Керстин Гир – Смарагдова книга (страница 20)
— Халепа, — пробурмотів Ксемеріус, — всі спали як убиті, чесне слово!
— Тобі не здається, що ти застаренька для цієї піжами з кроликами? — кинула Шарлотта. Вона притулилася до дверного отвору, граційна, як завжди. Шарлотта була одягнута в довгу нічну сорочку на тоненьких бретельках. Волосся її спадало блискучими хвилями на плечі. (Це перевага зачіски з косами: вона схожа одночасно на ефект бігуді й наводить на думку про якогось золотоволосого янгола.)
— Ти мене злякала, зовсім з глузду з’їхала? — шепотіла я, щоб не розбудити на додачу ще й тітку Ґленду.
— Що це в тебе там? І чому ти скрадаєшся тут вночі моїм коридором?
— Давно цей коридор став твоїм? І як мені тепер добиратися до власної кімнати — може, дертися по стіні й залазити через вікно?
Шарлотта відсунулася від дверей і підійшла до мене.
— А що це там у тебе під пахвою? — запитала вона ще раз, але вже грізним тоном. До того ж Шарлотта шепотіла, та той шепіт лише надавав її голосу вимогливості. А ще вона дивилася на мене якось… моторошно, і я не наважилася просто пробігти повз неї.
— Ох, — зітхнув Ксемеріус, — ти ба, кому гормони в голову вдарили. Я б не радив сваритися з нею сьогодні.
Я ніяк не очікувала такого розвитку подій.
— Це ти про халат?
— Покажи-но, що там усередині! — попросила вона.
Я позадкувала.
— У тебе що, клепки розсохлися? Я не збираюся посеред ночі розгортати перед тобою свій банний халат. Тому, будь ласка, пропусти, мені хочеться спати!
— А мені хочеться подивитися, що там у тебе в халаті! — просичала Шарлотта. — Думаєш, я така ж наївна, як і ти? І не помітила ваших змовницьких поглядів і тихої балачки? Якщо вам так кортить обійти мене, придумайте якийсь витонченіший план. Це якось пов’язано зі скринею, яку містер Бернард та твій брат протягли до тебе в кімнату? Напевно, у тебе під пахвою якраз те, що було в тій скрині?
— Ну що ж, вона не дурепа, — бовкнув Ксемеріус, чухаючи крилом ніс.
Можливо, колись, якби я була трохи бадьорішою, я обов’язково вигадала б якусь правдоподібну історію, але цієї миті я дуже нервувалася.
— Тебе це не стосується! — сказала я.
— Та ні, ще й як стосується! — наступала на мене Шарлотта. — Хоч я і не Рубін, і не член Кола Дванадцяти, але, на відміну від тебе, принаймні
— Ти підслуховувала нашу розмову? — мені враз стало зле. Що ж їй вдалося зрозуміти? Цікаво, вона знає, що
— Тобі відомо, що ми з Ґідеоном разом займалися
Я автоматично позадкувала.
— Ні. А тобі відомо, що погляд у тебе зараз точнісінько, як у тієї дурнуватої білки з «Льодовикового періоду»?
— А може, нам пощастило, і ця її крав-маґа — просто невинна нісенітниця, — припустив Ксемеріус. — Як камасутра, їй-бо! Ха-ха! — захихотів він. — Я не хотів, даруй. Але в екстремальних ситуаціях я найкраще жартую.
— Крав-маґа — це ізраїльське бойове мистецтво, дуже ефективне, — сказала Шарлотта, — я могла б зараз одним ударом у сонячне сплетіння вивести тебе з ладу або пробити потилицю.
— А я могла б закричати «Рятуйте!».
Ми все ще розмовляли пошепки. Напевно, так спілкуються між собою дві змії — тільки й чутно, як вони сичать.
А якщо погукати сюди інших мешканців будинку, що трапиться? Шарлотта, напевно, посоромиться тоді пробивати мені потилицю, але всім їм закортить дізнатися, що ж загорнуто в мій халат.
Мені здалося, що Шарлотта прочитала мої думки і в’їдливо розсміялася. Майже пританцьовуючи, вона прошипіла:
— Нумо, закричи!
— Я б так і зробив, — підтакнув Ксемеріус.
З-за спини Шарлотти, як завжди, наче з-під землі, виринув містер Бернард, і виявилося, що це вже не потрібно.
— Я можу щось зробити для милих дам? — поцікавився він.
Шарлотта, наче нажахана кішка, здригнулась і рвучко обернулася. На мить мені здалося, що вона ось-ось накинеться на містера Бернарда і вгатить йому просто в сонячне сплетіння. Проте, хоч пальці на її ногах і тремтіли, цього, на щастя, не сталося.
— Інколи мені навіть вночі кортить їсти. Тому, якщо вже не спиться, я саме збирався приготувати щось і перекусити.
Коли він з’явився, я відчула, що врятована, і несподівано навіть для самої себе нервово захихотіла.
— А я уже принесла собі дещо з кухні, — кивнувши, я показала на вузол, що тримала, міцно притиснувши до грудей, — але організму цієї юної каратистки точно бракує цукру, їй вкрай потрібна маленька перекуска.
