Кэтрин Эпплгейт – Єдина і надзвичайна (страница 10)

Від цих усіх поворотів і парадоксів голова йшла обертом. Іноді я почувалася тріскою, яку несе швидка й байдужа течія.

За Дельґаротом ми ввійшли в кімнатку, трохи більшу за великий ящик. Довга лебідка підняла нас на кілька поверхів, і ми потрапили в передпокій — стіни в нього складалися з мушель верита й чорного вулканічного скла. Припливло четверо великих, добре озброєних вояків і двоє старших на вигляд натітів, один з яких чи не весь заріс якимись довгими водоростями. За ними плив юний натіт, середньої статури, і його райдужна луска виблискувала золотом.

— Як мені звертатися до королеви, коли ми зустрінемося? — спитала я Дельґарота.

Він вражено позирнув на вояків, які зависли у воді над ним.

— Королева Павіонна не схильна до особливих церемоній. Звертайтеся просто «ваша величносте». Але якщо й забудете, вона не образиться.

— Вона яка володарка — дужче любить голови рубати чи просто в тюрму саджати? — злегка штовхнувши мене ліктем, спитав Ренцо.

— Павіонна дуже рідко наказує карати на горло.

Цю відповідь ми почули від малого натіта позаду, який непомітно наблизився. І варта теж.

— Це вже полегшення, — сказав Ренцо. — Я взагалі королів і королев не дуже люблю, а тих, які голови рубають, і поготів.

— Ви не любите королівських осіб? — спитав золотавий натіт.

— Людей, які вважають себе кращими за всіх тільки з огляду на те, хто їхні батьки? — розсміявся Ренцо. — Вважають, що заслужили отримати весь світ на блюдці, ані дня чесно не попрацювавши?

— Ренцо! — прошепотіла я й голосно кашлянула — Таж не всі володарі такі! — сказав золотий натіт. Ренцо пирхнув, не звернувши уваги на мій лютий погляд:

— Однак щойно вони отримують владу, вона їм у голову вдаряє.

Натіт кивнув:

— Так може бути, справді. Але мудра володарка, знаючи спокуси влади, стане їм опиратись і присвятить себе народу.

— Авжеж, я б хотів колись таке побачити, — продовжив Ренцо, тим часом як я була шокована. — Але з досвіду знаю, що люди, які мають владу, плювати на мене хотіли.

Натіт усміхнувся:

— Я не хочу на вас плювати.

— Ну звісно, ні, ви ж просто...

І я побачила, як до Ренцо доходить.

— Просто хто?.. — ввічливо перепитав натіт.

Ренцо стривожено поглянув на мене.

— Ваша величносте, — мовила я, адже невеличкий золотавий натіт і був королевою Павіонною. — Прошу пробачити мого товариша за, е-е, непомірковані слова.

Мій перший дипломатичний вчинок.

10 Розмова з королевою

Королева Павіонна впевнено подивилася на мене, і я затамувала подих. Вона була прекрасним, іскристим створінням, мала яскраво-зелені очі й грайливо всміхалася.

— Мабуть, доведеться відрубати йому голову, — сказала мені королева Павіонна. І підморгнула.

Королева натітів підморгнула. Мені.

— Хоч Ренцо й правда не завжди користується головою, — відповіла я на це, — я була б рада, коли б вона лишилася в нього на плечах.

Королева розсміялася.

Звук був мелодійний, але важко було не звернути уваги на її зуби — зовсім не такі, як у людей, а радше акулячі.

— Чи можу я відрекомендувати мого друга? — сказала я. — Тоббл, вобик.

— Ваша величносте, — спробував уклонитися Тоббл.

— Вобик! Оце так! Дуже рада зустрічі, — сказала королева. — Давно вже кажуть, що коли б усі мореплавці були вобиками, то не було б у нас суперечок із сухопутними істотами. Ваш вид навдивовижу добрий і чемний, ви по-справжньому уважно ставитеся до моря.

Очі в Тоббла стали такі великі, що решта мордочки просто за ними сховалася.

— Ви надзвичайно люб’язні, ваша величносте!

— Ходімо сюди, нагору, — покликала нас королева Павіонна до круглого отвору в стелі. — Візьміть мене за руку, друже Тоббле. Посланнице Биш, моя варта понесе вас. Ну а вас, чоловіче з власною думкою, — мовила вона до Ренцо, зробивши суворе обличчя, — вони теж понесуть. Тільки спочатку відрубають голову.

