Керстин Гир – Замок у хмамрах (страница 35)
Галаслива банда, наскільки вона могла зрозуміти англійську, старанно закивала, Каролін люб’язно усміхнулася, і Єгорови з Дашею, котра щасливо махала нам усім на прощання, пішли. Роман Монфор рушив за ними. Але саме тоді, коли я вже хотіла полегшено зітхнути, він ще раз до нас обернувся.
— Ви, мабуть, зараз у душі святкуєте перемогу, пані… ем-м… та ми з вами ще не завершили, — тихо сказав він. — Я не потерплю в цьому домі ні розумників, ані автократів[21]. — Його крижаний погляд перейшов до мене. — А ви! Що ви собі думали, коли йшли на роботу в звичайному одязі? Негайно переодягніться або пакуйте речі.
Сказавши це, він пішов. А я виснажено впала на стілець.
17
Я мала зберігати спокій, стовідсотково. Зрештою, це вже не вперше, коли в мене під час виконання обов’язків няні зникали діти. Окрім того, мсьє Роше казав, що в цьому будинку все зникле завжди віднаходилось, рано чи пізно. А мсьє Роше, як відомо, завжди мав рацію. Та й діти зникли не з моєї вини, а через збіг якихось нещасливих обставин, на які я точно вплинути не могла. Правда, я першою запропонувала гру в хованки і, мабуть, завдяки моїм порадам про те, де краще ховатися, їх тепер неможливо було знайти. Тут для дорослих достатньо схованок, а для маленьких дітей і поготів. Як я вже говорила, я б зберігала спокій, якби не цей автор трилерів, який, мов із конопель, вигулькнув зі своєю теорією викрадення, довівши мене цим до стану некерованої паніки.
День і без того почався погано. Плямисті гієни, як і зазвичай, епічно довго приймали душ, використавши всю до краплини теплу воду. І на додаток ще й залишили відкритим вікно в душовій. Тож під час чищення зубів на моєму носі, без перебільшення, утворилися бурульки.
Ніколи б не подумала, що страждатиму, дивлячись на те, як падає сніг. Та, власне, навіть я вже вважала, що його, мабуть, достатньо нападало. Першого дня ще можна було розпізнати контури нашого красивого дракона на ковзанці. Наступного дня це вже був просто великий горбик. А сьогодні навіть би й не здогадався, що він там взагалі колись був. Сніг укрив буквально все навколо. Яромир і старий Стакі мали роботи по вуха. Щонайменше потрібно було підтримувати розчищеними входи до будинку та головні доріжки до стайні та вниз до дороги. Машини на паркінгу стали просто велетенськими білими кучугурами, які поступово злилися в одну велику сніжну гору і тепер виглядали наче прикраси з безе на лимонному тарті мадам Клео. Кожного дня потрібно було розчищати від снігу скляний дах і все навколо нього (я таємно охрестила це місце «вальсовою терасою»). Інколи навіть двічі, бо сніг футляром укривав скляну конструкцію, поглинаючи денне світло, якого й так було недостатньо. Дотепер дорогу з долини сюди вгору щоденно розчищали, аби поштарі, постачальники і працівники, що жили не в готелі, а в сусідньому селі, як Каролін, могли сюди дістатися. Але вночі проти двадцять восьмого грудня снігу нападало так багато, що навіть найвитриваліший поштар не прийшов.
А це, як стверджував мсьє Роше, траплялося приблизно раз на десять років. Така погода значно уповільнила ритм життя. Протягом Різдвяних свят гостям це подобалося, але тепер захоплення поступово переростало в нервове напруження. Від постійного вимушеного перебування у приміщенні у всіх ніби дах почав їхати. На сніданку власниця фармацевтичної компанії й коханець баронеси підшипників розпочали суперечку за останню ягоду малини на фруктовій тарелі. І, зі слів Ґрейсі, точно пролилася б кров, якби не втрутився Безвольний Руді. Чоловік пані-політика відправив назад яйце Онсен[22], бо воно було неідеальної форми, через що шеф-кухар ганяв бідного П’єра по всій кухні. А Донова мама підняла на ноги всіх працівників, бо її насторожив дивний різкий запах у великому баштовому люксі. Це спонукало панну Мюллер відіслати туди аж три візки для прибирання мало не з мигалками і самій стрімголов бігти слідом.
Незадовго після того в дитячу кімнату причовгав Дон у поганому настрої. Він, можливо, сам на себе сердився, бо в його запасах залишилися тільки невигадливі бомби-смердючки.
Що ж стосувалося занять із дітьми, то тут у мене й Каролін (яка, дякувати Богу, змогла добратись, прямуючи за снігоочисною машиною. І саме вчасно, щоб якраз забрати маленьку Дашу з рук її турботливого тата) вже не вистачало фантазії.
Ми вже стільки всього намайстрували, що можна було заповнити цілий спортзал. Показали написану нами лялькову виставу сімнадцятьом уважним м’яким іграшкам і пройшлися по всіх дитячих іграх, які знала Каролін, починаючи від «Збий бляшанку» і «Я бачу те, чого не бачиш ти» й аж до «Жабок».
