Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 32)
— Кроте, та як ти міг?! — з розчаруванням у голосі вигукнув Ондатр.
Борсук відклав газету вбік.
— А я дивлюся, вони вушка нашорошили, стоять, перезираються, — вів далі Кріт, — а сержант їм каже: “Ви її не слухайте, вона сама не розуміє, що верзе”. — “Що?! — кажу. — Я — не розумію? Гаразд, тоді слухайте, що я казатиму. Моя донька пере для Борсука, і те, що кажу, я дізналася від неї. Дуже скоро ви теж про це знатимете! Сьогодні серед ночі на Жабс-хол від броду нападе ціла сотня кровожерливих борсуків, озброєних рушницями. А шість повних човнів з ондатрами, озброєними пістолетами і шаблями, підіймуться по річці та десантуються в саду. А ще загін добірних жаб, отих, що швидше помруть, ніж відступлять, що не вагаючись вибирають славу та смерть, підуть на штурм саду і, палаючи жагою помсти, змітатимуть усе на своєму шляху. І от коли вони з вами поквитаються, прання від вас залишиться небагато. Якщо ви, звісно, не вшиєтеся звідси, поки ще маєте таку нагоду”. Я все це сказав і щодуху побіг, а коли вони мене вже не бачили, я зачаївся, полежав трохи, непомітно проповз по рівчаку назад та став з-поза живоплоту дивитися за ними. Вони ж заметушилися, забігали туди-сюди, стали падати одне на одного, всі пнулися командувати всіма, і ніхто нікого не слухав. А сержант тільки й робив, що посилав загони горностаїв у віддалені кутки маєтку, а потім посилав інших за ними, і я чув, як вони між собою говорили: “Ласиці є ласиці. Вони жирують у бенкетній залі, веселяться і святкують, співають і розважаються, а ми повинні нести варту в темряві та холоднечі, щоб нас порізали на шматочки кровожерливі борсуки!”
— Кроте, ти дурний осел! — закричав Жабс. — Припхався туди — і все зіпсував!
— Кроте, — сухо й спокійно озвався Борсук, — я готовий визнати, що в мізинці в тебе більше розуму, ніж у декого в усьому тлустому тілі. Ти зробив усе правильно, і, здається мені, у тебе велике майбутнє. Молодчага Кріт! Дуже розумно вчинив!
Жабс аж очманів від заздрощів, а надто через те, що він ніяк не міг збагнути, що ж такого розумного зробив Кріт. Та перш ніж він устиг розкрити рота і бовкнути чергову дурницю, виставивши себе на загальне посміховисько, пролунав дзвінок на обід.
Обід був простим, але ситним: бекон з бобами та макаронний пудинг. Коли всі встали з-за столу, Борсук сів у крісло й сказав:
— Отак! Усі знають, яка робота чекає на нас сьогодні ввечері, і поки ми доведемо її до завершення, буде вже пізня година, тож поки є можливість, я трохи подрімаю.
Сказавши це, він накрив обличчя хустиною і дуже скоро солодко похропував.
Непосидючий і працелюбний Ондатр відразу ж повернувся до приготувань і знову взявся походжати між чотирма купками зброї, примовляючи:
— Це пояс для Ондатра, це — для Крота, це — для Жабса, а це — для Борсука!
І так він бурмотів щоразу, коли в їхньому спорядженні з’являлося щось нове, і здавалося, цьому не буде кінця-краю. Тоді Кріт узяв Жабса під ручку, вивів його на свіже повітря, запхав у плетене крісло і змусив викласти усі свої пригоди від початку до кінця. Жабс охоче відгукнувся на цю пропозицію. Кріт був вдячним слухачем, а скептиків, які могли би піддати сумніву сказане Жабсом чи просто підняти його на сміх, поряд не було, і Жабс дав повну волю своїй фантазії. Насправді більшість із розказаного ним було з розряду того, “що могло б статися, якби я вчасно про це подумав, а не на десять хвилин пізніше”. Такі пригоди завжди кращі й мальовничіші, та, зрештою, чому б нам не ставитися до них так само, як і до тих, не вельми гарних, пригод, які стаються з нами насправді?
Розділ дванадцятий
КІНЕЦЬ ОДІССЕЇ
Коли засутеніло, Ондатр, сама піднесеність і таємничість, знову зібрав усіх у вітальні, підвів кожного до його купки спорядження і заходився готувати друзів до вилазки. Він працював дуже серйозно та зосереджено, і справа ця потребувала чимало часу. Спершу слід було перехопити кожного поясом, тоді всім за пояс треба було запхати мечі, а з іншого боку — для рівноваги — абордажні шаблі. Потім пристебнути по парі пістолетів та полісменському кийку, по кілька пар наручників, бинти та пластирі, баклагу та сумку з бутербродами. Борсук, спостерігаючи за його стараннями, добродушно посміювався та казав:
— Добре, Ондатрику! Тебе воно тішить, а мені не зашкодить. Мені по самі вуха вистачило б оцього кийка, щоб зробити те, що я маю зробити.
На що Ондатр тільки відказав:
— Даруй, Борсуче, але я не хочу, щоб ти потім картав мене й казав, що я про щось забув!
Коли всі були вже споряджені, Борсук узяв в одну лапу потайного ліхтаря, у другій міцно затиснув замашного кийка і мовив:
— А тепер ходімо за мною! Першим Кріт, бо я ним дуже задоволений, за ним Ондатр, а замикає Жабс. І дивися мені, Жабсе! Не патякай, як ти вмієш, бо миттю відішлю назад!
