Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 21)

Поки Жабс ішов, отак міркуючи, його увагу привернули червоні та зелені вогні, які світилися неподалік, трохи на віддалі від міста, а вухо вловило пуфкання й сопіння парових котлів та брязкання вагонів на стрілках. “Ага, — подумав він, — ось і підказка! Що мені потрібно, так це залізнична станція, і просто щастя, що до неї не треба йти через місто та відбріхуватися, щоб усі вірили, що я простолюдинка. Так воно, може, й безпечніше, але ж самоповага…”

Отже, Жабс прийшов на станцію й уважно переглянув розклад руху поїздів. З’ясувалося, що поїзд, із яким йому більш-менш по дорозі, відбуває за півгодини.

— Ого, знову поталанило! — зрадів Жабс і кинувся до каси купувати квиток.

Він назвав станцію, найближчу до села, біля якого знаходився Жабс-хол, і за звичкою сягнув лапкою туди, де мала би бути кишеня жилета, щоб витягнути гроші на квиток, але намацав ситцеве плаття, яке так принадно підкреслювало його форми і про яке він геть забув. Те плаття все й зіпсувало. Як у страшному сні, Жабс боровся з отою чудернацькою та водночас простою одежиною, яка немов тримала його за руки, зводила нанівець усі зусилля, нахабно насміхалася з нього. За Жабсом уже стояла чималенька черга нетерплячих пасажирів. Вони щедро сипали порадами, розумними та не дуже, до речі й не до речі лізли із зауваженнями. Нарешті, так-сяк (як саме, він і сам не розібрав) Жабс подолав усі бар’єри, лапнув по тому місцю, де завжди бувають жилетні кишені, і… Не виявив ні грошей, ні кишені, ні навіть самого жилета!

І тут він із жахом пригадав, що піджак і жилет залишилися в темниці, а разом з ними — і гаманець, і гроші, і ключі, і годинник, і сірники, і пенал — тобто все те, що надає життю якогось сенсу, чим тварина із численними кишеньками, вінець творіння, відрізняється від тих, хто має лиш одну чи не має жодної, тих, хто стрибає та снує по землі так, як йому заманеться, бо що з них візьмеш?

Близький до відчаю, Жабс (а, будь що буде!) пригадав колишні звички (щось середнє між замашками поміщика та манерами Оксфордського професора) і сказав:

— Панове, послухайте! Я забув удома гаманець. Купіть мені квиток на поїзд, а завтра я перешлю вам гроші. Згода? Там, куди я їду, мене всі знають.

Касир поглянув на Жабса, на його поношений чорний чепець — і засміявся.

— О, так, ви, мабуть, і справді знамениті у своїх місцях, — мовив він, — якщо частенько показували цей номер. Послухайте, місіс, відійдіть від вікна, ви заважаєте іншим!

Один старий джентльмен, який уже тривалий час тицяв Жабса у спину, відтіснив його від каси і (подумати тільки!) звернувся до нього “моя дорогенька” — це було найбільшою образою того вечора.

Спаплюжений, збентежений, Жабс побрів пероном, біля якого стояв поїзд, і по щоках йому котилися сльози. Як прикро, думав він, коли рятуєшся від небезпеки, додому вже рукою подати, і тут усе летить шкереберть тільки тому, що забракло кількох нещасних шилінгів, а станційним попихачам не сподобався твій вигляд. Невдовзі відкриється його втеча, пошлють погоню, Жабса зловлять, змішають з багном, закують у кайдани, повернуть до в’язниці, посадять на хліб з водою, і знову доведеться спати на соломі. Йому подвоять охорону, удвоє збільшать термін покарання, а наглядачева донька!.. Вона підніме його на сміх! Ну що тут робити? Бігун із Жабса був поганий, а постать його вже намозолила очі.

А може, залізти під вагонну лавку? Він бачив, що так їздили школярі, знаходячи інше призначення грошам, отриманим на дорогу від турботливих батьків. Отак міркуючи, він дійшов до паровоза, біля якого порався машиніст, огрядний чолов’яга з масельничкою та жмутом ганчір’я, що дбайливо витирав та змащував механізми.

— Доброго дня, матусю! — привітався машиніст. — Щось сталося? Вигляд у тебе не дуже веселий.

— О, сер, — проквилив Жабс, зриваючись на плач. — Я — бідна нещасна праля, загубила всі гроші, мені нема чим заплатити за квиток, а сьогодні конче треба бути вдома, і що робити, я не знаю, хоч плач! Я в розпачі!..

— Кепські справи, нічого не скажеш, — задумався машиніст. — Загубити гроші на дорогу, а вдома ж і діти, напевне, чекають, я вгадав?

— Та є, — проридав Жабс. — І сидітимуть вони голодні та холодні, або допадуться до сірників, чи лампи гасові поперекидають, дітвора нерозумна! Пересваряться, вироблятимуть, що заманеться. Я просто в розпачі!

— Гаразд, слухай, що я тобі скажу, — мовив добрий машиніст. — Кажеш, ти праля? Що ж, дуже добре. А я, як бачиш, машиніст, і робота ця страх яка брудна. Не напасешся на неї сорочок, і моя дружина вже дивитися на них не може. Якщо ти, діставшись додому, випереш кілька моїх сорочок і перешлеш їх мені, то так і бути, візьму тебе на паровоз. Це, звісно, суперечить правилам залізничної компанії, та в цій глушині ми їх і так не дуже дотримуємося.

Варто було Жабсові залізти до кабіни машиніста, як відчай змінився радістю. За все життя життя він не виправ жодної сорочки, гадки не мав, як це робиться, і, зрештою, не збирався нічого прати. “Коли я буду вдома, у Жабс-холі, — думав він, — де мені нічого не загрожуватиме і де в мене знову будуть і гроші, і кишені для них, я просто надішлю машиністові грошенят, яких йому вистачить не на одне прання, а це те саме, що випрати самому, а може, й краще.

Черговий махнув прапорцем, даючи дозвіл, машиніст весело свиснув, поїзд рушив, набираючи хід, і Жабс зачаровано дивився, як вони минають справжнісінькі поля обабіч колії, дерева, живоплоти, корів, коней. Кожна мить наближала його до Жабс-холу, до вірних друзів, до грошей, які брязкатимуть у кишені, до м’якого ліжка, в якому він спатиме, до смакоти, яку він їстиме, до шаленого захвату, який викличуть розповіді про його походеньки та хитрощі. Він став стрибати, кричати, співати уривки з усяких пісень, чим дуже здивував машиніста, який бачив трохи праль на своєму віку, але щоб аж таких…

Вони проїхали вже чимало, і Жабс почав мріяти, що їстиме сьогодні на вечерю, коли, кінець кінцем, дістанеться додому, як раптом він помітив, що машиніст, якось дивно збентежившись, перехилився через поруччя та до чогось прислухається. Потім він видерся на купу вугілля і почав вдивлятися понад кабіною удалечінь. Нарешті, обернувшись до Жабса, він промовив:

— Що за дива! Сьогодні мій поїзд останній, більше в цьому напрямку ніщо не іде, а за нами, голову даю на відсіч, щось таки котиться!

Жабсову легкодумність як вітром здуло. Він став серйозним, спохмурнів, щось тупо занило в спині, потім — у ногах, захотілося присісти і зовсім не думати про можливі наслідки.

У небі світив місяць, і машиніст, стоячи на купі вугілля, нарешті помітив на колії, далеко позаду, якийсь рух.

— Ага, тепер я бачу! — вигукнув він незабаром. — Це паровоз женеться за нами, летить, як скажений! Схоже, погоня!

Бідний Жабс скрутився на вугільному пилу і намагався щось придумати, але нічого у нього, сердешного, не виходило.

— Вони наздоганяють! — закричав машиніст. — А люду на тому паровозі — тьма! Якісь пристаркуваті охоронці, он — алебардами погрожують, полісмени в шоломах — ач як кийками розмахують!.. Ще якісь одоробла в капелюхах, усі з револьверами… Сліпому видно, що то нишпорки. Весь той набрід махає руками, наче божевільний, та лементує раз за разом: “Стій!.. Стій!.. Стій!..”

І тут Жабс гупнув навколішки просто на вугілля, благально скинув лапи догори і заволав:

— Пане Машиніст, дорогенький, врятуй мене, просто врятуй, дорогий пане Машиніст, і я все тобі розповім! Ні, я не праля-простолюдинка, як може здатися на перший погляд! Мене не чекають ніякі діти, я взагалі не маю дітей! Я — поміщик Жабс, мене тут усі знають. Злі люди кинули мене за ґрати, але я, виявивши дива зухвалості та кмітливості, втік зі смердючої в’язниці. Якщо я потраплю до рук цій братії на паровозі, бідаці Жабсові знову світитимуть кайдани, хліб з водою, солом’яна постіль та вбоге животіння!

Машиніст пильно поглянув на Жабса.

— Ану кажи правду: за що сидів?

— Та ні за що, — відказав бідний Жабс, весь аж міняючись на виду. — Тільки й біди, що позичив автомобіль у людей, коли ті обідали. Однаково без діла стояв. Слово честі, я й не думав його красти. Просто людей, а надто юристів, хлібом не годуй, дай зробити з чиєїсь необачності чи легковажності зумисний злочин.

Машиніст знову зиркнув на Жабса:

— Либонь, ти далеко не янгол, тож за законом я мав би за першої нагоди віддати тебе в руки правосуддя. Та, схоже, ти таки втрапив у халепу. Справи твої кепські, але виказувати я тебе не стану. Крім того, я на своєму паровозі, а якісь полісмени будуть наказувати мені, що і як робити! І знай: коли я бачу сльози на очах у тварини, то розм’якаю серцем. Тому, Жабсе, не вішай носа! Не я буду, якщо ми не залишимо їх з носом!

І вони несамовито запрацювали лопатами, підкидаючи вугілля. Ревіла топка, металися іскри, паровоз стрибав і гойдався, та переслідувачі мало- помалу наздоганяли втікачів. Машиніст зітхнув, набрав повну жменю ганчір’я, втер ним чоло і сказав:

— Боюся, Жабсе, нічого доброго з цього не вийде. Сам бачиш, вони ідуть порожняком, і паровоз у них сильніший. Вихід у нас один, це твій шанс, тож слухай уважно все, що я тобі скажу. Скоро буде довгий тунель, а після нього колія йде через густий ліс. Я розженуся настільки, наскільки дозволятиме тунель, а ті, зрозуміло, трохи пригальмують, щоб часом не наразитися на нас у темряві. Коли вийдемо з тунелю, я скину пару, стишу хід, а ти стрибай на землю та ховайся в лісі, поки вони не бачитимуть тебе. Тоді я знову дам повний хід, і нехай женуться за мною скільки заманеться. Приготуйся: коли скажу, відразу стрибай!