Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 31)

Покінчивши з вечерею, Борсук устав з-за столу, підійшов до каміну і про щось замислився. Аж ось нарешті він заговорив.

— Жабсе! — говорив Борсук. — Ти дошкульне, непосидюще непорозуміння! Тобі не соромно за себе? Що, по-твоєму, сказав би твій батько, з яким я стільки дружив, якби він був сьогодні тут і чув про всі твої “подвиги”?

Жабс, який сидів з ногами на дивані, впав ниць і затрусився від сліз каяття.

— Ну-ну! — пом’якшив тон Борсук. — Не побивайся так. Годі сліз. Забудьмо старі кривди, подумаймо краще, що робити зараз. Кріт цілком правий. Горностаї не сплять, вони там на кожному розі, а це найкраща сторожа у світі. Про атаку в лоб не може бути й мови, так їх нам нізащо не подужати.

— Це кінець, — ридав Жабс, зрошуючи слізьми диванні подушки. — Я заберуся звідси, запишуся в солдати і більше вже ніколи не побачу свого милого Жабс-холу!

— Жабсе, не розпускай нюні! — суворо сказав Борсук. — Твій маєток не конче брати штурмом, є й інші способи повернути його. Я ще не все сказав. А тепер відкрию тобі велику таємницю.

Жабс повільно підвівся і витер очі від сліз. Його страх як вабили різні таємниці, хоч він ніколи не міг тримати язика за зубами, а ще йому подобався неправедний трепет, який він переживав щоразу, видаючи кому-небудь секрет, а надто після урочистих обіцянок нікому його не розголошувати.

— Від річки до Жабс-холу веде підземний хід, — значущо мовив Борсук, — він проходить десь тут поряд і виходить у самій середині помісти.

— Борсуче, то все дурниці! — доволі легковажно мовив Жабс. — Ти наслухався тих побрехеньок, якими повен кожен шинок у тутешній окрузі. Я знаю Жабс-хол до останньої шпарини і всередині, і зовні, але нічого подібного там немає, запевняю тебе!

— Юний мій друже, — мовив Борсук суворіше, — твій батько, а він був гідним звіром, куди більш гідним від декого, — був моїм близьким другом, і він розповідав мені багато такого, що й не подумав би розповідати синові. Тож саме він розповів про цей підземний хід — ні, то не він його копав, це зробили за сотні літ до того, як він тут оселився, але твій батько облаштував його, почистив, бо думав, що той ще може на щось знадобитися, в разі якоїсь небезпеки чи крайньої необхідності. Він навіть показав мені цей хід і попросив: “Ніколи не показуй його Жабсові. Хлопець він непоганий, але надто легковажний і ненадійний, а ще язика не тримає за зубами. Як виникне якась загроза і знадобиться підземний хід, тоді повідаєш йому цю таємницю. Але не раніше!”

Ондатр із Кротом зиркнули на Жабса, побачити, як він сприйняв таку звістку. Той спершу нібито надувся, та дуже скоро відійшов, бо мав таки геть незлостиву вдачу.

— Ну-ну, — промовив він, — мабуть, я й справді трохи базікало. Такій знаменитості, як я… до мене ж ходять друзі… ми жартуємо, змагаємося в дотепності, оповідаємо кумедні історії… ну щось із язика та й злетить. У мене ж дар підтримувати бесіду. Мені навіть казали, що я міг би зробити у себе салон, не знаю, правда, що це. Ну та добре. Продовжуй, Борсуче. То як нам згодиться твій лаз?

— За останні дні мені вдалося з’ясувати дещо, — вів далі Борсук. — Я попросив Видру перевдягнутися на сажотруса, він набрав собі щіток та й пішов до заднього ґанку, питати, чи не знайдеться роботи для нього. Завтра ввечері там відбудеться бучна учта. У когось день народження — здається, у Старшого Ласиці, всі зберуться у бенкетній залі, будуть їсти, пити, веселитися, шуміти, а все інше їм буде до лампочки. Ні рушниць, ні табель, ні палиць — у них не буде ніякої зброї.

— Але ж сторожа нікуди не подінеться, — зауважив Ондатр.

— Не подінеться, — погодився Борсук, — і це нас повністю влаштовує. Ласиці цілком покладуться на надійну варту. Ось тут і згодиться наш підземний хід. Цей дуже корисний тунель виходить у комірку дворецького, яка межує з бенкетною залою!

— Ага! Та рипуча мостина в комірчині! — вигукнув Жабс. — Тепер я все розумію.

— Ми тихенько підійдемо до комірки дворецького!.. — приглушено скрикнув Кріт.

— …озброївшись пістолетами, шаблями та палицями, — скрикнув собі й Ондатр.

— …і нападемо на них, — сказав Борсук.

— …і будемо їх бити, бити, бити! — закричав Жабс, впадаючи в екстаз, і забігав по кімнаті, перестрибуючи через стільці.

— Що ж, чудово, — мовив Борсук, знову вертаючись до сухуватої манери говорити, — план дій ми погодили, причин для сварок і суперечок я не бачу. Так, уже пізня пора, гадаю, час іти до ліжка, всім і просто зараз. А готуватися до штурму почнемо завтра зранку.

