Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 14)
Кловус стояв у північно-східному куті площі, розглядаючи детальний макет храму, виставлений на видноті. Це було втілення його мрій. Макет сягав п’яти футів заввишки і вісім у довжину. На ньому були показані сходи велетенської піраміди, кожен рівень якої був призначений для певних типів вірян. Стіни та сходи були прикрашені різьбленням, розписами, золотими скульптурами, оздобленими коштовностями. Сам макет уже був витвором мистецтва, і Кловус уявляв, що завершений храм Маґніфіка буде таким величним, що його не осягнути звичайними людськими очима.
За його наказом з будівельних майданчиків по всьому Сереполю вилучили цінні матеріали: кам’яні плити, будівельний брус, цеглу, вапняний розчин, залізо й сталь — все, що знайшлося в місті. Як тільки поширилася звістка про відновлення будівництва храму, з тринадцяти округів Ішари до Сереполя стали з’їжджатися робочі бригади, готові одразу ж стати до будівництва. З кар’єрів Расси та Ішикі відправляли вози, навантажені блоками граніту й пісковина. Ліси Джангарі, багаті твердими породами дерев, забезпечували нескінченний потік деревини. А глину з берегів річок у Мормозі та Салімбулі використовували для виготовлення цегли.
Кожен віддає все необхідне, адже кожен вірить у серепольського божка. Ішаранці знали силу своїх божків, навіть якщо їхня емпра мала серйозні застереження. Сам Кловус живився енергією людей та їхньою вірою, упивався їхнім щирим поклонінням, яке давало силу вогню божків.
Однак його дратувало, що дуже багато відданих вірян тепер так щиро молилися за емпру Ілуріс. Вона була єдиною — і найсерйознішою — перешкодою на шляху до зростання Ішари! Але принаймні тепер вона більше не заважатиме.
Навколо будівельного майданчика на кількох місцях, призначених для жертвоприношень, жерці били в дзвони і закликали добровольців.
— Усі ваші жертви! — лунав голос. — Ми приймаємо всі ваші жертви. Нагодуйте божка. Зробіть нас сильними!
Віруючі підходили, одні несли глеки чи урни, інші — мішечки із золотом, подарунки, навіть їжу, проте найпотужніші та найпростіші жертви приносилися біля чаш для жертовної крові. Коло них стояли жерці з гостро наточеними ножами, щоб розрізати оголені руки або розкриті долоні, проливаючи життєдайну рідину для посилення божка.
— Почуй нас, убережи нас! — затягнули вони.
— Почуй нас, убережи нас, — відповів Кловус і посміхнувся. У його уяві постав храм Маґніфіка, завершений та незрівнянний. Вже скоро. — Почуй нас, убережи нас.
14
Коричнева шкіра була м’якою, проте міцною, і Ґлік знала, що вона достатньо товста, щоб затримати удар меча. Вона пришила другий шар шкіри до нагрудника, який збирала докупи. Голка була тупа, але дівчина сильніше натиснула крізь дерев’яний наперсток, і голка, продірявивши шкіру, вийшла з іншого боку. Ґлік витягнула товсту нитку і міцно затягнула стібок, а потім знову встромила голку. Через ці шви шкіра нагрудника здавалася вкритою грубими рубцями, які залишаються від наскоро зашитих на полі бою ран.
Ґлік не знала, звідки взялася ця шкіра, та й не наважувалася запитати. Вона вгамувала свої думки і продовжувала працювати. Коли була можливість, вона збирала в долоню маленькі клаптики шкіри, ховаючи їх між складками одягу. Ґлік ніколи не втрачала можливості прибрати до рук щось корисне, що могло б колись знадобитися. Адже ніколи не знаєш, яка дрібниця може стати ключем до втечі та виживання.
Ґлік зупинилася, щоб звичним швидким рухом намалювати коло довкруж серця. Дні тягнулися у млявій одноманітності тихого трансу, але за два дні їй не явилося жодного нового видіння. Хоча в минулому несподівані видива від Арі жахали її уві сні, зараз вона скучала за ними.
Маг Івун блукав табором, не помічаючи, здавалося б, нічого. Розмірений ритм виконуваної бранцями роботи переконував його, що все гаразд. Багато в’язнів вкрай ослабли, їх пожирав власний страх, однак Ґлік не дозволяла собі впадати у відчай. Вона знайде вихід.
Її пальці пропихали міцну голку крізь шкіру, пропускали нитку в шов, витягували назад, щоб завершити ще один стібок. Шкіряний нагрудник повільно збирався докупи. Той, хто носитиме його, швидше за все загине у якійсь безглуздій битві.
Кількох найсильніших полонених примусили одягти броню, захисні рукавиці та рейтузи, щоб їх можна було тренувати для бою. Піщані Люті хотіли зробити зі своїх полонених боєздатну армію, втім Ґлік не знала, хто їхній ворог і навіщо рабам віддавати життя за своїх поневолювачів. Примушені до тренувань, люди вправлялися без ентузіазму, б’ючи одне одного тупими мечами.