Жабс так боявся, щоб його не кинули самого, що, не сперечаючись, став туди, куди було сказано, і вони рушили.
Спершу Борсук вів їх над річкою, потім різко розвернувся біля якоїсь нори в березі, над самою водою, і зник у ній. Кріт з Ондатром безмовно пішли слідом, зникнувши під землею так само несподівано, як і Борсук.
Жабс не був би Жабсом, якби не послизнувся на рівному місці та не плюхнувся у воду, здійнявши купу бризок і перелякано заверещавши. Друзі швиденько витягли його з води, нашвидкуруч викрутили, витерли, заспокоїли й поставили на ноги.
Борсук не на жарт розсердився і сказав, що якщо Жабс знову почне клеїти дурня, його вже точно ніхто нікуди не візьме.
Нарешті всі зайшли до підземного ходу, і почалася справжня військова експедиція!
У підземеллі було холодно, темно, вогко, низько й вузько, і нещасний Жабс став тремтіти, чи то від страху перед невідомим, чи то просто від вогкості. Ліхтар моргав далеко попереду, і Жабс, не бачачи нічого, хоч-не-хоч, а почав відставати. Аж ось він почув, як застережливо кричить Ондатр:
— Жабчику, давай же! — і його охопив страх, що він останній, сам у темряві, тож він так “дав”, що з розгону врізався в Ондатра, Ондатр у Крота, а Кріт у Борсука, і все на мить перемішалося. Борсук подумав, що на них напали ззаду, і, не ризикуючи вимахувати в тісноті кийком або шаблею, схопив пістолет і ледь не всадив у Жабса кулю. Розібравшись, що сталося, він розсердився ще дужче і сказав:
— Це вже все! Тепер обридливе Жабисько нікуди з нами не піде!
Жабс розпустив нюні, Кріт із Ондатром урочисто пообіцяли, що він більше не буде, і коли врешті Борсука вдалося ублагати, експедиція рушила далі.
Цього разу колону замикав Ондатр, котрий міцно тримав Жабса за плече.
Отак вони чалапали навпомацки, прислухаючись до найменшого шелесту і тримаючи руки на пістолетах, поки не озвався Борсук:
— Вже мав би бути бенкетний зал.
І тільки він оце сказав, як усі почули приглушені звуки — гамір, гупання по підлозі та грюкання по столах. Шуміли над самою головою. До Жабса знову повернулися його страхи, Борсук же просто сказав:
— Ті ласиці щось виробляють!
Тунель побіг угору. Вони пройшли ще трохи, і шум залунав знову, цього разу вже дуже чітко, над самісінькими головами.
— Ура-а-а, ура-а-а, ура-а-а, ура-а-а! — кричали ласиці та тупотіли крихітними ніжками по долівці, дзенькали келихами, а їхні маленькі кулачки гримали по стільницях.
— Ото вже веселяться! — зауважив Борсук. — Ну ж бо, не баріться!
І вони поспішили тунелем і дійшли до його кінця, опинившись під люком, що виводив до комірки дворецького.
Шуміли в бенкетному залі так, що можна було не боятися, що хтось почує, і Борсук сказав:
— Всі разом узяли! — і вчотирьох вони підважили плечима кришку люка й відсунули її набік. Допомагаючи один одному, вони піднялися в комірку, і тепер тільки єдині двері комірчини відділяли їх від бенкетного залу, в якому, нічого не підозрюючи, гуляли вороги.
Тут, у комірці, гамір був просто оглушливим. Коли ж нарешті галас і гупання трохи вщухли, стало чутно, як хтось каже:
— Я скажу коротко (бурхливі оплески), але, перш ніж сісти (схвальні вигуки), хотів би сказати добре слово на адресу нашого милого господаря — містера Жабса. Хто з нас не знає Жабса (оглушливий регіт), доброго, скромного, правдивого Жабса (веселі вигуки)!
— Ану дайте, доберуся я до нього! — промимрив Жабс і аж зубами заскреготів.
— Візьми себе в руки! — мовив Борсук, ледве стримуючи його. — Так, усі готові?
— Дозвольте заспівати одну пісеньку, — продовжував той самий ласиця, — яку я склав про Жабса (тривалі оплески).
І Старший Ласиця — а то був саме він — заспівав пронизливим рипучим голосом:
Борсук розправив плечі, міцніше взявся за кийка двома лапами, обвів поглядом своїх товаришів — і закричав:
— Час настав! За мною! — і щосили розчинив двері.
О, що тут зчинилося!.. Виски, верески, крики! Нажахані ласиці пірнали під столи та в паніці стрибали через вікна! Тхорі кидались до каміна як дурні та застрягали у комині! Столи й стільці літали залом, розбивалось об долівку скло та порцеляна, і все змішалося в ту жахливу мить, коли четвірка Героїв як вихор увірвалася до зали! Кремезний Борсук із тремтячими вусами розмахував величезним кийком так, що аж свистіло, Кріт, чорний і похмурий, і собі вимахував кийком та кричав бойовий клич, від якого мурашки бігли по шкірі: “Я-а-а — Кррріт! Я-а-а — Кррріт!” Озброєний до зубів Ондатр діяв рішуче й нещадно, а Жабс, геть-чисто втративши голову від обурення та посоромленої гордості, роздувся вдвоє та стрибав по долівці й вигукував свої кличі, від яких аж мороз продирав по шкірі: