Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 11)

Королева помовчала і з короткою усмішкою додала:

— Звичайно, всі кажуть, що хочуть миру. Сподіваюсь, у тому й перевага наявності дейрни в посольстві. Чи не тому Панна прислала вас?

— Можливо, — погодилася я.

— Я не можу говорити від усіх натітів, — продовжила королева, — але від більшості скажу. Моя влада поширюється від того місця, яке ви називаєте порт Велт, до недаррської Лускатої затоки і на тисячу миль на схід у великий океан. Але у своєму королівстві я підтримую дружні стосунки і з Недаррою, і з Дрейландією. Мені відомо, що очільники обох держав злочинні й що вони готуються до війни.

Я кивнула:

— Так, війна насувається.

— То знайте: після кожної битви на поверхні мертві тіла сиплються в моє королівство. Але я зроблю все, що в моїх силах, аби припинити війну. Моя ' єдина мета — щастя мого народу.

— Панна буде рада про це дізнатися, — сказала я.

— Безумовно, моя вірність має свою невелику ціну.

Оцієї миті я очікувала. Я була рада, що в моїй сумці — коштовна корона, а в Ренцо на спині — субдурський щит. Може, й не багато, але все ж деякі засоби для досягнення мети в нас є.

— А яка ціна вашої підтримки? — спитала я.

Королева була готова:

— Трохи заліза, — почала вона, загинаючи пальці. — Також трохи оздоблених глиняних речей. Дуже люблю недаррську кераміку — вона така барвиста! А також нам потрібно отримати у володіння два маленькі ненаселені острови в затоці на південь від Саґурії.

Я моргнула. Залізо — зрозуміло для чого. Та й навіть кераміка теж.

— А чому саме ті острови? — поцікавилася я. Наскільки я знала, стратегічного значення вони не мали.

Королева стенула плечима — якщо це робити, ворушачи також мацаками, то жест набуває зовсім іншого значення.

— Це може здатися химерним, — промовила вона, знову перейшовши на невимушений розмовний тон. — Але ж вам відомо, що люди і ящірки люблять вигріватися на сонці? Лежати на піщаному пляжі серед теплого каміння. Ми, натіти, теж любимо іноді приймати повітряні ванни. Так, Дельґароте?

Почувши своє ім’я, посол моргнув.

— Справді, ваша величносте. На мою думку, сонячні ванни — чудовий відпочинок.

— Ці два острови нам потрібні для того, щоб там відпочивати, — пояснила королева.

— Відпочинок, — поволі промовила я, прислухаючись, чи немає в її тоні, словах другого дна.

Нічого підозрілого я не помітила. Схоже, прохання було цілком прямим.

— Не сумніваюся, що Панна Недаррська охоче обговорить з вами це, — сказала я, намагаючись говорити впевнено. — Ваші прохання цілком слушні.

— Я дуже рада, — відповіла королева.

І хоча її слова звучали цілком щиро, мені стало не по собі. Королева казала правду. Але я відчувала, що це ще не все.

Я позирнула на Ренцо й Тоббла. Побачила, що вони поділяють мій сумнів. Чи розумно зараз подарувати корону і щит як знак доброї волі? Адже Кхара нам сказала це зробити. Однак Армії Миру жоден гріш не зайвий. А неймовірне багатство королівства Павіонни очевидне.

Я спробувала прислухатися, що каже моє нутро, але почула тільки як живіт починає тихенько підвивати з голоду. Коли я вдавалася до свого дейрнського чуття, аби відчути, де неправда, було по-іншому. Тоді відповідь приходила до мене з певністю — це знаєш, як те, жарко тобі чи холодно, весело чи сумно.

А тут треба було ніби пірнути в темну воду. Як тоді, в озеро мого дитинства. Від стрибка в невідоме ставало не по собі.

Я сунула лапу в сумку й вийняла корону.

— Ваша величносте, Панна Недаррська передає оці невеликі дари на знак нашої щирості й відданості спільній для нас і вас справі.

