Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 67)

— Нам потрібно триматися дороги, що йде вздовж ріки і веде спочатку на захід, а потім на північ аж до самого передгір'я, — пояснив чоловік. — Ми поскачемо вздовж ріки Крикіет. Місцевість там більш горбиста, але ця дорога виведе нас до Хребта дракона, де ми знайдемо каравани утауків.

Вона кивнула, мовчки вислухавши його. Цей чоловік допомагав їй зберігати самовладання. Було приємно відчувати його в сідлі позаду себе, це її заспокоювало.

Ліра озирнулася на темну громаду замку Конвери, що височів на кручі над річкою. У вікнах виблискували вогні, і вона помітила, що тепер світилося більше смолоскипів і ліхтарів, ніж усього кілька хвилин тому. Так пізно вночі в замку мало би бути майже зовсім темно.

— Думаю, вони вже знають, — сказала вона.

Доннан Ра клацнув язиком, підганяючи коня.

— Я не ризикну шукати поромника. Він згадає, що перевозив нас, а міська варта неодмінно буде про це розпитувати. Але я чув, що один з мостів через Крикіет вже відремонтували.

Доннан Ра спрямував коня вздовж причалів вгору по берегу річки, вдивляючись уперед, поки не побачив прогін нового мосту. У місячному світлі Лірі здалося, що міст виглядає хитким, грубі дошки вкривали ті місця, де згодом їх мали замінити цеглини й оброблена деревина, проте Доннан Ра був упевнений, що по мосту можна проїхати, — принаймні їх з конем він витримає. Копита мерина застукотіли по дошках, які тривожно хиталися під ним.

Внизу кілька нічних рибалок, що прив'язали свої човни до опор мосту, стали щось гукати їм, почувши стукіт копит по дереву. Жоден з вершників не відповів. Коли вони перебралися на інший берег, Доннан Ра пустив коня чвалом по головній дорозі.

— Ми якнайшвидше подолаємо кілька миль, а потім перейдемо на більш повільний біг. — Його голос був глибоким і заспокійливим. — Тепер ми в безпеці, моя пані. На світанку ми зможемо сховатися в лісі.

— Мій чоловік відправить за нами солдатів, — відказала Ліра, а потім знову згадала, що Мандан більше не віддаватиме жодних наказів. — Або хтось інший відправить.

— Ми заметемо сліди. — Тримаючи віжки в одній руці, він обвів коло довкруж серця. — Початок є кінцем є початком.

Ліра тихо промовила:

— Може, вони не зрозуміють, що сталося. Може, вони взагалі не стануть нас шукати.

— Як би там не було, але королева зникла. Рано чи пізно вони помітять, що мене теж немає в підземній в'язниці, і хтось здогадається принаймні про якусь частину того, що відбулося. Поки ми не зустрінемо караван утауків або хоча б кількох торговців, ми можемо розраховувати лише на себе.

Далі вони поскакали мовчки, і Ліра просто вчепилася в гриву коня, охоплена відчайдушним бажанням опинитися якнайдалі від міста. Вдосвіта вони зійшли з дороги і занурилися в ліс, де їх не могли помітити з основного шляху, однак розпалювати багаття не ризикнули. За весь день втікачі одного разу почули шалений стукіт копит по дорозі, проте солдат не побачив їх, прикритих деревами. Він не зупинився, просто помчав далі, залишаючи за собою курний слід.

Вони не прихопили із собою ні їжі, ні одягу, ні припасів, бо на це не було часу, але тепер Доннан Ра назбирав якихось ягід, знайшов кілька маленьких яблук і навіть відшукав маленький клаптик землі, на якому росла дика цибуля. Вони попили води зі струмка. Ліра почувалася нещасною, але їй доводилося бути нещасною вже досить довго.

З настанням сутінків вони знову вирушили в дорогу, проте близько півночі, після того як вони подолали вже чимало миль, королеві стало зле. Досі вона була поглинута горем та страхом і не звертала уваги ні на що інше, але тепер з нею щось явно було негаразд. Живіт крутило, і їй довелося тричі сходити з коня, щоб виблювати залишки їжі. Липкий піт виступив на чолі, і її трусила лихоманка.

— Я помираю?

Він помацав її лоб і насупився.

— Не помираєте, але вам може так здаватися. Наскільки я зрозумів, ви дуже довго вживали молочко блакитного маку. Ми, утауки, добре знайомі з ним. Власне, ми саджаємо мак, щоб позначати наші таємні стежки. — Він став серйознішим. — Тепер ваше тіло вимагає його. Вам зле без наркотику.

— Але зараз я його не маю. Я не взяла з собою пляшечки.

— І добре, що не взяли. Ви мусите подолати ці напади так само, як ми долаємо наш шлях. Вам доведеться бути дуже сильною.

Ліра застогнала, її всю трясло. Їй знову захотілося померти.

Наступні два дні вона провела в тяжких стражданнях. Вони відпочивали, ховаючись під деревами на лісових галявинах, де розбивали свій невеличкий табір, і тоді Доннан Ра піклувався про неї. Ліра вибльовувала все, що з'їдала, але Доннан Ра приносив їй воду.