Звісно, вона пожартувала, а от королівська охорона була налаштована зовсім не жартівливо. Я ні краплі не сумнівалася: якщо раптом ми будемо чимось загрожувати володарці, здоровенні натіти миттю позносять нам голови.

Двоє вартових підхопили мене попід руки — обережно, але з силою. Ще двоє взяли під руки Ренцо. Тоббл, тримаючи за руку королеву, озирнувся на нас, і його погляд казав: «Ви можете в це повірити?!»

Отвір у стелі дуже нагадував ляду в баркабрені. Щойно я зазирнула туди, як виявила, що там повітря. Королева Павіонна, яка вже стояла в тій кімнаті з Тобблом, взяла мене за руку й допомогла піднятися.

Ренцо заліз сам — із важким щитом, загорнутим у ряднину, на спині це було не так уже й легко. Останнім піднявся посол Дельґарот, а вартові, коли королева дала їм знак, сховалися.

— О, мені треба сісти! — мовила королева Павіонна. — Мені стояти на повітрі втомливо. Навіть не уявляю, як у вас це виходить. Від цього почуваєшся такою важкою!

Я мало бачила палаців, не кажучи вже про королев. З огляду на розмір і пишноту палацу, гадала, що ми прийдемо до якоїсь надзвичайно розкішної, багатої зали, де стоятиме пишний трон, хоча натіти рідко сидять.

Тут трону не було видно. Королева опустилася на один із кількох простих кам’яних стільців. Різниця з розкошами палацу Мурдано вражала мене до глибини душі.

У королеви Павіонни є щось спільне з Кхарою, зрозуміла я. Ні одній, ні другій не потрібні зовнішні знаки влади, щоб триматися по-королівськи.

— Отже, посланнице Биш. Дельґарота ви, безумовно, знаєте, — вона кивнула до посла, який стояв праворуч.

— Посол був із нами дуже люб’язний, — сказала я.

Може, треба казати їй «ваша величносте» кожні дві секунди? Хоча вона здається такою доступною. Чи краще просто нормально говорити?

Це не пересічна особа, суворо нагадала я собі, а могутня королева. Не будь наївною. Прислухайся, чи каже вона правду. У тебе справа.

Я прокашлялася:

— Ваша величносте, переказую вам вітання від Панни Недаррської, яка...

— Так! Розкажіть мені про цю Панну. У нас часто бували... складнощі... з Мурдано, а до того — з його батьком. Нам дуже цікаво, яка нова сила зараз постає на суходолі.

Я звернула увагу, що вона каже про себе «ми» — мабуть, це ознака важливої частини зустрічі.

— Панна Недаррська хоробра й правдива, — сказала я. — У бою може бути безжальною. Але вона чесна, вірна і справедлива. Вона...

— Нам вона вже подобається, — перебила королева. — І вам, я бачу, теж.

— Я готова будь-якої миті віддати життя за Кхару, нашу Панну, — сказала я, і голос у мене аж забринів.

— Ми всі! — додав Ренцо, і Тоббл кивнув, приклавши лапу до серця.

Королева підперла рукою з тонкими перетинками підборіддя, чи пак те місце, де в людини підборіддя.

— А ця Армія Миру має лиш одну мету?

— Зупинити війну між Дрейландією і Недаррою, — сказала я. — Дати змогу народам — усім — жити в мирі й свободі.

Королева уважно дивилася на мене так довго, що я вже почала хвилюватися. Нарешті вона підвелася.

— У нас є послання до Панни Недаррської. Чи готові ви його почути?

— Так, ваша величносте, — зібравшись із духом, сказала я.

Слухай, Биш. Слухай. Запам’ятай кожне слово. Я була рада, що зі мною Тоббл і Ренцо, тож вони можуть у разі чого доповнити мою розповідь, коли повернемося до Кхари.

— Ось що я скажу, — почала королева, і я помітила, що вона вже не каже про себе оте поважне «ми». — Я, Павіонна, королева натітів, звертаюся до Кхарассанде Донаті, яку нині величають Панною Недаррською. Як і ви, я молода. Як і ви, належу до жіночої статі. Як і ви, бажаю тільки миру.