Кеннет Грэм – Вітер у вербах (страница 2)

— Постав його в ногах, — попросив він Крота, передав йому кошика, тоді відв’язав фалінь і знову всівся за весла.

— А що в тому кошику? — поцікавився Кріт, палаючи від цікавості.

— У кошику? — перепитав Ондатр і став перераховувати: — Курка, язик, шинка, біфштекс, салат із маринованих корнішонів, рулети по-французьки, кресові сандвічі, тушковане м’ясо, імбирне пиво, лимонад, содова…

— О, стоп, стоп, — закричав Кріт у захваті. — І цього вистачить!

— Ти справді так вважаєш? — серйозним тоном запитав Ондатр. — А як на мене, зовсім небагато, я завжди беру стільки їжі на всякі такі короткі вилазки, і мені завжди дорікають, що я скнара, яких світ не бачив, бо вічно беру всього замало!

Та Кріт уже не слухав товариша. Він із головою поринув у нове життя, яке розгорталося перед ним: його п’янили блиски брижів, нові запахи, звуки та сонячне сяйво. Кріт вів лапкою по воді, залишаючи на ній слід, і весь час йому здавалося, що це тільки сон. Ондатр, добрий, милий друг Ондатр, чітко орудував веслами і не діймав Крота розмовами.

— Друже мій, у тебе дуже гарний костюмчик, — озвався Ондатр, коли вони були в дорозі десь із півгодини. — Колись я теж куплю собі чорний смокінг із оксамиту, хай тільки гроші заведуться.

— Даруй мені, — сказав Кріт, із зусиллям сідаючи прямо. — Ти, мабуть, думаєш, який я неотеса. Але для мене все це справді така дивовижа. Отже, це — річка!

— Річка, з великої літери, — поправив його Ондатр.

— І ти живеш біля самісінької Річки? О, як чудесно!

— І біля неї, і з нею, і на ній, і в ній, — відповів Ондатр. — Вона мені сестра і брат, тітка і подруга, їжа та питво, ну й, звісно ж, і купель. Вона — мій світ, а іншого мені й не треба. Якщо чогось немає в річці, це означає, що його не треба взагалі, якщо вона чогось не знає, то й знаття те ні до чого. О, скільки часу ми провели разом! Взимку чи влітку, навесні чи восени, вона завжди знайде, чим здивувати. Коли річка у лютому виходить із берегів — і мої підвали й комори переповнені питвом, якого я, завваж, у неї не просив; коли повз вікно моєї найкращої спальні тече бура вода; або коли вона повертається до берегів і залишає після себе плями бруду, що пахнуть кексом із родзинками, а канал забивається очеретом і водоростями, і я можу ходити майже посуху по всьому дну в пошуках чогось їстівного та різних штукенцій, що їх усякі роззяви кидають у воду з човнів!..

— І тобі тут ніколи не нудно? — насмілився запитати Кріт. — Весь час тільки ти і річка, навіть словом нема з ким перекинутись.

— Нема з ким? Та, зрештою, що з тебе взяти, — промовив терплячий Ондатр. — Еге ж, ти тут новенький і не можеш всього розуміти. Якщо хочеш знати, тут ще ніколи не було так тісно, як тепер. Чимало мешканців просто тікають звідси світ за очі. О, колись було не так, зовсім не так. Видри, зимородки, пірникози, куріпки — шумно, гамірно від зорі до зорі, всі чогось від тебе хочуть, так ніби більше нема чим зайнятися!

— А що знаходиться он там? — запитав Кріт і махнув лапкою в бік похмурого узлісся, що обступало заливні прирічкові луки.

— Там? А, так там же Дикий Праліс, — форкнув Ондатр. — Ми, прибережні мешканці, рідко буваємо там.

— А ті… ну, ті, що там живуть — хто вони? — запитав Кріт, помітно нервуючи.

— Та як тобі сказати, — мовив Ондатр. — Всякого добра там вистачає… Білки — ті ще нічогенькі. Кролі ще нормальні, не всі, правда, бо серед кролів усякі трапляються. Ну й Борсук, само собою. Він живе в самісіньких хащах, інших місць не визнає, хоч би йому за це й приплачували. Добрий старий Борсук! Ніхто йому не докучає. Та й не треба йому докучати, — додав Ондатр багатозначно.

— Гм, а хто б міг йому докучати? — поцікавився Кріт.

— Хто, питаєш?.. Та є тут такі, — промовив Ондатр, і голос його якось дивно затремтів. — Скажімо, ласиці… горностаї… лисиці… інші звірі. От вони можуть… я їхнього брата знаю… ну, загалом, ми завжди вітаємося, і все таке… але подеколи, як їм розум забирає (правду кажу, не брешу) — от тоді… одне слово, дуже ненадійна публіка, і нічого ти тут з ними не вдієш.

Кріт чудово знався на всіх тонкощах лісового етикету і пам’ятав, що не годиться заводити розмову про труднощі, які можуть чекати когось попереду, і навіть натякати на них, тож вирішив змінити тему.

— Добре, а що ще далі, за Диким Пралісом? — поцікавився він. — Отам, де все вже сизе й розмите, чи то пагорби, чи що. А може, то дим над містами або купчасті хмари?

— За Диким Пралісом починається Широкий Світ, — пояснив Ондатр. — Та нас він мало обходить — і тебе, і мене. Я там ніколи не бував і в гості туди не збираюся. І ти туди носа не потикатимеш, коли в тебе голова на плечах. Як хочеш знати мою думку, робити нам з тобою там нема чого. Ага, от і наша гребля, нарешті, тут ми й пообідаємо.

Вони звернули з головного річища і впливли до загати, яка скидалась на озерце, зусібіч оточене землею. До води збігали пологі зелені бережки, з-під колихкої води мокро блищало буре коріння дерев, а трохи віддалік височіла срібляста стіна греблі та пінився водоспад. Вода спадала на лопаті млинового колеса, безупинно його обертаючи, і весь цей гамір, неясний та приглушений, лише подеколи порушуваний чиїмись бадьорими голосками, — навіював дивне відчуття спокою. Краса була така, що Кріт тільки склав лапки у захваті та вигукнув:

— Отакої-отакої!.. Отакої!.. Отакої!..

Ондатр підігнав човен до берега, прив’язав його, тоді допоміг зійти на берег Кротові, який ще не дуже впевнено почувався на воді, та витяг кошика. Кріт запитав, чи можна йому, Кротові, самому розпакувати кошик? Ондатр не мав нічого проти. Він ліг на травичку та розтягнувся на повен зріст. І поки Ондатр відпочивав, Кріт, завмираючи від трепету, дістав із кошика скатертину, розстелив її, а тоді став один по одному видобувати загадкові пакунки, розгортати їх та розкладати наїдки на скатертині. І щоразу, розгортаючи новий пакунок, він вигукував:

— Оце так!.. Оце так!..

Коли приготування було закінчено, Ондатр сказав:

— Ну що, мій друже, берімося до страви!

Крота не треба було просити двічі, бо весняне прибирання своєї хатинки він почав ні світ ні зоря, власне, як і годиться починати, а почавши його, так захопився роботою, що жодного разу навіть не присів, аби чогось перехопити. І взагалі, цей день був настільки насиченим усілякими справами та подіями, що Кротові вже здавалося, що від того ранку його відділяє кілька діб.

— Ну й що ти там побачив? — поцікавився Ондатр трохи пізніше, коли відчуття голоду трохи вщухло і Кріт нарешті відірвав погляд від скатертини та подивився на річку.

— Я бачу, — відповів Кріт, — доріжку з бульбашок, які вихоплюються просто з-під води. Нічого кумеднішого досі не бачив.

— Бульбашки? Ого! — вигукнув Ондатр і радісно цмокнув, наче з кимось вітаючись.

Над водою коло берега з’явилася спершу широка та блискуча морда Видри, а за нею вигулькнув і сам Видра. Вийшовши на берег, він обтрусився від води.

— Ах ви скнарюки такі-сякі! — вигукнув Видра, прямуючи відразу до скатертини. — Ондатре, і ти нічого мені не сказав?!

— Та, знаєш, ми й самі не думали, що попливемо, — виправдовувався Ондатр. — До речі, познайомся. Мій друг — містер Кріт.

— Дуже приємно, — кивнув Видра Кротові, й вони відразу сподобалися один одному.

— Всюди така тіснява, такий гамір! — продовжував говорити Видра. — Так ніби весь світ узяв та й прийшов сьогодні на річку. Дай, думаю, запливу до загати, може, хоч тут хоч трохи побуду сам-один, і от, друзі мої, знаходжу вас!.. Та сподіваюся, ви зрозуміли, що я не мав на увазі нічого такого, правда?

За спинами почувся шелест. Він долинав від живоплоту, на якому ще було повно неопалого торішнього листя. Нарешті з кущів показалися смугаста голова та дужі плечі.

— Агов, Борсуче, ходи-но сюди, старий! — гукнув Ондатр.

Борсук ступив кілька кроків уперед і рохнув:

— Гм! Товариство!

І тут же розвернувшись, кудись пропав.

— Таким він був, такий він є, і ти хоч кілля на голові йому теши! — з розчаруванням у голосі мовив Ондатр. — Нетовариський — просто жах! Сьогодні ми його вже точно не побачимо. — І він обернувся до Видри. — Так кого ти бачив на річці?

— Бачив Жабса, — промовив Видра. — На новісінькій гоночній байдарці, у новенькому пальто, як нова копійка!..

Тут він підморгнув Ондатрові, й обидва розсміялися.

— Колись Жабсові подобались вітрильники, — став пояснювати Ондатр. — Потім він до них охолов і захопився плоскодонкою, відштовхувався жердиною від дна й так плавав. Ні про що інше й чути не хотів, зате на плоскодонці міг проплавати від зорі до зорі, і навіть не один день. Але й це захоплення минуло. А торік йому забаглося плавучого дому — і ми всі мали ходити в гості до плавучої хати й удавати, що в захваті від неї. Був навіть момент, коли Жабс зібрався решту свого життя провести у плавучому домі. І за що б він не взявся, у нього все отак: не встигне ще набриднути одне захоплення, як натомість з’являється друге.

— А загалом він дуже непоганий, — озвався замислено Видра. — Ось тільки легковажний, а надто у човні!

З галявини, на якій вони сиділи, проглядався невеличкий острівець, а за ним виблискувала річка. І раптом коло того острова з’явилася гоночна байдарка, в якій сидів кремезний, міцно збитий весляр. Він щосили налягав на весла, здіймаючи фонтани бризок, і човен від його зусиль вихитувався, наче навіжений.