Та найбільше дітям потрібен був рух і можливість змінити обстановку. Тому я і вмовила Каролін дозволити нам погратися в хованки не тільки в дитячій кімнаті, а й у коридорі. Проте з суворими обмеженнями, а саме — заборонено ховатися в інших кімнатах, а також у ліфтах, не покидати четвертий поверх та нікому не заважати, ані гостям, ані працівникам готелю.
Діти виявились навдивовижу креативними у виборі схованок. Ми з Емі лише трішки допомогли Фії, бо вона думала, що стає невидимою, як тільки заплющує очі. А от маленька Даша довела, що була досвідченим гравцем у хованки, а її червона трикотажна сукеночка з рюшами від
Діти залазили під столи, впихалися поміж фортепіано й полицею, залазили в скрині для іграшок або лягали пластом на вбудовані полички.
Ґрейсі зуміла якось скластися у візочок для ляльок, одягнути ляльковий мереживний чепчик та ще й вкритися покривалом, завдяки чому посіла друге місце в конкурсі на найоригінальнішу схованку. Перше місце, ясно, що дісталося Дону: в коридорі йому вдалося непомітно шмигнути в мішок із білизною на візку Мозер-Анні. І ми б його ніколи, мабуть, не знайшли, якби він не почав хіхікати.
Віктор Єгоров, який час від часу до нас заглядав, неабияк дивувався, як радісно його донечка гралася з іншими дітьми.
Під час обіду в нас усе було під контролем. Якщо не враховувати те, що Еліас, як і завжди, перекинув повну склянку лимонаду, а Дон поклав на голову Ґрейсі фрикадельку, діти були незрівнянно спокійніші за дорослих. Дорослі ж своїми особливими бажаннями не давали спокою ані Бену, ані мсьє Роше, ані кухні внизу.
Але після обіду почалася вервечка нещасть. Спочатку Фія вдарилася голівкою об кут столу і захотіла до своєї мами. Хоч ми і дмухали, а Каролін навіть вичаклувала просто з повітря кольоровий пластир із зображенням поні, та це мало допомогло. А з носа в неї текло ще гірше, ніж завжди, тому Емі запропонувала якомога швидше завести її в Фаберже-люкс на другий поверх.
Даша захотіла неодмінно супроводжувати свою нову подружку, тож її довелося взяти з собою. А Ґрейсі приєдналася, бо їй і так потрібно було в туалет. Тоді й Дон заявив, що піде з нами, адже Фія — надзвичайно цікавий піддослідний об’єкт для його давно покинутого дослідження «П’ятдесят видів шмарклів».
А що сталося потім, я довідалася з розповідей Емі, правдивість яких я взагалі не ставила під сумнів. Спочатку вони вп’ятьох, як і планувалося, спустилися вниз до Фаберже-люксу, але там нікого не було. Тож Емі здогадалася піти до мсьє Роше вниз, у фойє, і все розпитати. А мсьє Роше знав, що мама Фії зараз у пана Гефельфінґера на масажі спини та шиї. На цьому місці Емі вже зрозуміла, що доправити Фію мамі буде не так просто. Та переконати дівчинку було неможливо, бо вона хотіла до мами, і то зараз же. Тому Емі не залишалося нічого іншого, як спуститися у відпочинковий комплекс. На її місці я б, напевно, зробила те саме. Оскільки вона знала, що пан Гефельфінґер не терпить дітей, то наказала Ґрейсі, Дону й Даші залишатися під дверима з відлякувальною табличкою, поки вона відведе Фію до мами. Вона затрималася довше, ніж передбачалося, бо протягом дня пану Гефельфінґеру допомагала косметолог. Її завданням, окрім проведення косметичних процедур, було пильно й люто охороняти вхід до масажного кабінету. На додачу вона ще й погано говорила англійською.
Емі казала, їй довелося застосовувати всі свої дипломатичні таланти, аби переконати цього Цербера, що краще для всіх буде віднести ось це створіння, що тихенько хлюпає носиком, до мами в масажну кімнату. Врешті-решт під обуреним поглядом пана Гефельфінґера вона віддала Фію мамі, й та одразу ж повеселіла. До цього моменту Емі була дуже задоволена собою. Та це швидко змінилося, як тільки вона вийшла за двері й побачила, що дітей там нема.
Вона ходила, гукала їх, обшукала коридор між відпочинковим комплексом і ліфтами, та діти наче крізь землю провалилися. Ми з Каролін тут, у дитячій кімнаті, задавалися, звичайно, питанням, де ж вони всі так довго тиняються. Та щойно тоді, коли прийшла Емі й поцікавилась, чи ті троє не повертались, ми почали по-справжньому хвилюватись. Не те щоб сильно, лише трішечки. В основному через те, що будь-якої миті міг зазирнути Дашин тато поцікавитися, як вона тут. Сама думка про необхідність сказати йому, що ми, власне, не знаємо, де зараз його донечка, була неприємною.