Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 22)
— Гаразд, — буркнув хлопець.
— Та нічого він не зробить! — заявив Рафаель. — Готовий закластися, він у кожної симпатичної дівчини просить номер телефону!
Я розвернулась і пішла до школи. Але Рафаель наздогнав мене на вулиці.
— Агов, стривай! Вибач, що завадив тобі з ним пофліртунати, — він підозріло зазирнув у своє пластикове горнятко з кавою. — Цей тип напевно туди плюнув, точно кажу.
Я зробила великий ковток, та миттю обпекла губи, язик і піднебіння. І зараз же замислилася над тим (коли отямилася), як би добре було, якби каву вводили в організм внутрішньовенно, як ліки. Це було б найкращим порятунком.
— Я учора ходив у кіно з цією Селією, — почав розмову Рафаель. — Кадра хоч куди. Вона така гарна й весела, скажи?
— Що? — я скорчила гримасу, а на моєму носі повис шматочок молочної пінки (видно, спілкування з Ксемеріусом давалося взнаки!).
— Нам було чудово разом, — правив далі він. — Тільки не кажи Леслі, бо вона може приревнувати.
Я мимоволі засміялася. Це ж треба — він збирався мною маніпулювати.
— Ну добре. Мовчатиму як риба.
— Гадаєш, вона і справді може приревнувати? — швидко запитав Рафаель.
— Звісно! Вона страшенно ревнуватиме. І це при тому, що в нашому класі взагалі немає ніякої Селії.
Рафаель зніяковіло почухав ніс.
— Тю, а білявка? Яка влаштовує вечірку?
— А-а, Синтія.
— Але я й справді вчора ввечері ходив з нею в кіно, — ображено мовив Рафаель. Шкільна форма з невдалою комбінацією брудно-жовтого й синього кольорів пасувала йому ще менше, ніж нам. Він пригладив волосся і цим жестом раптом нагадав мені Ніка, пробудивши в мені материнські почуття. Я подумала, що Рафаель цілком заслуговує на заохочення за те, що не тримається так само пихато й самозакохано, як його старший брат.
— Я буду намагатися розповісти їй цю історію якнайм’якше, — запропонувала я.
Він боязко посміхнувся.
— Тільки не кажи, що я забув її ім’я… знаєш, краще взагалі нічого не говори… а може…
— Я трохи допоможу, — на прощання я поправила йому краватку. — До речі, вітаю! Сьогодні ти нарешті зав’язав її правильно!
— Це Сінді, — мовив Рафаель і криво посміхнувся. — Так, здається, її звати…
Першим уроком була англійська, і вів його містер Вітмен. Дізнавшись про хворобу Шарлотти, він кивнув, а я не втрималась і, коли почула слово «хвора», зобразила пальцями в повітрі символічні лапки.
— Треба було взяти його з собою, — зашепотіла Леслі, у той час як містер Вітмен роздавав перевірені домашні контрольні, які ми писали минулого тижня.
— Хронограф? У школу? Ти що, здуріла? А що, як його побачить містер Вітмен? У Білченяти одразу станеться серцевий напад. Тільки спочатку він перекаже, певно, своїм корифанам-Вартовим, які мене потім четвертують, колесують або катуватимуть у якийсь інший хитрий спосіб, як у такому разі велять їхні ідіотські Золоті правила. — Я передала Леслі ключ від скрині. — Ось, ключ від твого серця. Взагалі-то я хотіла віддати його Рафаелю, але ж ти на це не згодна.
Леслі окинула мене сердитим поглядом, а потім поглянула туди, де сидів Рафаель, уперто намагаючись не повертати голову в наш бік.
— Повісь його знову на шию. Тільки дивись, щоб Шарлотта в тебе його не відібрала.
— Крав-маґа, — пробурмотіла Леслі. — Про це бойове мистецтво, здається, є якась стрічка з Дженніфер Лопес[20], пам’ятаєш? Вона там добряче відлупцювала у кінці свого жорстокого бойфренда. Я теж не проти цього навчитися.
— На твою думку, Шарлотта могла б просто
Я важко зітхнула.
— Якби Шарлотта знала, що саме ми знайшли, вона точно розповіла б про все Вартовим, — мовила Леслі, похитавши головою. — Тому в неї є лише підозри. Вона думає, що може щось знайти. І це «щось» допоможе їй, нарешті, набути ваги, а тебе затопче в болото на все життя.
— Авжеж, і якщо вона це знайде…
— Дуже сподіваюся, що ви обговорюєте сто тридцятий сонет Шекспіра, — просто перед нами де не взялася постать містера Вітмена.
— Кілька днів поспіль ми тільки про це й говоримо, — зауважила Леслі.
Містер Вітмен здивовано поглянув.
— Ніяк не можу останнім часом позбутися враження, що ви занадто захоплені якимись іншими заняттями, які не найкраще впливають на вашу успішність. Можливо, мені варто скористатися правом педагога й написати листа вашим батькам. Здається, вони вкладають чималі кошти у те, щоб ви вчилися в такому привілейованому закладі, і цілком могли б сподіватися від вас більшої зацікавленості в науці. — Тихо прошелестівши, на парту впали наші роботи. — Якби ви більше цікавилися Шекспіром, це вельми сприятливо відбилося б на творах. На жаль, результат ви показали досить посередній.
