. — Уто, сповнений суворості, давав Мандану настанови. — Вам потрібно написати листи королям Судерри та Нортерри. Співдружність має бути єдиною, і доля всієї нашої землі зараз залежить від того, як ми дамо відсіч ворогові. Ми знаємо від останнього торгового корабля утауків, що емпра Ілуріс залишається в комі і не здатна правити державою. — Погляд його сірих очей став жорстким. — Отже, Ішара слабка, без правителя, в сум’ятті. Настав час завдати удару. Ми не можемо втратити цю можливість! — Мандан кивнув, повністю погоджуючись, і Уто підштовхнув його до дії. — Напишіть усе це! Розкажіть своєму братові і дядькові. Зараз для нас настав слушний момент. Ми повинні триматися разом.

Юнак попросив принести чистий папір, чорнило, перо. Вислухавши Уто, він був такий розгніваний, що ледве знаходив слова. Сидячи на палубі цього оманливо яскравого ранку, він безуспішно намагався скласти думки докупи, щоб написати листа.

Уто кивнув на папір.

— Пишіть, Володарю. Віддавайте накази. Ви правите трьома королівствами, і це наша війна. Вони всі повинні підкорятися вам. Закличте їх до дії.

— Але... але король Колланан надіслав той жахливий лист про те, що ти зробив з Елліель. А що, як він не дослухається до мене?

Обличчя Уто стало темним і грізним, як хмари минулої ночі.

— Ви конаґ, Володарю, а він — просто король. — Здавалося, то була вся відповідь, яку він вважав за потрібне дати.

Коли Мандану вдалося скласти перші речення, слова почали текти легше. Він прочитав першу чернетку, але вона здалася йому незадовільною, тож він розірвав її і переписав документ більш чіткою і ясною мовою. Він був законним конаґом, який видає найвищий наказ.

Коли він відчув, що задоволений документом, і після того, як Уто схвалив його, він уже начисто написав однакові листи Адану і Колланану.

Ця війна проти Ішари поглине ресурси Співдружності: кораблі, солдатів, зброю, обладунки, продовольство та припаси. Три королівства, які були союзниками ще з часів королеви Крески, повинні об’єднати свої армії в єдину силу, здатну розгромити ворога, який вчинив такі жахливі злочини. Нортерра, Судерра та Остерра не могли мати нічого більш важливого. Вони повинні об’єднатися під управлінням Мандана. Він конаґ, і вони мусять коритися.

Мандан підписав листи і скріпив їх печаткою. Щойно військові кораблі прибудуть у Рівермут, він відправить вершників в обидва королівства, щоб доставити послання якомога швидше.

54

Верховний жрець Кловус із частиною ішаранської армії вирушив до округу Тамбурдин. Перед тим, як покинути столицю, він кілька разів виступив з промовами про небезпеку, що загрожує з боку гетрренів, а також поширював про це підступні чутки. Усе це мало відволікти людей від думок про безтямну емпру, хоча багато хто все одно молився за неї щодня. Видовище військ, що проходили маршем, привернуло увагу народу, принаймні на деякий час.

Через кілька днів вони прибули до найпівденнішого району Ішари. Головне місто було перетворене на справжню фортецю з товстими стінами. Жменька вцілілих солдатів чергувала на сторожових вежах, що підносилися над дерев’яним частоколом. Кловус подумав, що вони виглядають радше переляканими, ніж впевненими.

Багато селищ, де займалися гірничими промислами і заготівлею лісу, були винищені до тла, а ті їхні мешканці, яким вдалося вижити, тікали до головного міста, щоб сховатися за високими стінами. Варвари спустошували й грабували ці землі, наживаючись на руйнуванні. Міський голова і командувач військом відправили чимало розвідників стежити за пересуваннями гетрренів, але багато хто з них так і не повернувся.

Саме місто — насправді лише трохи більше, ніж форпост у глушині, — було переповнене біженцями зі спустошених районів... біженцями, яких взагалі не мало би бути, якби солдати і тамбурдинська жриця виконували свої обов’язки як належить.