Жабс, так само, як і інші, подався спати, розуміючи, що суперечки тепер ні до чого, хоч і відчував у собі приплив енергії і спати зовсім не хотів. Та позаду був довгий день, переповнений пригодами, а простирадла з ковдрами так вабили до себе, так затишно було між ними та під ними після купки голої соломи на кам’яній долівці камери, де вічно гуляли протяги. І тільки він зронив на подушку свою голову, як через кілька секунд уже щасливо хропів. Йому снилося багато снів. Снилися дороги, що тікали, щойно Жабс збирався ступити на них; канали, які гналися за ним і врешті наздоганяли; і баржа з випраною білизною, що запливла просто до бенкетної зали якраз тоді, коли Жабс давав званий обід; і підземний хід, у якому він був сам-один. Жабс ішов тунелем, а той крутився, звивався, трусився і навіть ставав цапки. А під кінець він опинився в Жабс-холі, цілий і тріумфуючий, оточений друзями, які голосно запевняли Жабса, що він дуже розумний.

Жабс проспав до пізнього ранку, а коли прокинувся й зійшов донизу, сніданок уже давно закінчився. Кріт вислизнув кудись, нікому й слова не сказавши. Борсук сидів у кріслі з газетою і анітрохи не переймався тим, що мало статися сьогодні ввечері. І тільки Ондатр заклопотано бігав по кімнаті з оберемками різної зброї та розкладав усе на підлозі чотирма купками і збуджено примовляв:

— Ось шабля для Ондатра, ось — для Крота, ось — для Жабса, а це — для Борсука! Ось пістолет для Ондатра, ось — для Крота, ось — для Жабса, а це — для Борсука!

І він носився та й носився, розмірено, ритмічно, і чотири купи зброї помалу зростали.

— Ондатре, де все чудово, — озвався невдовзі Борсук, позираючи на заклопотаного друга поверх газети. — Ти не подумай, що я хочу тебе образити, але хай ми тільки проскочимо повз тих горностаїв з їхніми паскудними рушничками, і тоді, можеш мені повірити, не знадобляться нам ніякі шаблі з пістолетами. Нас буде четверо, у всіх нас будуть палиці, тож дай нам тільки увірватися до бенкетної зали, і ми очистимо її від зайд за п’ять хвилин. Я б і сам їх усіх розігнав, але просто не хочу позбавляти вас задоволення.

— Завбачливість ніколи не завадить, — замислено мовив Ондатр, начищаючи ствол пістолета рукавом і зусібіч його оглядаючи.

Жабс, який уже закінчив снідати, схопив грубезного кийка і давай розмахувати ним на всі боки, побиваючи уявних звірів.

— Я їх повчу, як займати мій дім! — кричав він. — Я їх повчу! Повчу я їх!

— Не “повчу”, а “провчу”, — поправив його Ондатр. Він не чекав від друга такої безграмотності. — “Повчу” — так ніхто не каже.

— І чому ти постійно прискіпуєшся до Жабса? — помітно дратуючись, озвався Борсук. — Кажуть так чи не кажуть — кого це обходить?! Я сам так кажу, і якщо мене це влаштовує, то й тебе має влаштовувати!

— Я перепрошую, — але я подумав, що правильніше казати не “повчу”, а “провчу”.

— Я не розумію, що означає “провчати”, — відказав Борсук. — Я особисто маю намір повчити їх, що займати чужі оселі не можна! І ви у цьому мені допоможете!

— Ну добре, як собі знаєш, — здався Ондатр. — Він уже й сам заблукав у словесних хащах, а коли відійшов у куток, то звідти чулося його бурмотіння:

— Повчити їх, провчити їх, провчити їх, повчити їх!

Борсук, не дуже церемонячись, попросив Ондатра не займатись казна-чим.

Пройшло трохи часу, і до кімнати ввалився Кріт, очевидно задоволений собою.

— Як я розважився! — почав він з порога. — Як я дражнив тих горностаїв!..

— Кроте, сподіваюся, ти не ліз на рожен? — помітно занепокоївся Ондатр.

— По-моєму, ні, — щиро промовив Кріт. — Мені це спало на думку, коли я зайшов на кухню, подивитися, чи не вистиг Жабсів сніданок. Дивлюся, лежить дрантя пралі, в якому він приплівся вчора, воно висіло на гачку для рушників, біля каміна. Вдягаю плаття, натягую чепець, замотуюся в шаль та йду собі до Жабс-холу, нічого не боячись. Сторожа, звісно, була напоготові, рушниці в лапах, і тільки чути “Стій, хто йде?” та всяку іншу маячню. “Доброго ранку, панове, — кажу їм, так з повагою. — Чи не треба вам чогось попрати?” Вони глянули на мене, як на якусь комаху, і кажуть: “Тупцяй відсіля, прале! Яке може бути прання, коли ми на службі?” — “То, може, іншим разом?” — кажу їм. Ха-ха-ха! Ну чи не сміхота, Жабсе?

— Дурний і нерозважливий кротисько! — пробурчав Жабс. Насправді ж у ньому просто заграла заздрість до Крота, який додумався до такого. Якби він не проспав сьогодні вранці, якби він першим додумався до цього, всі лаври належали б йому, Жабсові.

— Дехто з горностаїв аж почервонів, — розповідав далі Кріт, — а сержант, начальник їхній, не став зі мною церемонитись, він по-простому сказав: “Тікай-но звідси, дорогенька, і то чимдуж! Не відволікай моїх людей і не змушуй розмовляти на посту”. — “Тікати? — кажу я. — О, якщо хтось скоро звідси й тікатиме, то точно не я!”