Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 61)

Адан нахилився ближче до пораненого Кво.

— Я знаю про трудові табори, які ви ховаєте в пустелі. Про людей-в'язнів, яких ви захопили.

By була настільки приголомшена, почувши це, що мало не висмикнула пальці з мозку ауґи. Але натомість вона засунула їх ще глибше, бажаючи побачити більше, побачити все.

Адан загрозливо здійняв меч.

— Колись легенди розкажуть, що ти загинув у битві з драконом... а може, про тебе взагалі ніхто не згадає.

By ахнула, коли її людський слуга, якого вона вважала своїм союзником, встромив посилений чорним склом меч у серце її брата. Ауґа поплентався геть, не розуміючи, що він щойно побачив.

Несамовитий крик королеви луною прокотився тронною залою. Вона схопилася на ноги, простягнувши перед собою руки, з яких крапала кров ауґи, але в її свідомості ця кров була кров'ю Кво.

— Король Адан убив мого брата!

Маг залишився стояти на колінах, його руки все ще були занурені в розчахнутий череп рептилії.

— Адан і його люди знали про наш трудовий табір. Ви чули, як він це сказав.

У By перехопило подих, коли до неї дійшло, що насправді сталося. Вона навіть і припустити такого не могла.

— Цього не може бути! Жодна людина не є достатньо сильною, щоб повбивати...

— У них є димчасте скло, моя королево. І я застерігав вас щодо жорстокого поводження з полоненими. Це змусило їх ненавидіти нас, в той час як справжній союз був би набагато більш корисним.

Відповідь By заскочила мага Аксуса зненацька. Несподіваним і могутнім сплеском магії вона жбурнула його, вдаривши об дальню стіну тронної зали.

— Люди вбили мого брата! Люди вбили воїнів з нашого трудового табору і вкрали наших рабів! — Вона пронизливо, надривно завила.

Аксус, поступово оговтавшись від удару, подивився на королеву, намагаючись не розгнівати її ще більше.

— Ми повинні помститися — негайно.

53

За годину до півночі в замку Конвери вже було зовсім темно, але думки Мандана були ще темнішими. Він з нетерпінням чекав, що з навколишніх округів хлине потік збройних загонів, але дійсність виявилася просто жахливою.

Того дня пополудні на письмову вимогу полоненого лорда Джадсона з його володінь прибула група з п'ятдесяти обшарпаних нікудишніх солдатів. То була різношерста юрба в старих латаних обладунках і з древньою, вже ступленою зброєю. Вони явно були обурені тим, що їх відірвали від захисту своїх домівок та родин, хай навіть задля того, щоб служити своєму конаґові. Роздратований Мандан наказав виготовити для них нові накидки в кольорах Співдружності, щоб вони виглядали як частина його основної армії.

З володінь лорда Друна, незважаючи на його лист, досі не прибуло жодного загону. Друн виправдовувався тим, що його округ далеко, а дороги, які ведуть до нього, дуже багнисті. Мандан залишив васального лорда під замком у «гостьових покоях».

Якби Конндур Хоробрий кинув клич про військову підтримку, то кожен боєздатний воїн поспішив би через усі три королівства, щоб запропонувати йому своє життя і свій меч. Мандан був розлючений тим, що не користується такою ж повагою, як його батько, і, скільки б він не нагадував людям, що він конаґ, скільки б не обурювався їхньою пасивною непокорою, йому було не під силу змінити їхнє ставлення.

Упродовж дня він отримував донесення від патрулів, що прочісували ринкові площі, причали і райони складів у нижній частині міста. Торговці-утауки розбіглися, немов таргани від яскравого світла, але навіть і без них люди поширювали новини про те, що Мандана позбавлено корони. Тепер кожен у Конвері знав про двох бунтівних королів та їхній обурливий указ, а також про зловмисні обвинувачення на адресу Уто. Провину за знайдене в річці обезголовлене тіло Хороброго теж поклали на Уто. Деякі зухвалі городяни навіть явилися під стіни замку, жадаючи дізнатися, хто насправді вбив їхнього дорогого Конндура Хороброго. Вони, здавалося, вже були готові затягнути зашморг на шиї Уто, якого навіть не було тут, щоб захистити себе.

У відповідь на це Мандан розіслав по вулицях глашатаїв, які вигукували заперечення цим чуткам. В оголошеннях, розклеєних по всьому місту, заявлялося, що ці звинувачення є брехливими й зрадницькими і що кожен, хто підтримує заколот, буде заарештований.

Дженна не погоджувалася з тим, що він робить, і не побоялася сказати йому про це.

— Глашатаї та оголошення тільки підживлюють чутки.

Титан змовчав, хоча явно вважав так само.

— Я покладу край заколоту! — огризнувся Мандан.

Дженна відвернулася.

— Цим ви поки не зупинили жодної чутки, а лише породили ще більше запитань.

Чимало збурених містян юрмилося на сходах святилища пам'яті між кам'яних статуй левів, теж вимагаючи відповідей. Головній хранительці Віколії було доручено дати належну відповідь, але замість того, щоб виголосити офіційну, складену для неї заяву, вона зачинила двері, замкнувшись у святилищі, і відмовилася виходити до натовпу.

