Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 23)

— Одного року я вже спробувала, як ти кажеш, нікуди не летіти, — мовила третя пташка. — Мені так тут сподобалося, що коли настав час летіти, я відбилася від зграї, і вона полетіла без мене. І кілька тижнів справді було дуже непогано, а потім!.. О, які то були довгі та нестерпні ночі! А дні — сльотяні та похмурі! Повітря липке й холодне, а в небі — ані комахи! Дурна це була витівка. Я зовсім занепала духом, а однієї холодної вітряної ночі просто лягла на крило, і дужий зимний вітер зі сходу заніс мене углиб суходолу. Сунув густий лапатий сніг, а я пробивалася через перевали високих гір, і скільки натерпілася, поки перебралася через гори. Ніколи не забуду того блаженства, коли мою спинку знов обігріло тепле сонечко, коли я полетіла до озер — спокійних і блакитних, — що лежали піді мною, а надто — смаку першої масної комахи, яку я тоді спіймала! Минуле здавалося кошмарним сном, а майбуття уявлялося суцільним святом без початку і кінця, і все тому, що я летіла на південь — тиждень за тижнем, легко, не дуже чимось переймаючись, спочиваючи, скільки хочеться, але весь час прислухаючись до поклику! Я отримала хороший урок, і більше мені навіть на думку не спадало робити щось наперекір долі.

— О, поклик Півдня, поклик Півдня! — замріяно защебетали інші ластівки. — Його пісні, його гомін, його променисте повітря! А ти ще пам’ятаєш… — і, вмить забувши про Ондатра, вони поринули в гарячі спогади. Той зачаровано слухав птахів, і в його серці зажевріло незбагненне почуття. У ньому теж — нарешті він це зрозумів! — теж забриніла та потаємна струна, про яку він досі навіть не підозрював. Самого щебету пташок, що мали летіти на південь, їхніх оповідок про давно минулі події цілком вистачило, щоб оживити в Ондатрі те нове, ще невідоме почуття, яке бентежило його уяву. Його охопило неспинне бажання відчути на собі гарячий дотик справжнього південного сонця, набрати повні груди п’янкого аромату. Він заплющив очі і, забувши геть усе, на хвильку поринув у мрії, а коли знову очі розплющив, річка видавалася похмурою і холодною, зелені поля — сірими, безбарвними. Аж тут щось штрикнуло в серце, і Ондатрові стало соромно за свої мрії.

— А чого ж ви тоді повертаєтеся? — ревниво запитав він у ластівки. — Що кличе вас до цієї покинутої глушини?

— Тобі не спадало на думку, — озвалася перша ластівка, — що, коли настає слушна година, нас кличе в дорогу інший поклик? Поклик буйних лугових трав і вологих садів, і теплих ставків, де повно комах, і худоби, що гуляє полем, і сінокосу, і всіх сільських будівель, наставлених навколо Дому з Бездоганними Карнизами?

— А, може, думаєш, — спитала друга пташка, — тобі одному на землі знову хочеться почути спів зозулі?

— Коли прийде пора, — сказала третя, — ми знову занудьгуємо за домом, за лататтям, що погойдується на поверхні англійської річки. Але сьогодні все це для нас таке бліденьке, ріденьке і далеченьке. Бо зараз зовсім інша музика збурює нашу кров.

І пташки знову защебетали між собою, і цього разу їхнє безтурботне цвірінькання оповідало про фіолетові моря, про буруваті піски, про стіни, де повзають ящірки.

Ондатр, знову засмутившись, пішов від них і видерся на косогір, що полого здіймався на північ від річки, ліг там і став дивитися в бік пагорбів, які стояли широким півколом, затуляючи собою весь південь. Досі ця грива була його небокраєм, його Місячними горами, тією межею, далі якої для нього нічого не було і бути не могло, а якщо таки й могло щось бути, то ні бачити його, ні чути про нього Ондатр не хотів. Сьогодні ж, коли він дивився в бік Півдня, в його серці ворушилося неясне відчуття, і чисте небо над низькими горами мерехтіло, неначе щось обіцяючи. Для нього існувало тільки те, що крилося від ока, а незвідане здавалося єдиним, заради чого вартувало жити. По цей бік пагорбів пролягла справжнісінька пустка, а по той — буяли сповнені життя яскраві краєвиди, Ондатр ясно бачив їх своїм внутрішнім зором.

Які моря лежали там — зеленкуваті, колихкі, з легкими бурунцями на хвилях! А залиті сонцем узбережжя з рядами білосніжних вілл, за якими темніють оливкові гаї! А тихі гавані, заповнені легкими суднами, ладними рушити до пурпурових островів, славних винами та прянощами, островів, що ледь видніються над неквапними водами!

Він встав із землі та знов зійшов до річки, тоді передумав і влаштувався на узбіччі курної дороги. Там, майже невидимий через густі приємні зарості, Ондатр нарешті приліг і став думати про битий шлях та чудовий світ, до якого він вів, а ще — про всіх мандрівників, які могли ним іти, про багатства й пригоди, на пошуки яких вони подалися, або й про такі, які звалилися на них, як сніг на голову — але все там, отам, отам!..

