Кевин Андерсон – Війна помсти (страница 104)

Ще один воїн помер на другий день їхнього шляху додому. Він кашляв кров’ю всю дорогу, спльовуючи червоним на біле хутро свого вовкоконя. Усієї їхньої магії та вроджених здібностей до зцілення виявилося недостатньо проти його ран, і зрештою Лютий зісковзнув на замерзлу землю і сконав.

Кору віддала наказ зупинитися. Інші воїни обклали тіло камінням та льодом, а потім маг Ілон викликав пекучий блакитний вогонь, який перетворив тіло на білий попіл. Люті були пригнічені черговою смертю, але Кору не дала цьому настрою зовсім захопити їх. Вони рушили далі.

Як Люті зможуть знищити великого Оссуса, як наказав Кур, якщо обидві раси даремно витрачали свої сили у міжусобній боротьбі? Королева Онн не розуміла, наскільки серйозне випробування стоїть перед ними. Дорогою, поки вцілілі воїни, поранені й втомлені, рухалися на кульгаючих унуках на північ, в Кору розгорався гнів.

— Моя матір дурепа, — промовила вона вголос.

Один з її воїнів торкнувся вкритої кіркою рани на боці і щось пробурмотів з невдоволеним виглядом. Кору не зрозуміла, погодився він з нею чи відчуває себе зобов’язаним захищати честь королеви.

— Тепер ми вже побачили справжніх драконів, — продовжила Кору, — проте моя мати вважає, що з ними доведеться мати справу колись у майбутньому, а поки вона одержима піщаними Лютими. Невже вони наш справжній ворог? — Вона випустила низьке горлове гарчання і відкинула назад своє довге волосся. — Навіть якщо піщані та крижані Люті об’єднають зусилля, чи станемо ми достатньо сильними, щоб вбити Оссуса?

Вовкоконі насилу шкутильгали на закривавлених лапах. Коли на зворотному шляху вони досягли снігів, тварини зарухалися бадьоріше, але їхній запал швидко згас. Вони були виснажені і страждали від болю.

Люті їхали багато днів, рухаючись на північ, туди, де холодне повітря бадьорить і освіжає. Щоки Кору оніміли від уколів крижаних кристаликів, принесених вітром. Коли вона нарешті побачила вдалині крижані вежі, то усвідомила, що цей велетенський палац був лише ще одним символом гордині королеви Онн.

Вона занурила пальці в густе хутро свого унука. Звір дихав так важко, ніби його легені були обпечені. Кору потрібно було поговорити з матір’ю.

Бірч знову сидів біля трону. Весь той час, що він проводив з королевою, йому вдавалося ховати свої справжні наміри. Онн, як завжди, не звертала на нього уваги, але наполягала, щоб хлопчик залишався поруч. Вона кидала на нього погляд, переконувалася, що він тут, що він обожнює її, а потім забувала про нього.

Бірч добре навчився приховувати свої емоції, зберігаючи маску слухняності. У потаємних закутках палацу він дивився на своє відображення у відполірованій кризі, щоб нагадати собі, хто він такий. Він проводив пальцями по своєму скуйовдженому каштановому волоссю, згадуючи, як мати тихенько наспівувала дитячі пісеньки, коли підстригала йому пасма. Тепер його волосся було довгим і кудлатим, і Бірчу це на подобалось. Він знав, що його мати більше ніколи на стригтиме його, ніколи.

У дзеркалі він спостерігав, як гнів і смуток проступають на його обличчі, і він вправлявся у тому, щоб на хмуритися й на опускати куточки губ і щоб його очі не виказували жодних його почуттів. Він не хотів, щоб Онн здогадалася, що він ненавидить її всім своїм єством.

Бірч сидів мовчазний і слухняний на тройному підвищенні. Йому було холодно, бо холодним було повітря, холодною була підлога, холодними були стіни. У цьому палаці було неможливо втекти від холоду. У нього була ковдра, а ще різьблена дерев’яна свинка, яку зробив йому дідусь і яку він добре ховав, як свій оберіг. Бірч був дуже здивований тим, що Онн не забрала у нього цю іграшку.

Мамули подали їжу і вийшли із зали, залишивши його одного з королевою, яка тихо розмірковувала вголос. Бірч слухав, як Онн сама із собою обговорювала майбутні заходи і будувала воєнні плани. Її коханець Іррі відправився вполювати кількох випадкових людей у Нортеррі, проте королева задумала значно масштабніший напад на тих, хто посмів виступити проти неї. Армії крижаних Лютих зруйнують Феллстафф, перетворять замок на груду каміння, знесуть стіни навколо міста. Здавалося, вона не здогадувалась, що Бірч уважно її слухає.

Хлопчик ніколи не зможе Забути, як вона безжалісно вбила стількох ні в чому не винних мамулів, його друзів, коли дала волю своїй люті, дізнавшись про напад на фортецю на озері Бакал. Мамули опікувалися ним, ставилися до нього дуже прихильно. Він почав їх навчати, і багато хто з них тепер мав приховану зброю, хоча мамули не знали, що з нею робити, — або не бажали пробувати. Бірч пригадав, як вони з братом та їхніми друзями гралися, влаштовуючи битви в містечку, і як він слухав розповіді дідуся про ішаранську війну.