Шарлотта попленталася назад до своєї кімнати.
— Тепер я буду за тобою пильнувати, — мовила вона, тицьнувши вказівним пальцем мені в груди.
Вона наче збиралася декламувати щось патетичне, бо мала такий вигляд, ніби стояла не в темному коридорі, а на театральній сцені.
— За вами, містере Бернард, теж, — докинула вона.
— Ну що ж, ми це мали передбачити, — прошепотіла я, коли двері її кімнати зачинились і коридор поринув у темряву. — Вона володіє якимось там «Тадж-Махалом».
— Ну, непогано, — підтакнув мені Ксемеріус.
Я ще міцніше притиснула до себе згорток.
— Шарлотта щось запідозрила! Навіть якщо вона не знає точно, що саме їй вдалося виявити. Вона напевне патякає про нас Вартовим, розкаже, що ми…
— Я впевнений, що для такої дискусії знайдуться належні місце й час, — незвичним суворим голосом перебив мене містер Бернард. Потім, піднявши з підлоги ліхтарик Ніка, увімкнув його й ретельно освітив ним весь простір від нижньої щілини між Шарлоттиними дверима до стелі. Верхнє світло в кімнаті згасло.
Так, Шарлотта могла чути кожне наше слово. Я кивнула.
— Ви, звичайно, маєте рацію. На добраніч, містере Бернард.
— Солодких снів, міс Ґвендолін.
Наступного дня вранці мамі дійсно знадобився кран, аби підняти мене з ліжка. Проте вона виявилася хитрішою і скористалася бридким пластмасовим Санта-Клаусом, якого хтось подарував Кароліні минулого Різдва. Якщо натиснути на кнопку, Санта починав електронним голосом промовляти: «Хо-хо-хо, Меррі Крісмас!» Я напнула на себе ковдру, намагаючись уникнути цих жахливих звуків. Та після шістнадцятого «хо-хо-хо» я таки здалась і відкинула ковдру, одразу пошкодувавши про це, бо згадала, де мені сьогодні належить побувати. На балу.
Мені доведеться мати справу з графом без корисної інформації, якщо тільки не станеться диво і я не знайду можливості потрапити до дідуся в 1993 рік іще до балу.
Я задумалася. Мені потрібно було ще раз цієї ночі потрапити в минуле. Але тоді Шарлотта точно б про все дізналася, тож я, здається, вчинила мудро.
Злізши з ліжка, я потупцяла у ванну. Я поспала всього три години. Після нічної зустрічі з Шарлоттою я про всяк випадок прислухалася до поради Ксемеріуса: сховала хронограф за стінкою шафи. Мені довелося видавити її та розпороти черево крокодилу, щоб заховати там хронограф.
Почувалася я після всіх цих подій мов викручена ганчірка, тож миттю заснула глибоким сном, який мав перевагу — мені не снилися жахіття. Власне кажучи, мені взагалі нічого не снилося. Я не могла бачити видіння, на відміну від тітки Медді.
Я запізнилася на сніданок, бо довго шукала мамину пудру, щоб замазати синці під очима. І коли нарешті, похитуючись, я спустилася на перший поверх, тітка Медді схопила мене і потягла до своєї кімнати.
— Що трапилося? — запитала я, розуміючи, що питання не має сенсу. Якщо тітка Медді прокинулася о пів на восьму, щось трапилося і справді було негаразд. Волосся її було розпатлане, бігуді, що мали бути на чолі, сповзли й теліпалися над вухом.
— Дівчинко моя, Ґвендолін! Можна й так сказати, — тітка Медді опустилася на своє незастелене ліжко і, картинно насупивши чоло, втупилася у бузкові шпалери в дрібну квіточку. — У мене було видіння!
Ну, цього ще бракувало!
— Спробую вгадати: хтось розтоптав рубінове серце підборами чобіт, — припустила я. — Або, може, крук врізався у вікно баштового годинника?
Тітка Медді так сильно похитала головою, що нечесані пасма злетіли вгору, а бігуді з’їхали набік.
— Ні, Гвендолін, це зовсім не смішно! Хоч мені й не зрозуміло іноді, що означають ці видіння, але згодом завжди з’ясовується, що вони повідомляли про щось важливе. — Вона взяла мене за руку й притягнула до себе: — А цього разу видіння було надто зрозумілим. Я бачила тебе в блакитній сукні, вітер підхоплював її, навколо палали свічки, і хтось грав на скрипці.
Шкірою пробігся мороз.
Наче мало мені було власного неприємного передчуття з приводу цього балу… Треба ж було й тітці Медді побачити цей самий бал у своєму видінні. А я ж не говорила їй ні про бал, ні про те, яку сукню збираюся вдягнути.
Тітка Медді була задоволена тим, що, нарешті, я звернула на неї увагу.
— Спочатку все було добре, гості танцювали, і ти теж, але потім я побачила, що в залі немає даху. Над тобою насунулися жахливі чорні хмари, з яких шугонув птах і кинувся на тебе, — говорила вона. — А коли ти намагалася втекти, то натрапила саме на того птаха… Це було жахливо! Усе було червоне від крові, навіть небо червоніло, і краплі дощу, що падали з неба, були криваві…