Зрештою лихоманка спала і нудота ослабла, але тепер жінка почувалася такою вимотаною, що здавалася собі ганчіркою, викрученою працьовитою прачкою. Доннан Ра знайшов якісь жовті квіти і вербу, з якої зідрав шматочки кори, потім заварив з цього чай і дав їй випити. Смак був жахливий, але чай трохи ослабив стукіт у її голові та заспокоїв розлад шлунку. Ліра з тугою згадувала про той безтурботно-радісний стан, який приносить макове молочко, про відчуття безпам'ятства й байдужості, але як тільки вона подумала про те, щоб знову його випити, її шлунок звело судомами, і вона застогнала.

Нарешті Ліра відчула себе достатньо добре, щоб щось поїсти, і вона вже могла йти, не похитуючись і не спотикаючись на кожному кроці. Тієї ночі вони знову вирушили в дорогу, ледь освітлену місячним світлом, і, проїхавши кілька годин у темряві, побачили попереду вогнища. Доннан Ра з'їхав з дороги і сказав Лірі залишатися на місці, а сам став крадькома пробиратися вперед, щоб розвідати, кого вони зустріли.

Через деякий час він повернувся, широко посміхаючись. Вони сіли на коня, і Доннан спрямував його до великого табору. Вози й намети оперізували велике багаття і багато невеликих вогнищ, на яких готували їжу. Ліра побачила барвисті знамена і прапор з вишитим колом посередині. Вона почула спів.

— Ми в безпеці? — запитала вона в Доннана Ра.

Він засміявся.

— Це утауки. Далі ми можемо подорожувати разом з ними. Ах, це те, чого я так чекав!

Коли вони верхи на мерині наблизилися до вогню, їх помітили утауки. Вони перестали співати і, зацікавившись, повставали від вогнищ. Ліра злякано озирнулася. Стільки утауків, одягнених у барвисті кольори різних племен!

І хоча після ув'язнення в підземеллі одяг Доннана Ра був пошарпаний і брудний, люди впізнали знаки його племені, а він упізнав табір.

— Це навіть краще, ніж я думав! — Він обійняв Ліру за талію, підтримуючи її і направляючи коня до головного вогнища. — Ми натрапили на головний табір Шелли дін Орр. Тут нам будуть раді, як ніколи й ніде. — Він голосно засміявся. — Це ваш новий дім!

Усміхнені утауки обступили новоприбулих.

59

Навіть після того, як Адан та армія Судерри вирушили в похід, Пенда, залишившись у місті, не почувалася самотньою. Ґлік не відходила від неї ні на крок, розповідаючи про свої пригоди та шукаючи розради. Дівчина згорнулася калачиком на великому королівському ліжку, зауваживши, що ніколи не бачила такого аж занадто м'якого матрацу і таких надмірно пишних ковдр.

— Сподіваюся, це не заважатиме тобі спати, — піддражнила її Пенда. — Якщо захочеш, то завжди можеш лягти на підлозі.

Ґлік щільніше загорнулася в ковдру.

— Нічого, якось впораюся.

Обидва ска вмостилися на жердині, поглядаючи на дитину в колисці. Пенда задула свічки, а Ґлік затишно скрутилася клубочком у ліжку королеви. Незабаром вона задрімала, поглинута сном і видіннями, а от Пенді не спалося. Було так тихо, так тепло, що на мить вона ніби відчула, що таке мир і спокій. Але Адана не було поруч.

Дівчині-сироті знову наснилося нічне жахіття, і вона неспокійно борсалася під ковдрою. Арі змахнула крилами, видавши пронизливий крик. Ґлік смикнулася, різко прокинувшись, і у відблисках полум'я вогнища Пенда з болем у серці помітила великі густі тіні навколо очей дівчини. Змарнілий вигляд її личка свідчив про те, що вона й досі не оговталася від постійного страху та недоїдання. Пенда спробувала заспокоїти її, погладивши по скуйовдженому, нерівно підстриженому волоссю.

— Тобі нічого не загрожує. Це було просто нічне жахіття.

Заплакала маленька Оук, і Пенда встала, щоб взяти дитину на руки і поколисати її.

Ґлік намагалася осмислити те, що їй наснилося, те, що вона побачила.

— О, то було щось більше, ніж просто нічне жахіття. Стільки видінь! — Вона потерла очі. — Ще гірше було на рівнині Чорного скла через усю ту отруйну магію, що просочилася в землю! Стільки крові, стільки подій з минулого. — Вона знову й знову малювала коло довкруж серця, намагаючись цим себе заспокоїти. — Я чула відлуння криків тисячолітньої давнини. Крики всіх Лютих та всіх людей-рабів, вбитих там. — Вона шморгнула носом, потім витерла його тильною стороною долоні.

— А ще я бачила дракона, який ховався під димчастим склом. Чорні озерця виглядали немов вікна... у зло. Воно сидить десь глибоко всередині світу і поволі витікає назовні. І це щось більше, ніж просто дракон. — На її маленькому обличчі проступила тривога. — Дещиця його живе в кожному з нас.

Пенда пригорнула худеньку дівчинку до себе, тримаючи Оук однією рукою, а іншою обіймаючи свою названу сестру. Зараз королева могла захистити їх обох, так само як високі міцні стіни Баннрії захищали її саму.