Кевин Андерсон – Боги і дракони (страница 15)
— Це були ішаранці.
— Це були не ішаранці! — гаркнув Онзу, сам здивувавшись своїй гарячковості. — І це набагато жахливіший злочин: насправді вбив конаґа — того, кого він повинен був захищати. А все заради того, щоб спровокувати війну помсти. Я знаю це достеменно. — Він замовк, чекаючи, що хтось поставить під сумнів його слова. — Ви бачили минулої ночі, як я спалив пасмо волосся і викликав спогади Уто, але ви не знали, що бачите. Ось чому зараз все змінилося. Я не можу дозволити цьому злочину залишитися безкарним. Три королівства не можуть цього дозволити.
Знеславлений юнак не зводив з майстра очей, всередині нього вирували невимовлені запитання, на які не було відповідей.
— Але... навіщо? Як?
Скривившись, бо отрута спогадів виявилася вкрай гіркою, майстер Онзу описав, що саме скоїв Уто. На обличчях учнів читалася огида, молодий Ондер розхитувався з боку в бік, але учитель продовжував свою розповідь.
Приховуючи свій злочин, Уто скликав усіх вірних Хоробрих до Конвери, де він збирався повести їх на довгоочікувану війну проти ворогів-ішаранців.
— Вони були нашими ворогами, це правда, — визнав Онзу. — Проте ішаранці не вчиняли цього злочину. — Він поглянув на своїх юних учнів. — Пригадуєте, як Уто приходив сюди? Тоді він відмахнувся від моїх застережень щодо Лютих і Оссуса, зосередившись лише на війні помсти.
Згадавши Титана й Дженну, двох Хоробрих, які заїжджали до нього по дорозі до Конвери, учитель Онзу ще більше стривожився. Ці двоє відгукнулися на заклик Уто, розірвавши свої зобов'язання з лордами, в яких були на службі, і без жодних сумнівів вирушили через усю Співдружність до Конвери. Коли Онзу розповів їм, як Уто зрадив Елліель, обоє знехтували почутим, наче це не мало особливого значення. Титан і Дженна — і скільки ще Хоробрих — були готові миритися з таким безчестям заради досягнення великої мети — війни помсти. Вони обрали те, що їм у поточних обставинах було зручно вважати моральним, замість того, щоб дотримуватися обітниці непорушно керуватися честю у всіх своїх діях, не допускаючи жодних компромісів.
— Хоча король Нортерри Колланан знає, що Уто і лорд Кейд заподіяли Елліель, — продовжив розповідь Онзу, — він не підозрює, що саме Уто таємно вбив Конндура, щоб спровокувати війну. Йому треба про це повідомити.
Наставник, нахилившись уперед на поваленій колоді, повернувся до Ондера.
— Хтось має принести ці новини в Нортерру. Мені потрібен посланець, І який розкриє правду про Уто, розкаже Колланану Молоту, що ішаранці не скоювали страшного вбивства його брата... що це справа рук зобов'язаного Хороброго Конндура.
Він замовк, пильно дивлячись на Ондера.
Юнакові знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, чого від нього хоче вчитель.
— Я? Ви хочете, щоб я поїхав із цим посланням?
— Саме тебе ніхто не спробує зупинити, — відповів майстер Онзу. — Інші Хоробрі настільки одержимі ідеєю війни помсти, що для них неприйнятні жодні перешкоди на шляху до неї. Вони не ставлять її під сумнів. Я не можу собі уявити, що вони могли б спробувати завадити своєму товаришу-Хороброму доставити послання в Нортерру, але.... — Він зітхнув. — Але є багато такого, чого я донедавна не міг собі уявити. Однак я майже впевнений, що жоден Хоробрий не марнуватиме й хвилини на чоловіка з руною забуття на обличчі.
— Ви... ви довірите мені настільки важливу справу? — Ондер не міг повірити в те, що почув, але його очі сповнилися надії.
— Майбутнє завжди важливіше за минуле. Я хочу вірити, що
Ондер різко випростався, наче в нього вдихнули нове життя.
— Я вас не підведу. Можливо, одного дня я знову заслужу право бути Хоробрим.
Малоймовірно, якщо не цілковито неможливо, щоб Хоробрий з руною ганьби повернувся до їхніх лав, проте так само, як людині потрібні їжа та вода, їй потрібна і надія. Онзу дав її Ондеру.
Наставник підвівся і подивився на своїх вихованців.
— Я довіряю вам усім. Я знаю, що навчив вас як слід, навіть якщо інші Хоробрі забули про свої найважливіші цінності. — Серце раптом пронизав біль, коли він згадав, як старанно тренував свого сина багато років тому, як пишався ним, коли відправив хлопця із селища, щоб той став паладином. Тепер Онзу вдивлявся в обличчя Ондера, намагаючись зазирнути вглиб крізь руну забуття. — На твоєму шляху може виникнути чимало небезпек.
Ти не повинен вагатися. Король Колланан мусить знати, що сталося насправді, щоб він міг прийняти рішення, ґрунтуючись на правді.
