Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 27)

Жабс не став гаяти часу на словесні перепалки. Йому хотілося серйозної помсти, а не дешевого, сумнівного тріумфу у словесній баталії, хоч на язику вже крутилася, ладна щомиті зірватися, дошкульна лайка. Нарешті він побачив перед собою те, чого шукав. Наддавши ходи, він наздогнав баржову шкапу, відв’язав від бечівника тягову линву, легко скочив коняці на спину, щосили хвицнув п’ятами в боки, і та рвонула з місця в кар’єр. Жабс повернув свою стрибуху з тягової стежки, і вона загоцала горбистою лукою. Озирнувшись, він побачив, що баржа вже сіла на мілину під протилежним берегом, а жінка на ній люто вимахує руками та галасує:

— Стій, стій, стій!

— Цю пісеньку ми вже колись чували, — розсміявся Жабс, дав шкапі шпори, і та перейшла на шалений галоп.

Баржова коняка не звикла до скачок, і дуже скоро її галоп перейшов на рись, а рись — на повільну інохідь, та Жабс не мав нічого проти, бо хай там як, а він таки просувався вперед, а баржа — ні. Він уже цілком тримав себе в руках, бо нарешті йому вдалося провернути недурну (як він вважав) справу. Гріло сонечко, і Жабс із задоволенням спокійно дріботів на шкапі, тримаючись бокових доріжок та верхових стежин і намагаючись не думати, що відколи він щось їв, минуло чимало часу. Невдовзі злощасний канал залишився далеко позаду.

Вони проїхали кілька миль, Жабс та його шкапа, вершник під сонцем геть розморився, закуняв, і коли коняка, зупинившись, опустила голову, щоб поскубати травички, він мало не беркицьнувся на землю. Жабс стрепенувся, роззирнувся — і побачив, що вони заїхали на розлоге пасовище, на якому, скільки оком займеш, купками росли бескидник та ожина. Неподалік від нього стояла пошарпана циганська кибитка, а біля неї на перекинутому відрі сидів циган і курив, байдужим оком роззираючись довкола. Перед ним палав хмиз, над полум’ям висів залізний казанок, у якому булькало, шкварчало й апетитно парувало. А ще від вогню долинали запахи — теплі, густі, розмаїті, — вони стелились по землі, сплітаючись у тісний, довершений, принадний, незрівнянний аромат, немов сама Природа вирішила набути відчутної форми й постати перед своїми дітьми у цьому прояві божественної благодаті та блаженства. І тільки тепер Жабс усвідомив, що таке справжні голодні муки.

Те, що він відчував від ранку дотепер, не йшло ні в яке порівняння з тими відчуттями, які накинулись на нього зараз! Тепер він знав напевне, що таке голод, і мусив діяти блискавично, інакше міг постраждати хтось або щось. Жабс уважно оглянув цигана, і в голові його майнула невиразна думка: налетіти на нього з кулаками чи спробувати лестощі? Він сидів і думав, раз по раз вдихаючи густі нестерпні пахощі, і позирав на цигана, а циган смалив свою люльку та дивився на Жабса.

Нарешті циган вийняв з рота люльку і байдужим голосом промовив:

— Хочеш продати мені свою коняку?

Жабс чекав чого завгодно, тільки не такого.

Він прекрасно знав, що цигани до нестями люблять коней, що жодна шкапа не пройде повз їх увагу непоміченою, але не встиг подумати, що кибитки робляться для їзди, а щоб вони їздили, хтось має їх тягнути. Він і гадки не мав продавати шкапу та наживатися на цьому, але циганова пропозиція робила реальними дві речі, яких він прагнув усією душею: живі гроші та смачний сніданок.

— Що? — запитав Жабс. — Щоб я продав тобі оцього дивовижного коня? Е, ні, про це не може бути й мови. А хто ж тоді щотижня розвозитиме чисту білизну по оселях моїх клієнтів? Крім того, я життя не уявляю без нього, а він і дня не проживе без мене.

— Спробуй уявити своє життя з ослом, — запропонував циган. — В декого це виходить.

— Схоже, ти не розумієш, — вів далі Жабс, — що мій кінь тобі не рівня. Це скакун, чистокровний, частково, правда, і якраз не там, куди ти зараз дивишся. Колись він брав призи на скачках, от побачив би ти його тоді!.. Та це й зараз видно, ти тільки поглянь на нього, якщо, звісно, розумієшся на конях. Ні-ні, навіть не пропонуй, щоб я його продав. А цікаво, скільки ти дав би за цього рисака?

Циган пильно оглянув коня, потім — Жабса, потім — знову коня.

— По шилінгу за копито, — кинув він коротко і одвернувся, потягуючи люльку та байдуже озираючи довкільний краєвид.

— По шилінгу за копито? — обурився Жабс. — Зачекай, дай я подумаю, прикину, скільки це буде.

Він зліз зі шкапи, пустив її пастися, а сам присів біля цигана, рахуючи на пальцях, і нарешті сказав:

— Отже, по шилінгу за копито? А чому саме чотири шилінги, чому не більше? О, ні, навіть думати забудь, щоб я продав такого красеня-коня за якісь чотири шилінги.

— Добре, — озвався циган, — слухай, що я скажу. Даю тобі п’ять шилінгів, це на три шилінги й шість пенсів більше, ніж справді коштує ця шкапа. І жодним пенсом більше.