— Ще чого! — прошепотіла я жовчно.
Що за нахабство! Спочатку він забирає весь мій вільний час стрибками в часі, примірянням костюмів та уроками танців, а потім ще й кидає мені тут, що я замало працюю на школу?
— Шарлотта довела, показавши тобі чудовий приклад, що можна поєднувати обидва завдання, Ґвендолін, — мовив містер Вітмен, ніби дізнавшись, що я подумала. — Вона завжди дістає «відмінно». І ніколи не скаржиться. Тож раджу тобі брати приклад із такої самодисципліни.
Я кинула лютий погляд йому навздогін.
Леслі підбадьорила мене дружнім стусаном у бік.
— Колись ми зможемо сказати підлому Білченяті все, що ми про нього думаємо. Тільки-но закінчимо школу. Та сьогодні це буде просто марнуванням сил.
— Так, ти маєш рацію. Зараз усі мої сили ідуть на те, щоб не заснути.
Я широко позіхнула, сама цього не очікуючи.
— Ну ж бо, потрійний еспресо, будь ласка, вливайся швидше в кров і мене підбадьор!
Леслі енергійно кивнула.
— Гаразд. Щойно це станеться, ми мусимо кров з носа придумати, як тобі прогуляти цей бал.
— Але ви ніяк не можете захворіти! — заперечив містер Марлі й розгублено сплеснув руками. — Все вже готове. Я геть не уявляю, як поясню це іншим членам Ложі.
— Ви ж не винні в тому, що я захворіла, — пробелькотіла я мляво і насилу виповзла з лімузина. — Та і я теж. Цим заряджає вища сила, і змінити це нам не до снаги.
— Де там! До снаги! Ще й як! — містер Марлі обурено дивився на мене. — Вигляд у вас зовсім не такий уже хворий, — докинув він, явно сказавши неправду, бо ж я, придушивши власну гордість, змила мамину косметику і постала така, яка була.
Леслі спочатку хотіла трохи посилити враження сірими й фіолетовими тінями, та, поглянувши на мене, сховала свою косметичку назад у наплічник. Через страшні синці під очима та бліду шкіру мене точно взяли б на роль жертви в якомусь фільмі про вампірів.
— Річ не в тому, чи маю я хворий вигляд, а в тому, що я й справді хвора, — мовила я і віддала містеру Марлі свій шкільний наплічник. Нехай цього разу понесе його, я сьогодні надто хвора та слабка. — Знаєте, мені здається, що за таких обставин наш стрибок на бал можна перенести.
— Нізащо! — крикнув містер Марлі, проте зараз же прикрив рот рукою і злякано озирнувся. — Вам відомо, як дорого обійшлися нам приготування до цього заходу? — правив він далі пошепки. Ми зайшли в штаб-квартиру Вартових, але просувалися дуже повільно, бо я похитувалась. — Я зміг переконати директора вашої школи в тому, що одній трупі линвоходів терміново потрібна зала для репетицій, і він погодився.
Містер Марлі почав добряче мене дратувати (які ще линвоходи? І директор Джиллс? Я нічого не второпала).
— Послухайте мене уважно. Я захворіла! Захворіла!!! Я змушена була випити вже три таблетки аспірину, та все марно. Навпаки, мій стан щосекунди погіршується. А ще в мене температура і мені ніби бракує повітря.
Для більшої переконливості я вчепилася в поруччя біля входу в будинок і щось нерозбірливо прохрипіла.
— Завтра хворійте. Завтра! — торочив містер Марлі. — Містере Джордж! Хоч ви їй скажіть, що їй дозволяється захворіти лише завтра, інакше вона…
— Ти хвора, Ґвендолін?
У дверях з’явився містер Джордж. Він дбайливо обійняв мене і завів усередину. Це вже інша річ.
Я нещасно кивнула.
— Думаю, я могла заразитися від Шарлотти. — Ха-ха, точно! У нас в обох був той самий синдром своєрідного «грипу». Гаразд, назвався грибом, то й лізь у кошик. — У мене голова ось-ось лусне, так болить.
— Це справді дуже невчасно, — зауважив містер Джордж.
— Я це кажу їй уже десятий раз, — підхопив містер Марлі, що запопадливо дріботів за нами. Його обличчя зараз вирішило задля різноманіття побути не яскраво-червоним, а вкритися червоно-білими плямами, ніби йому важко було вирішити, який саме колір більше пасує до цієї ситуації. — Доктор Вайт цілком може зробити їй укол, еге ж? Треба протриматися всього кілька годин.
— Так, як варіант, — промовив містер Джордж.
Я невпевнено зиркнула на нього. Від нього я сподівалася трохи більше співчуття та підтримки.
Згодом я й сама повірила, що захворіла, але це радше відбувалося через панічний страх. У мене було дивне передчуття, що Вартові зі мною не надто панькатимуться, якщо раптом дізнаються, що я прикидалась. Та зараз уже занадто пізно про це думати, відступати нікуди.