Раптом слух його вловив чиїсь кроки, і, придивившись, Ондатр побачив мандрівця — Щура, що брів дорогою. Хода його була вже дещо стомленою, а сам він від голови до п’ят укритий пилом. Порівнявшись із Ондатром, подорожній, не кажучи ні слова, ввічливо з ним привітався, і було в його жесті щось нетутешнє. Він зупинився, постояв, ніби вагаючись, іти йому далі чи ні, тоді приязно усміхнувся, зійшов з дороги та присів біля Ондатра у прохолодну траву. Вигляд у подорожнього був справді стомлений, і Ондатр мовчки прийняв його товариство, не став докучати зайвими розпитуваннями, а дещо з тих думок, які крутилися у незнайомця в голові, він зрозумів і так. До того ж, він добре знав, як цінується у звірів мовчазне товариство, коли розслаблюються стомлені м’язи і розум прагне відпочинку.

На вигляд подорожній був худорлявий, гостровидий і трохи сутулився, мав тонкі та довгі лапи, зморшки в кутиках очей, а в малих охайних вухах блищали невеличкі золоті сережки. Він був одягнутий у блідо-блакитний светр, його штани, залатані та всі у плямах, колись також були блакитні, а весь дорожній скарб уміщався у блакитній ситцевій хустині.

Трохи перепочивши, подорожній глибоко зітхнув, вдихнув на повні груди повітря і став розглядатися довкола себе.

— Чуєш, як легко пахне вітер, — мовив незнайомець, — він пахне конюшиною. А віддалік чути, як жують траву корови, і тихо зітхають, а потім знову набивають рот травою. Чути голоси далеких жниварів, а он звиваються супроти лісу сизі цівки диму з коминів. Десь зовсім поряд поспішає кудись річка і чути крик шотландської куріпки, а з твого вигляду я можу виснувати, що ти матрос, тільки річкового судна. Усе немов позасинало, і все ж життя триває. Добре тобі тут живеться, друже, готовий закластися, що краще не буває. Аби лиш вистачило сил і далі жити так!

— Так, це справжнє життя, іншого мені не треба, — замріяно, без звичної впевненості, відповідав Ондатр.

— Я не зовсім це хотів сказати, — обережно поправив Щур, — але кращої долі й справді годі бажати. Я теж так жив і знаю, що кажу. І саме через те, що я жив таким життям, цілих шість місяців жив, і знаю, що кращого не треба, ти бачиш мене тут, зі збитими у кров ногами та голодного. Я йду звідси світ за очі, прямую на південь, бо відчуваю старий поклик, я вертаюся до колишнього життя, до життя, яке я щиро називаю своїм, до життя, яке ніяк мене не хоче відпустити.

“Невже і цей туди ж?” — подумав Ондатр, а вголос сказав:

— А звідки ж ти йдеш?

Він не питав, куди йде незнайомець, він був певен, що й так це добре знає.

— З однієї гарненької ферми, — коротко відказав подорожній. — Ген-ген у тій стороні, — і він кивнув, показуючи на північ. — Та хай їй тисяча чортів! Там я мав усе, що міг би забажати, не відмовляв собі ні в чому, а ось тепер сиджу біля тебе! І мені тут добре, розумієш, мені добре!.. Я стільки миль пройшов по цій дорозі, на стільки миль наблизився до того, чого бажає серце!..

Щурові очі-намистинки прикипіли до небокраю, здавалося, він прислухається до чогось, що долинає з глибини покинутих земель, якоїсь веселої музики пасовищ та господарського двору.

— Не нашого ти кореня, — промовив Ондатр, — не фермер ти і, здається мені, навіть не тутешній.

— Так і є! — вигукнув Щур. — Я морський щур, це чиста правда, порт, відкіль я родом, зветься Константинополь, хоча і там я теж не дуже свій, бо розмовляю не так, як усі. Ти чув про Константинополь, друже? Чудове місто, і давнє, і знамените. Мабуть, тобі доводилось чувати про Сігурда, короля Норвегії, який приплив туди шістдесятьма кораблями. Він і його воїни проскакали вулицями міста, що були вбрані на їхню честь у пурпур і золото, а імператор та імператриця спустилися до нього на корабель і бенкетували разом з ним. Коли Сігурд повертався додому, багато його воїнів-варягів залишилося у Константинополі, вступило до імператорської гвардії, і мій прапращур, також родом із варягів, залишився там, на кораблі, що його Сігурд дарував імператору. Весь наш рід ходив у мореплавцях, і це не дивно. І місто, в якому я народився, така ж моя домівка, як і будь-яке місто від Константинополя до Лондонської річки. Я знаю їх, вони знають мене. Висади мене в якійсь із їхніх гаваней чи набережних, і я вже знову вдома.

— Ти, мабуть, дуже багато плаваєш, — сказав Ондатр, якого все більше розбирала цікавість. — Землі не бачиш місяцями, буває, що харчі закінчуються, економиш навіть на воді, розчиняєшся в безкрайньому океані й усе таке, правда?