До тронної зали з бундючним виглядом увійшов Іррі. Його зачесане назад волосся було зв’язане у нього за плечима. Високо задерши підборіддя, він оголосив:

— Я маю добрі новини, моя королево. — На його обладунках і голих руках виднілися темні сліди засохлої крові.

Онн піднялася зі свого трону, помітивши червоні плями.

— Ти не вважаєш за потрібне вмитися, перш ніж постати перед своєю королевою?

— Я подумав, що запах людської крові може здатися тобі звабним, що він може розпалити в тобі ще більшу хіть.

Онн засміялася.

— Це єдине, про що ти думаєш, Іррі!

Бірч нечутно відступив в глибину помосту, сховавшись там. Йому вдалося прослизнути за крижаний трон.

Іррі, погляд якого був прикутий до королеви, не звертав уваги на хлопчика.

— Я скучив за тобою.

Онн пирхнула.

— Розкажи мені про свою перемогу, і тоді я вирішу, чи дуже я скучила за тобою.

Іррі розправив плечі і почав виголошувати доповідь.

— Ти відправила мене на південь, щоб я знайшов людей і покарав їх.

— Для початку. Ми зробимо набагато більше, але тоді мені не терпілося з чогось почати. — У її голосі пролунали кокетливі нотки. — Покажи мені, чого ти досяг.

Іррі дістав крижану сферу, прозору кулю, яка виблискувала і мерехтіла, наповнена зображеннями. Тримаючи її на долоні, він направив зображення в повітря.

— Ми знайшли групу їхніх солдатів, що стали табором в лісі, і вбили їх усіх. — Повертаючи сферу, він показав убитих людей у блакитних одностроях Співдружності, вкритих кров’ю. — Ми вважаємо, що вони були серед тих солдатів, які напали на нашу фортецю на озері Бакал.

— Добре, — сказала королева Онн. — Тепер я ще більше рада тебе бачити.

Іррі повернув крижану кулю і показав інше зображення — жінку, прив’язану до дерева, зв’язану заручницю.

— Ця була з ними. Вона сказала, що вона їхня королева.

Бірч подався вперед, широко розплющивши очі, — він упізнав свою бабусю Тафіру. Він не розумів, чому її зв’язали мотузками, чому солдати схопили її. Іррі на зображенні перерізав бабусі горло крижаним клинком. Вона швидко стекла кров’ю і вмерла, не промовивши жодного слова.

Приголомшений і нажаханий хлопчик відсахнувся, вдарившись плечима об крижану стіну. Він міцно стиснув щелепи, намагаючись не цокотіти зубами.

Іррі розвіяв зображення і поклав крижану кулю в кишеню. Онн сплеснула руками.

— Ти порадував мене цим, і я сподіваюся, що порадуєш мене ще більше, — коли помиєшся.

Ховаючи посмішку, воїн вклонився і вийшов.

Побачене викликало в Бірча відразу й обурення, але він мовчав, хоча всередині нього вирував гнів. Хлопчик до болю в руці стиснув у кишені вирізьблену свинку. Він не міг дозволити крижаним Лютим продовжувати заподіювати зло і йому, і людям, яких він любив! Вони вже вбили стільки людей, і він повинен був щось зробити.

Хлопчик думав про свого дідуся Колланана, про його спадок, його історії про війну. Він згадав свою добру бабусю, згадав, як вона дозволяла хлопцям допомагати на замковій кухні, чистити і різати коріння куркуми, доки всі пальці не ставали жовтими. Він думав про те, як вони з Томком рибалили на краю причалу на озері Бакал.

Бірч був лише маленьким хлопчиком, але колись він стане воїном. Король Колланан обіцяв йому. Він був сміливим і знав це. Він довів це, просто виживши.

Жодна інша людина не могла підійти так близько до королеви крижаних Лютих. Жодна інша людина не мала такого шансу.

Онн стояла спиною до нього, не звертаючи уваги на свого людського улюбленця. Вона явно насолоджувалася картинами вбивства, які Іррі щойно показав їй.

Бірч намацав таємний ніж, який ховав за поясом. Однак, вхопившись за грубе руків’я, він зрозумів, що лезо занадто мале — гостре, але коротке, схоже на обрубок. Таким лезом нізащо не вбити могутню королеву крижаних Лютих. Йому було потрібно щось смертоносне.

Бірч не думав. Він, рухаючись безшумно, простягнув руку і зняв зі стіни зламаний спис. Зброя була важкою, держак холодив руки, але довге вістря було гострим, все ще заплямованим кров’ю Оссуса. Це була добра зброя.

Бірч зробив два кроки вперед, спрямувавши довгий спис у спину королеви Онн.

Мабуть, його видав тихий шурхіт кроків по крижаному помосту, бо в останню мить вона обернулася, здивовано вигнувши брови. Її великі холодні очі уставилися на нього.

— Дитино, що ти...

Бірч устромив спис в бік Онн. Гостре лезо пройшло крізь її прозору сукню, увійшло між ребрами. Вона зойкнула, потім захрипіла, сам хлопчик не проронив ні звуку. Він натиснув на спис сильніше, всією силою свого маленького тіла занурюючи його ще глибше.