Тремтячою лапою я простягнула їй корону, і королева ахнула. Я кивнула Ренцо.

— Також ми принесли вам оцей великий щит.

Ренцо розгорнув ряднину й поклав важку річ біля ніг королеви Павіонни.

— Це величні дари, — промовила королева, роздивляючись корону. — Мені вони добре знайомі. Корона Белееки і щит Ґанґліда. — Вона приміряла корону: та трималася не дуже надійно. — Їх просто з цього палацу колись викрала зграя бунтівників і зрадників. Вони називали себе субдурцями.

— Е-е... так, — сказала я. — Звідти вони, власне, і походять.

— Чи можу я спитати, як вони потрапили до ваших рук? — лукаво спитала королева.

— Це довга історія, — відповіла я.

— Сповнена неймовірних подвигів! — додав Ренцо, і королева поглянула на стелю.

— Там була ще й чарівна 'грубка, — сказав Тоббл, — яку я назвав близодалек... чи то далекоблиз? У ній близьке здавалося ще ближчим, а далеке... Ні, стривайте! Навпаки! — він повісив вуха. — Але нам довелося цю річ віддати.

— Ну нехай, — королева Павіонна лагідно всміхнулася Тобблові. — Прошу, перекажіть мою глибоку вдячність за повернення цих коштовних речей. Вони дуже багато означають для мого народу.

— Отже, — з деяким полегшенням сказала я, — здається, ми домовилися. Я перекажу ваші вимоги Панні. Залізо, кераміка і два острови.

Королева розсміялася.

— Це ще не все, посланнице Биш. То були дрібниці. Так би мовити, щоб лише покуштувати, тобто відчути, наскільки ви готові йти нам назустріч.

Отже, на карту поставлено щось іще. Я випросталася, намагаючись набути загрозливішого вигляду — це мені як слід і досі не вдається.

— Розумію, — сказала я, і мене накрила нова хвиля сумнівів. Я неправильно зрозуміла її намір? — А що ж вам потрібне насправді?

Королева Павіонна наблизилася до мене. Я бачила: вона старанно зважує слова. Нарешті вона поклала руку мені на плече.

— Посланнице Биш, ходіть зі мною. У мене є що вам розповісти. І є кит, з яким я б хотіла вас познайомити.

11 Вимога королеви Павіонни

— Одразу видно: ти справила дуже гарне враження на королеву натітів, — сказала Кхара.

Від зустрічі з королевою Павіонною минуло чотири дні. Ми зібралися в шатрі Кхари: Ренцо, Собака, Тоббл, Лови-Удачу, Максин і я. Сабіто всівся на розкладний стілець просто при вході. Як і більшість раптидонів, він уникав замкнених просторів.

Армія Миру за короткий час нашої відсутності відійшла на захід понад Теларно, з тим щоб зібрати ще добровольців. Дорогою прості істоти — здебільшого люди, але інколи фелівети й раптидони — долучалися до нас. Дельґарот доправив нас із горою подарунків для Кхари на місце табору.

Кхара підняла ваговиту чашу:

— Золота, інкрустована коштовним камінням.

Ренцо підняв палець:

— Там іще лишилося.

Він розстелив плащ і потрусив над ним чималим мішком. Засяяли камені — зелені, лазурові, темно-червоні, яскраво-рожеві.

Кхара ахнула. Навіть Лови-Удачу фиркнув, не вірячи власним очам.

— Тут досить коштовностей, щоб кілька місяців годувати й озброювати наших солдатів! — сказала Кхара.

Я кивнула:

— Отак королева і сказала.

— Щит чудово зайшов. — Ренцо помацав особливо великий синій камінь. — І корона Павіонні сподобалася.

— Павіонні? — здійнявши брову, перепитала Кхара.

— Королеві Павіонні, — виправився Ренцо.

— Наші дарунки порівняно з оцим просто іграшки, — сказала Кхара й відкинулася, склавши руки на грудях. — Отже, я так розумію, вона підтримує наш план?

Я кивнула: