Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 47)

І вона, на жаль, мала рацію. Я нічого не помітила. Абсолютно нічого.　

Від їхніх наступних слів мені стало геть погано.　

— Ти маєш універсальний ключ? — запитав пан Людвіг, і то так спокійно, ніби питав у своєї дружини про погоду. — Я б хотів звідси злиняти ще до кінця вальсу. Ох, як я сумую за своїм старим «вальтером РРК»[25]. Цей «глок» якийсь такий нестильний і помпезний. Хоч мені й подобається глушник.　

Нажахана, я відскочила від дверей.　

— У них є універсальний ключ, — приголомшено зашепотіла я Трістану. — І пістолет із глушником.　

Трістан знову розлючено кивнув, тримаючи сплячу Дашу на руках.　

— Із ланцюжком і защіпкою вони справляться за секунду. Це профі. Ми виліземо одне за одним, всі троє з вікна. Якщо ми замкнемо двері, то виграємо ще трішки часу, поки вони помітять, що вас вже тут немає. Унизу ми можемо звернутися по допомогу. І я тобі все детально розповім. Сподіваюся, що вони не розставили перед будинком своїх спільників.　

— Ми не можемо вилізти через вікно, Трістане. Від висоти мені крутиться голова. А Даша без свідомості. Ми… ми… — Я панічно оглядалася довкола.　

Мій погляд упав на телефон, і від полегшення я мало не розплакалась. Заради всього святого, чому ми не додумалися до цього раніше!　

— Я подзвоню в кімнату консьєржа, мсьє Роше подзвонить у поліцію і пришле допомогу… Пан Губер зможе прийти зі своїм пістолетом…　

Перед дверима почулися звуки металу. Хтось колупався в замку. І хоча музика звучала, напевно, весь цей час, та лише щойно я знову її почула. Мій мозок на кілька хвилин її просто вимкнув. Мелодія вальсу досягла кульмінації, і я зрозуміла, що крики про допомогу з даху-тераси просто розтануть непочутими серед ночі. Усі були внизу, в бальному залі, — єдина надія на мсьє Роше. Він точно сидить у своїй кімнаті консьєржа, непохитний як скеля.　

Тремтячими пальцями я набрала номер і змарнувала дорогоцінні секунди, поки зрозуміла, що телефон не працює. Я безупинно шепотіла «алло» в слухавку, поки не додумалась перевірити, чи цілий телефонний кабель. Він був обрізаний.　

Пані Людвіг!　

І про це вона завчасно подбала. З відчаю я б, мабуть, опустила руки, якби не Трістан, який потягнув мене за собою в кімнату Даші. Він поклав дівчинку собі на плече і замкнув за нами двері.　

— Давай, Фанні! — Він клацнув мені пальцями перед обличчям. — Не здавайся, ти зможеш!　

Я не була такою впевненою. Мої пальці так тряслися, що я ледве змогла натягнути на Дашу її соболеву шубку, що висіла на вішаку в ногах ліжка. Трістан тим часом підсунув під двері комод.　

— Просто якесь божевілля, — бурмотіла я, надягаючи на голівку Даші соболеву шапочку, по яку я наче вічність тому забігала в цей самий люкс. Це було ніби епізодом із якогось іншого життя.　

— Це лише другий поверх, — намагався заспокоїти мене Трістан. — 3 цього боку до землі якихось п’ять метрів, а сніг дуже глибокий і м’який, наче масло. Це краще за будь-який матрас. Ми можемо просто стрибнути. Ти перша, тоді я кину тобі Дашу і стрибну сам. І так ми опинимося в безпеці.　

Говорячи, він витягнув мене на підвіконня. Вікно вже було відчинене. Мабуть, тому що Трістан через нього сюди заліз. Важко дихаючи, я схопилася за віконну раму.　

— Це божевілля! Ми не можемо просто так викинути з вікна чотирирічну одурманену дитину… — Я налякано прислухалася.　

— Ні, можемо! Ми мусимо! Просто зроби один великий крок уперед! Там унизу сніг неприбраний, ти м’яко приземлишся. Я тобі обіцяю.　

Одночасно з цими словами Трістан мене сильно штовхнув.　

24

Трістан мав рацію, сніг і справді виявився м’якшим за матрас. Та на відміну від матраса, сніг був до того ж глибоким і мокрим — я ще не до кінця визволилася з отвору, який пробила собою в снігу, як відчула, що тала вода вже проникає крізь колготки й наповнює взуття. Та більше я хвилювалася за Дашу. Її тільце, яке летіло мені в руки згори вниз, я, мабуть, не забуду ніколи. Але, на щастя, мені вдалось її зловити, і, сподіваюсь, вона не покалічилася.　

Проте надворі було десь мінус шість, а вона була боса й без колготок. Ми мусили з нею терміново потрапити в тепло. І в безпеку!　

Я наївно думала, що коли ми виживемо, стрибнувши вниз, то кошмар на тому закінчиться. Та насправді небезпека ще далеко не минула. Важко собі уявити, що Людвіги безстрашно кинуться вниз, та вони напевно не змиряться з тим, що їхня жертва швидко кудись зникла.　

Як тільки Трістан вправно, наче кіт, приземлився поруч зі мною, то одразу відтягнув мене до стіни й застережно показав нагору.　

Я намагалася затамувати подих. Можливо, Людвіги вже побачили відчинене вікно і тепер стоять якраз над нами й дивляться вниз? Чи стрілятимуть вони в нас, коли ми почнемо рухатися? Чи, може, вони подзвонили своєму спільникові, який тут же кинувся на наші пошуки і будь-якої миті з’явиться з-за рогу? У моїй уяві розгорнулася картина, як ця підступна парочка саме зараз, тримаючись за ручки, дріботить сходами донизу, щоби спіймати нас іще перед тим, як ми потрапимо до будинку і здіймемо тривогу.　

Та це було не так просто, як здавалося. Ми приземлилися з тильного боку бального залу і тепер стояли нижче рівня святково освітленого арочного вікна в глибокому снігу, де нас ніхто не бачив і не чув. Я почувалася як жертва корабельної аварії, яка безпорадно борсалася в темному океані перед прямовисним бортом круїзного лайнера, на якому відбувалася вечірка. Найближчий вхід у готель розташовувався аж за південним крилом — невеличка тераса для курців перед відпочинковим комплексом, з якої я минулого тижня помітила на фасаді Трістана. Інша можливість — побігти вздовж східного крила, навколо головної будівлі аж до центрального входу. Я інстинктивно обрала другий варіант, оскільки з того боку будинку було завжди гамірно. І там Людвіги нас точно не підстерігатимуть.　

Та обидва шляхи були не такі вже й короткі. До того ж іти треба було через глибокий сніг і ще й із непритомною Дашею на руках. І все ускладнювала суцільна темрява довкола. Місяць ще не вийшов, а світла вікон було замало, щоб хоч трішки осяяти цю непроникну темряву, яка оточила «Замок у хмарах».　

І тут я раптом згадала про конвеєр, яким доправляли вугілля. Це був не зовсім вхід у готель, проте отвір, крізь який у минулому закидали в підвал вугілля, був достатньо великим для того, аби туди могла пролізти людина. І він був набагато ближче. І саме тут, на східному боці, де південне крило сполучалося з головною будівлею. Нам треба було пробратися лише десь метрів тридцять снігом, впритул до стіни готелю — і ми вже там. Хоча отвір уже давно не використовувався, ми легко відчинили його дверцята. А мої побоювання, що, можливо, вони заіржавіли чи примерзли, не підтвердилися.　

Мені стало дуже у пригоді те, що я тут так добре орієнтувалася, — Павел показав мені ще далеко не всі таємниці підвального поверху, та колишній підвал для вугілля межував із пральнею. Точно ніхто не здогадається, що ми тут.　

Трістан ще раз оглянувся, і з’їхав першим. Тоді я спустила до нього Дашу і з’їхала сама. І тільки коли мої ноги торкнулися підлоги, я з полегкістю зітхнула.　

Ми це зробили! Ми в безпеці!　

Мені було дуже прикро за Дашу — її одурманили, потім викинули з вікна і тепер котили вугільним конвеєром, як по кегельбану. Завтра вранці вона буде вся в синцях — та це, без сумніву, краще, ніж бути в полоні викрадачів.　

— Непогане скорочення шляху, — визнав Трістан, коли я ввімкнула світло й відчинила двері до пральні. Це були важкі вогнетривкі двері, які з зовнішнього боку повинні замикатися на масивний засув. Чого, на щастя, ніхто не зробив.　

На жаль, кімната виявилася незвично тихою, темною і наче осиротілою. І тоді я згадала, що Павел був сьогодні в Сьйоні, на своєму новорічному концерті. Це ж треба, саме сьогодні. Але після всього пережитого я почувалася так, ніби повернулась додому.　

Я і тут всюди повмикала світло і залюбки запустила б ще й кілька пральних машин та сушарок лише для того, щоби відтворити звичний мені звуковий фон. Тоді забрала в Трістана Дашу і спробувала зігріти її ніжки своїми руками. Та це виявилось неможливим, бо мої руки були такі ж крижані.　

— Як гадаєш, ін’єкція може їй якось зашкодити? — злякано запитала я.　

Хоча її личко мало звичайний колір і дихання було розміреним.　

Трістан, схоже, подумав те саме. Він похитав головою.　

— Я думаю, що ні, бо тоді вона б виглядала інакше, — сказав він і роззирнувся довкола.　

— Що тепер? — запитала я і уявила, як ми вриваємося в бальний зал і кричимо: «Допоможіть! Викрадачі!»　

Здавалося, в Трістана також не було ще подальшого плану.　

— Хтозна, скільки в них спільників… Тут ми на якийсь час у безпеці, — пробурмотів він.　

— Нам усім не завадило б для початку прокрутитись одне коло в сушарці, — жваво сказала я.　

Відчуття, що ми вижили, просто поглинало! Не кожного ж дня стрибаєш із другого поверху. Але тепер на поверхню виринала купа запитань, які адреналін досі стримував.　

Я поклала Дашу на стос простирадл і почала розтирати їй ніжки рушником, а Трістан прочинив двері й виглянув у коридор.　

— Тут є телефон?　

Я похитала головою.　

— Найближчий телефон у кухні. І ще один у відпочинковому комплексі. До обох відстань приблизно однакова. Звідки ти дізнався, що Людвіги і є викрадачі? Як тобі вдалось опинитися там саме в потрібний момент, аби нас врятувати? Секундою пізніше я б уже відчинила двері.