Жабс надовго задумався. Кишки марша грають, у кишені ні шеляга, скільки до дому, ще не відомо, та й переслідувачі, може, й далі наступають на п’яти? А тут тобі п’ять шилінгів — цілий капітал. З іншого боку, не така вже й сума за коняку. Щоправда, дісталася вона йому даром, тож весь виторг за неї — чистий прибуток. Нарешті Жабс надумався і сказав:

— Цигане, слухай, що я тобі скажу! Або пристаєш на мої умови, або ні. Ти даєш мені шість шилінгів і шестипенсовик зверху, крім того, годуєш мене сніданком зі свого казана, який так апетитно пахне. Ти даєш мені стільки їжі, скільки я з’їм за один присід. А я віддаю тобі свого молодого, повного сил коня, а до нього — розкішну упряж і все інше причандалля, яке ти бачиш на ній. Віддаю за так, задурно. Якщо тебе це не влаштовує, кажи як є, і я відразу їду звідси. Маю тут неподалік одного знайомого, який вже кілька років просить, щоб я продав йому коня.

Циган невдоволено забурчав, сказав, що ще кілька таких оборудок — і він піде по світу з торбою, та врешті-решт сягнув рукою до глибокої кишені у штанях, витяг брудну полотняну торбину, відрахував шість шилінгів і шестипенсовик та тицьнув їх Жабсу. Потім він пірнув у кибитку, а коли з’явився знову, в руках його були велика залізна миска, ніж, виделка і ложка.

Він перехилив казан і всипав у миску гарячої, густої печені. То була справді найкраща печеня у світі, чого тут тільки не було: куріпка, заєць, кролик, шотландська куріпка, цісарка, ще щось незрозуміле. Жабс, мало не заплакавши, поставив миску собі на коліна і їв, їв та їв, весь час просив добавки, і циган жодного разу йому не відмовив. Жабс їв і думав, що ще ніколи у житті він не снідав так смачно.

Жабс їв, поки лізло, а коли нарешті він натрапезувався, то став прощатися з циганом, не забув зронити сльозу й за шкапою. Циган, який непогано знав місцевість біля річки, показав йому дорогу, і Жабс у найкращому гуморі продовжив свій шлях. Це був зовсім не той Жабс, що годину тому. Яскраво світило сонце, мокрий одяг на ньому висох, у кишені знову брязкали гроші, кожен крок наближав до дому, до друзів і спокійного затишку, а ще, і це, мабуть, було найголовнішим, він добряче поснідав гарячою стравою, і до Жабса знов повернулося почуття власної величі, сили і впевненості у собі.

Весело ступаючи дорогою, він згадував свої пригоди та поневіряння, пригадував, як знаходив вихід із, здавалось би, безвихідних становищ, і його знову переповнювали пиха та самовдоволення.

— Хо-хо! — казав він сам собі, бундючно задираючи носа. — Який я, Жабс, меткий! На всьому світі не знайдете звіра, рівного мені за розумом! Недоброзичливці запроторили мене за ґрати, оточили вартою, день і ніч не зводили з мене очей, а я прослизнув повз усіх, бо для мене немає нічого неможливого і я нікого не боюся. Вони гналися за мною на паровозі, з полісменами, з револьверами, а я просто клацнув пальцями у них перед носом, розсміявся та й розчинився у повітрі. А потім мені не пощастило, і тлуста лиха тітка вкинула мене в канал. Та що це їй дало? Я доплив до берега, забрав у неї шкапу та й поскакав на ній, а вона залишилася з носом. Шкапу я продав, заробив грошенят, та ще й поснідав смачно. Хо-хо! Я Жабс, вродливий, знаменитий, удатний Жабс!

І він так надувся від пихи, що отак, на ходу, склав про себе хвалебну пісеньку і ну її горлати на всю губу, хоч слухачів, крім нього самого, навколо не було. Мабуть, жоден звір на світі не співав собі такої похвальби.

Героїв на світі — без ліку, І пишуть про них там і тут, Та поруч із Жабсом великим Найбільший герой — ліліпут. Ученим, знавцям, ерудитам, Що в Оксфорді їх просто тьма, Давно вже пора зрозуміти, Що Жабсові рівних нема! В Ковчегу народець звіриний Лив сльози у три ручаї. “Земля!” — прокричав Жабс тваринам. Він перший помітив її! Гриміло салютами військо, На марші карбуючи крок. Мовчіть, королі та міністри! Наш Жабс — героїчний звірок! Фрейліни й сама королева Сиділи в покої з шитвом. “Ах, хто цей молодик вродливий?” — “То Жабс перед вашим вікном!”

Було ще чимало подібного, але все це було таке хвалькувате, що навіть сором переповідати.

Жабс ішов і співав, співав і йшов, і був чим далі, тим пихатішим. Та дуже скоро доля безцеремонно поклала цим гордощам край.

Пройшовши кілька миль угіддями, Жабс вийшов на битий шлях і, стоячи на ньому та вдивляючись у світлу далечінь, помітив цятку, яка поволі наближалася, стаючи спершу крапкою, потім крапелькою, потім чимось до болю знайомим, а потім до його зачарованого вуха двічі долинув дуже знайомий застережний звук.