Увагу Ґлік привернула група полонених бійців, справжніх Хоробрих, нащадків напівкровок Лютих і людей. Їй було цікаво, чи відрізняються їхні почуття до піщаних Лютих від її власних. Вісім Хоробрих були від природи сильнішими за решту полонених і були здатні переносити труднощі краще за інших. Одна жінка-Хоробра з довгим овальним обличчям і коротким каштановим волоссям тренувалася з несподіваною самовіддачею. Ґлік спостерігала, як вона б’ється на мечах проти двох інших Хоробрих, які відбивалися з не меншим завзяттям.
Хоча Хоробрим явно не було діла до того, аби вдовольнити Лютих, вони радо долучилися до тренувальних вправ і навіть, схоже, отримували задоволення від бою.
Через деякий час Хоробрі розбилися на пари, продовжуючи виснажливе тренування на гарячому повітрі пустелі. Вони обмінювалися ударами клинків, вдаряли щитами, щоб вивести супротивника з рівноваги, а потім знову сходилися.
Прискіпливо спостерігаючи за Хоробрими, охоронці піщані Люті, що стояли осторонь, витягли свої кістяні мечі та довгі мідні списи. Зі сміхом вони кинулися в бійку, ніби це була звичайна забава, а полонені Хоробрі з не меншим задоволенням заходилися битися з ними.
— Ви дали нам справжні клинки для тренувань, — сказала єдина жінка-Хоробра. — Тепер ми зможемо вас випробувати. — Вона вдарила мечем по мідному спису, змусивши Лютого ошелешено відступити, перш ніж кинутися на неї з подвоєною люттю.
— Ми дали вам справжні клинки, бо ви нам не загроза, — вигукнув він.
Усі вісім Хоробрих виступили єдиною силою — задзвеніли, зіткнувшись, клинки, дерево вдаряло об кістку, — і в короткій напруженій сутичці Хоробрі спробували відплатити своїм ворогам.
— Поверніть нам наші реймери, — кинув їм виклик один з Хоробрих, — і ми вам покажемо, як ми б’ємося.
Воїни Лютих презирливо чмихнули.
— Маг Івун зберігає вашу дивну зброю під замком. Як доведете свою майстерність на мечах, можливо, ми дозволимо вам побавитися з вашими вогняними стрічками.
Раптом Хоробра плазом меча вдарила одного з охоронців по обличчю. Від несподіваного удару його голова різко сіпнулася вбік, а на бронзовій шкірі залишився червоний кривавий слід. Розлютившись, він накинувся на неї, б’ючи на повну силу, і випустив шквальний потік магії
Лютий стрибнув на неї і заніс списа для смертельного удару, але один з його товаришів з ричанням відштовхнув його. Хоробра скочила на ноги, зручніше схопила меч і повернулася до них, готова продовжувати бій.
Принижений охоронець зміг опанувати себе. Він наказав полоненим Хоробрим:
— Навчіться краще битися, а потім навчіть битися інших людей. Можливо, тоді ви заслужите нашу повагу.
— Мені не потрібна ваша повага, — різко відповіла Хоробра. — У мене є своя.
Металевий звук мідного гонгу розносився над каньйоном. В’язні зібралися на обід, де отримали по кілька сушених смужок м’яса та по мисці товченої квасолі із зерном. Цього було достатньо, щоб не дати їм померти. Ґлік і раніше виживала на мізерних харчах. А тепер вона збирала кожну крихту щоразу, коли бачила можливість це зробити, відкладала їжу про запас на випадок, якщо вона знадобиться пізніше. Ґлік завжди повинна бути готова.
Вона вже знала багатьох в’язнів, хоча кожну людину тут тримали окремо від інших. До того, як потрапити в полон, дівчина-сирота провела більшу частину свого життя, мандруючи за межами кола. Мало хто б помітив, що вона зникла. Хоча б Арі втекла...
Взявши їжу, Ґлік присіла на камінь поруч з Хороброю, яка глянула на неї, а потім мовчки повернулася до своєї їжі. Висока жінка не приділила жодної уваги своїм синцям та порізам. Схоже, рани у Хоробрих гоїлися швидко.
— Мене звати Ґлік. Я з племен утауків.
— Я бачу, звідки ти. — Після довгої паузи вона додала: — Я Чет.
— Навіщо тренуватися з Лютими? Бо ви напівкровки?
Чет похмуро глянула на Ґлік.
— У жилах мого народу тече кров Лютих, тому що вони ґвалтували мопс предків.
— Тоді навіщо ти б’єшся за них?
— Я не б’юся
Я б’юся, бо так зберігаю свої вміння, і колись я поверну їх проти Лютих. Вони дурні, що дозволяють нам тренуватися просто у себе на очах.
— Ті троє охоронців побили вас усіх, — зазначила Ґлік.
— Ми дали їм хибне почуття впевненості, щоб скористатися цим наступного разу.
— Складно в це повірити, — гмикнула Ґлік. Чет лише знизала плечима.
— Якщо Хоробрі такі потужні бійці, то як їм вдалося вас схопити?
Чет не поспішала відповідати, жуючи кашу.
— З великими труднощами. Нас було дванадцять, четверо Хоробрих загинули. Як і двоє їхніх воїнів.
—