Керстин Гир – Рубінова книга (страница 1)
Керстін Ґір. Timeless: Рубінова Книга
Вступ
Присвячується Лосеві, Дельфіну й Сові, що так
вірно товаришили мені під час написання цього
роману, а також маленькому червоному двоповерховому
автобусу, який вчасно зробив мене щасливою.
Вона впала на коліна й розридалася, він розглянувся навкруги. Як він і припускав, у цей час доби в парку не було ні живої душі. Мода на бігання підтюпцем зайде ще не скоро, а для волоцюг, які ночують на лавках, накрившись хіба що газетами, наразі занадто холодно.
Він дбайливо загорнув хронограф у хустку і запхав його у рюкзак.
Вона сіла навпочіпки на килимі крокусів, які мало-помалу відцвітали під деревами на північному березі Змійовика[1]. Плечі її здригалися, а хлипання нагадувало відчайдушний стогін пораненої тварини. Йому несила було це терпіти. Але зі свого особистого досвіду він знав, що краще дати їй спокій, тож просто сів поруч з нею у вологу від роси траву, подивився на озерне плесо і заходився чекати. Він чекав, доки ослабне її біль, який, мабуть, ніколи її вже не залишить.
Йому було так само погано, як і їй, але він намагався опанувати себе. Нащо їй клопотатися ще й ним?!
— Паперові носові хусточки вже винайшли? — схлипнула вона нарешті, повертаючи до нього залите сльозами обличчя.
— Не маю найменшого уявлення, — відказав він. — Але можу запропонувати тобі справжнісіньку батистову хусточку з монограмою.
— «Ґ. М.». Певно, поцупив її у Ґрейс?
— Вона сама мені її дала. Можеш усю її обслинити, принцесо.
Криво усміхнувшись, вона повернула йому хустку.
— Тепер вона ні на що не здасться. Шкода.
— Та чого там! Цими часами, напевно, таке розвішують на сонці й потім знову використовують, — відказав він. — Головне, що ти виплакалася.
Вона знову зайшлася сльозами.
— Не треба було кидати її напризволяще. Ми їй потрібні! Ми не знаємо, чи спрацює наш блеф, і шансів про це дізнатися у нас немає, ані однісінького!
Її слова вжалили його.
— Якби ми загинули, то ще менше б їй прислужилися.
— Якби могли сховатися разом із нею, десь за кордоном, під чужими іменами, поки вона як слід не підросла…
Він перервав її, різко похитавши головою.
— Вони б знайшли нас усюди, ми говорили про це вже тисячу разів. Ми не кинули її напризволяще, ми вчинили якнайкраще: завдяки нам вона житиме безпечно. Принаймні найближчі шістнадцять років.
Якийсь час вона мовчала. Десь ген-ген іржав кінь, а з Вест-Керрідж-драйв[2] долинали голоси, хоча добиралося до півночі.
— Знаю, що правда твоя, — сказала вона нарешті. — Просто дуже боляче розуміти, що ми ніколи її не побачимо. — Вона втерла рукою заплакані очі. — Але принаймні ми не нудьгуватимемо. Рано чи пізно вони вистежать нас і нацькують на нас Вартових. Він не відмовиться без боротьби ні від хронографа, ні від своїх планів.
Він посміхнувся, розгледівши в її очах відблиск спраги пригод, і зрозумів, що криза тимчасово минулася.
— Можливо, ми виявилися таки хитрішими, і друга штука не працюватиме.
Тоді він сів на лід.
— Атож, було б незле. Але навіть якщо ні, то ми єдині, хто може перекреслити його плани.
— Уже тільки через це ми вчинили правильно. — Він підвівся й обтрусив із джинсів грязюку. — Ходімо! Ця клята трава мокра, ти геть не пильнуєшся.
Вона дозволила йому підняти себе й поцілувати.
— Що ми тепер робитимемо? Шукатимемо, куди сховати хронограф?
Вона нерішуче глянула в бік моста, що відділяє Гайд-парк од Кенсинґтонських садів.
— Авжеж. Але спочатку запустимо руку в кубушку Вартових і запасемося грошима. Тоді можна буде сісти в потяг до Саутгемптона. Звідти в середу в своє перше плавання виходить «Титанік».
Вона розсміялася.
— То ось що означало це твоє «пильнуватися»! Але я за.
Він був такий щасливий, що вона знову може сміятися, і зараз же поцілував її.