— Чому ви не хочете особисто доставити послання, учителю Онзу? — запитала Вітора. — Хіба король Колланан не повинен почути це від вас?
— Я мушу їхати в протилежному напрямку.
Юні учні намагалися виглядати хоробрими та впевненими.
— Куди ви їдете? — запитав Ріґґ. — Як довго вас не буде?
— Я збираюся до Конвери. Я знаю свій обов'язок. — Він посміхнувся учням. — А вам я довіряю подбати про селян. — Він рушив до свого житла. — Я знову вдягну свої чорні обладунки Хороброго — плащ, рукавиці, чоботи. Я сам піду до Уто й висловлю йому в обличчя все, що він накоїв.
І не повернуся, поки не виконаю свій обов'язок.
14
У тронній залі замку Конвери розсунули столи й стільці, щоб звільнити в центрі достатньо місця, і тепер Уто стояв посеред відкритого простору, витираючи піт з чола тильним боком долоні. Зазвичай вони з Манданом проводили повноцінні бойові тренування на свіжому повітрі у дворі, де можна було вільно розмахувати мечами або практикуватися на чучелах, вбраних в ішаранський одяг. Але оскільки цілий день з неба сіяла дрібна холодна мжичка, Мандан захотів тренуватися в приміщенні.
Тронна зала не була призначена для тренувальних боїв, проте молодий конаґ наполіг на тому, що він може робити все, що забажає.
— До того ж, Уто, ніколи не знаєш, де і коли мені доведеться битися з ворогом. Що, як асасин спробує вбити мене на моєму троні?
— Тоді я його вб'ю, — відповів Уто, але все ж погодився на тренування в тронній залі.
На Мандані була нова кольчуга з тонко виробленими ланками, відполірованими до сріблястого блиску. На синьому плащі був вишитий символ Співдружності — відкрита рука, а на пурпурному камзолі було зображене сонце, що сходить, — символ Остерри. Мандан відстрибував у різні боки, намагаючись уникнути ударів, але пишний одяг робив його незграбним, а плащ плутався навколо ліктя. Впродовж п'ятнадцятихвилинного тренування Уто десять разів міг би вбити Мандана, і це ще більше сповнювало його рішучості ніколи не допускати, щоб Мандан сам вступав у смертельний двобій. Та все ж юнак був досить вправним бійцем, хоча його рухи були цілком передбачуваними.
Мандан голосно засміявся, явно задоволений собою.
— В мене вже краще виходить. Скажи, Уто?
— У вас вже краще виходить, мій конаґу, — збрехав Уто. Йому слід посилити натиск на свого підопічного. Юнак мусить бути готовим до серйозного бою.
Зупинившись, Мандан кинув меч на стіл, відсунутий до бічної стіни, розстебнув важкий плащ і скинув його на підлогу. Він налив собі в кубок прохолодної води з глечика, що стояв на столі, і залпом усе випив.
До тронної зали без попереднього оголошення впевнено й рішуче увійшли двоє Хоробрих у запилюженому одязі. Побачивши, що це Титан і Дженна, Уто жестом запросив їх пройти далі, і вони представилися конаґу, шанобливо вклонившись. Кремезний Титан не був схильний до глибоких роздумів, але він відзначався сміливістю і створив значний спадок своїми відважними справами. Дженна була загартованою в битвах жінкою, яка виглядала би привабливішою, якби хоч інколи посміхалася. Проте вона була хорошим бійцем — Уто бачив її в бою. Він не хотів би стати її ворогом.
— Ми розірвали свої зобов'язання перед лордами, щоб відповісти на твій заклик до війни помсти, — сказав Титан до Уто.
Дженна насупилася, її голос прозвучав по-змовницькому.
— А ще ми чули тривожні історії та плітки про тебе, Уто. — Вона поглянула на нього, і він витримав її погляд. Жоден з них не відвів очей. Хоробра стенула плечима й відвернулася, змінивши тон. — Кажуть, ішаранська кров дуже добре змиває плітки.
Мандан ніби не зрозумів її слів, і Уто пояснив:
— Дженна й Титан є прикладом того, як ми всі повинні зосередитися на справжній війні.
Відтоді, як надійшла звістка про нищівну поразку під Янтоном, Уто багато днів ретельно працював над тим, щоб направити гнів і нетерплячість Мандана в інше русло. Молодий конаґ все ще хотів відправити війська на північ і придушити опір Колланана, але Уто не дозволив йому це зробити. Дуже скоро він повантажить основні сили армії Співдружності на військові кораблі. Він хотів, щоб солдати приберегли свої сили для битви з ішаранськими тваринами.
Спітнілий Мандан, все ще важко дихаючи після тренування, стояв перед Титаном і Дженною.
— Я ваш конаґ. Ви — Хоробрі. Присягніть мені на вірність.
Двоє Хоробрих перезирнулися, потім глянули на Уто, який кивнув їм, не зумівши приховати свого роздратування. Вони вклонилися.
— Вірність Хороброго, — мовив Титан, — завжди належить конаґу.
— Зазвичай немає потреби цього казати, — додала Дженна з ноткою докору. — Конаґу належить моя вірність, мій реймер і моя кров. Назавжди.