Батько Мандана був суворим учителем, хоча й намагався бути люблячим наставником. Попри це, виховання сина часто приносило йому розчарування. Коли гуркіт грому та спалахи блискавки викликали в юнака нестямний жах, конаґ відмахувався від його душевної травми. Тільки Уто розумів його і намагався заспокоїти. Уто...

Мандан відмовлявся повірити в те, що вірний Хоробрий убив Конндура. Тепер, коли він пізно вночі сидів у своїх королівських покоях, від цих думок його серце забилося швидше, і він зробив ще один ковток з уже другого за вечір келиха глінтвейну, смакуючи сильно приправлене спеціями вино, перш ніж його проковтнути.

Коли келих майже спорожнів, всередині конаґа розлилося приємне тепло, а думки затуманилися. Мандан відгородився від своїх сумнівів, але десь глибоко в мозку крутилося набридливе питання, на які жертви пішов би Уто, щоб розпалити свою довгоочікувану війну помсти. Наскільки далеко він міг би зайти?

Мандан, здригнувшись, відігнав від себе ці думки і допив вино.

Збоку до нього тихо підійшла Ліра в тонкій блакитній сукні. Її руде волосся було скуйовджене, проте Мандан помітив, що вона все ж доклала деяких зусиль, щоб виглядати краще. Вона вмила бліде личко, і воно посвіжішало, а от очі залишалися припухлими й тьмяними від спожитого макового молочка. Завдяки цьому наркотику вона хоча б поводилася тихо, не плакала й не скаржилася без кінця.

— У місті неспокійно. — Ліра виглядала знервовано-напруженою, наче ступала по битому склу. Вона здивувала Мандана, майже дбайливо взявши в нього порожній келих. — Люди не знають, чому вірити. Утауки рознесли новину про той указ, і тепер усі знають, що тебе позбавлено корони.

— Це брехня! — Мандан замахнувся на Ліру, але вона встигла ухилитися, прихопивши з собою келих з-під вина. — Мій народ має знати, у що йому вірити. Я їхній конаґ. Вони бачили, як головна хранителька коронувала мене, і моє ім'я викарбувано у святилищі пам'яті.

Ліра неспішним кроком відійшла від Мандана, щоб налити йому ще глінтвейну, і тихо відповіла:

— Моє ім'я було висічене поруч з твоїм в день нашого весілля.

Мандан важко опустився в крісло і заплющив очі, а Ліра тим часом узяла до рук глечик з вином. У вогнищі потріскувало полум'я, розливаючи навколо хвилі тепла. Мандан не міг згадати, котра зараз година і чи подавали йому сьогодні вечерю. Він знав, що дехто з його служок зник, втікши вночі. Мандан застогнав від досади.

Ліра повернулася з вином, і він був приємно здивований тим, що вона йому прислужує. Конаґ повинен мати змогу розраховувати на свою королеву. Він узяв келих, відчувши запах гвоздики і сушеної апельсинової цедри — чудовий, ледь гіркуватий аромат.

Тонка посмішка з'явилася на обличчі Ліри.

— Коли ти поведеш своє військо дорогою вздовж ріки і побачиш сили бунтівників, що рухаються на Конверу, тоді всі солдати повірять тобі. Вони будуть віддані тобі. Ось побачиш.

Він покрутив глінтвейн у келиху і зробив великий ковток.

— Я знаю.

Ліра спостерігала за ним, і він, хоча його розум і був затуманений вином, на якусь мить усвідомив, що така її поведінка була дуже незвичною. Насупившись, він поводив язиком у роті і зробив ще один ковток вина. Смак прянощів на дні келиха тепер здавався сильнішим, ніж зазвичай, і Мандан відчув дивний присмак. Нахилившись вперед у своєму кріслі, він уставився на осад в келиху і побачив, що червоне вино виглядає каламутним.

Ліра тихо засміялася. Вона здавалася сповненою енергії і виглядала більш бадьорою й живою, якою не бувала вже дуже давно.

— Тепер ти заснеш, Мандане. Заснеш назавжди!

Він спробував звестися на ноги, похмуро дивлячись на келих.

— Що ти зробила? — Мандан відкинув келих убік, і той упав, дзенькнувши об підлогу.

— Тобі тепло й м'яко, — примовляла Ліра. — Ти просто поринеш у сон і попливеш, як човен за течією. — Вона посміхнулася і нахилилася ближче.

Він спробував простягнути руку, щоб схопити її, але руки його не слухалися. Губи набрякли, і Мандан ледь міг бодай щось вимовити. Язик більше не хотів рухатися.

— Що ти...

Але до нього вже дійшло. Ліра дала йому молочко блакитного маку, велику дозу.

— Це навіть більше, ніж я сама коли-небудь приймала! — заявила Ліра. Вона нахилилася ще ближче, а потім, плавно рухаючись, відійшла від нього. Він хотів задушити її, проте тендітна молода жінка не боялася його, не відчувала від нього загрози. Щось у всьому цьому було страшенно неправильним. Це був той самий наркотик, який убив його матір. Леді Мейра випила забагато макового молочка і поринула у вічний сон.