— Я, власне, подумав… Ти ж знаєш, що капітани в чистому морі мають право брати шлюб, еге ж, принцесо?
— Хочеш зі мною пошлюбитися? На «Титаніку»? Що тобі в голову зайшло?
— Це було б вельми романтично!
— Крім айсберга. — Вона притулилася головою до його грудей і сховала обличчя в його куртці. — Я тебе так кохаю! — пробурмотіла вона.
— Вийдеш за мене заміж?
— Звісно, — відказала вона, не підводячи обличчя від куртки. — Але тільки в тому разі, якщо ми зійдемо з корабля щонайпізніше у Квінстауні.
— Ти готова до наступної пригоди, принцесо?
— Готова, якщо ти готовий, — мовила вона тихо.
Розділ перший
Неконтрольоване переміщення в часі дається взнаки, як правило, за кілька хвилин, годин і навіть днів до самого переміщення. Проявляється у вигляді запамороки, відчуття тяжкості в животі і/або ногах. Чимало носіїв гена повідомляють також про мігренеподібні головні болі. Перше переміщення в часі — воно зветься ще ініціаційним стрибком — відбувається між 16-м і 17-м роками життя носія гена.
Із «Хронік Вартових»,
Том 2, Загальні закономірності
Уперше це трапилося зі мною в понеділок в обід у шкільній їдальні. Якоїсь миті в моєму животі було таке відчуття, як буває, коли, сягнувши вершка котроїсь з американських гірок, стрімголов летиш униз. Це тривало всього дві секунди, але цього вистачило, щоб ціла тарілка картопляного пюре з підливкою хлюпнула мені просто на шкільну форму. Столове приладдя попадало додолу, я насилу змогла втримати тарілку.
— Все одно пюре смакувало так, ніби його зібрали з підлоги, — зауважила моя подруга Леслі. Я заходилася прибирати «неподобство», а всі інші, звісно, витріщилися на мене. — Як хочеш, то можеш вивернути на свою блузку ще й мою порцію.
— Та ні, дякую.
На щастя, шкільна блузка Сент-Леннокса не знати чому нагадувала кольором пюре, хоч пляма і муляла очі. Я застебнула поверх неї темно-синю куртку на всі ґудзики, і вона сховалася.
— Ну що, крихітка Ґвенні знову пустує за їжею? — кинула Синтія Дейл. — Тільки не сідай поруч зі мною, ти, плямкало.
— Ніби це я сама вирішила поряд із тобою сісти, Син! — зауважила я.
На жаль, такі невеличкі казуси на шкільних обідах зі мною не в дивовижу. Он лише на тому тижні зелене желе вистрибнуло в мене з алюмінієвої формочки і брьохнулося просто у спагеті карбонара якогось п'ятикласника за два метри від мене. За тиждень до цього я вивернула вишневий сік, і всі за столом в одну мить «підхопили кір». А скільки разів я вимазувала дурнувату краватку, яку заведено було носити до шкільної форми, у соус, сік або молоко — вже й не перелічити.
Ось тільки в мене при цьому ніколи не паморочилось у голові.
Але, можливо, це мені просто здалося. Останнім часом у нас удома тільки й мови було, що про запаморочення.
Щоправда, йшлося не про мене, а про мою кузинку Шарлотту: гарна й бездоганна, як завжди, вона сиділа біля Синтії й підгрібала ложкою своє картопляне пюре.
Уся сім'я чекала, коли ж замакітриться світ Шарлотті. Якогось дня леді Аріста — моя бабуся — кожні десять хвилин питала її, чи не відчуває вона, бува, щось таке. А в паузах між цими питаннями моя тітка Ґленда, мати Шарлотта, примудрялася вставляти свої п'ять копійок.
І щоразу, коли Шарлотта кидала «ні», леді Аріста зціплювала зуби й тітка Ґленда зітхала. Іноді навпаки.
Решта — моя мама, моя сестра Кароліна, мій брат Нік і двоюрідна бабуся Медді (яку ми в колі сім'ї називали тіткою) — пускали очі під лоба. Звичайно, цікаво було мати когось із геном мандрів у часі в родині, але з роками інтерес якось тьмянів. Іноді нас просто дратував танок, який водили навколо Шарлотта. А вона зазвичай ховала свої почуття за таємничою посмішкою Мони Лізи. На її місці я б теж не знала, радіти мені чи дратуватися через брак запаморочень. Авжеж, щиро кажучи, я б, напевно, раділа. Вдачу я мала радше боязку і до того ж любила спокій.