Кен Бруен – Хрест (страница 44)

— Це спільний психічний розлад. Маємо дві сильно ушкоджені особистості, які з тих чи інших причин поділяють одне психотичне переконання, стають майже однією особою з тією самою руйнівною метою. Зазвичай хтось із них лідер, а другий починає сприймати всі його ілюзії, ненависть, манію тощо. Об’єднуючись, зливаючись отак, вони утворюють смертельно небезпечну пару, як, наприклад, гіллсайдські душителі в Америці.

Я подумав і сказав:

— Ґейл і її батько.

Вона кивнула й знову наголосила, що це тільки припущення.

Я запитав про Шона.

Вона сказала:

— Думаю, вірогідно, що він повернеться туди, де втопилася Ґейл, майже як вартовий. Що будеш робити з ним?

Я до ладу ще не знав, але картина почала формуватися.

— Якщо його знайду, то відпущу — хай повертається в Лондон і намагається будувати своє життя.

Вона здивувалася, я бачив по очах, і спитала:

— А що, ти не вважаєш, що він має заплатити за свою роль у цих усіх жахливих злочинах?

Я був готовий уже розповісти їй про ті страшні помилки, які робив у минулому, коли давав волю шаленому бажанню помсти, і через це гинули невинні. Натомість відповів:

— Гадаю, смертей уже досить.

Офіціант приніс рахунок, і я заплатив.

Надворі викликав таксі й сказав:

— Джино, я такий вдячний.

Вона всміхнулася:

— Спробую знову відгадати: я їду додому сама?

Я пробелькотів якусь пургу про те, що ми скоро знову зустрінемось і як вона мені чудово допомогла.

Хрінь собача.

Приїхало таксі, я відчинив двері. Вона зміряла мене довгим поглядом і сказала:

— До побачення, Джеку.

Я мав би щось сказати: що все не так, як здається, що я дуже скоро зателефоную. Вона печально всміхнулась, і таксі поїхало.

Я йшов по Квей-стріт, кажучи собі, що зателефоную їй, ну звичайно, зателефоную. Може, якщо достатньо це повторити, то я навіть у це повірю.

Я завів ритуал щовечора гуляти бульваром. Ґейл виловили з води о десятій вечора, тож орієнтувався приблизно на цей час. У душі підозрював, що це марна праця. А якщо він так і не прийде? Сказав собі, що це хоча б якась фізкультура, виходжу на свіже повітря, рухаюся. І, звичайно, нозі допомагає. Тіло Ґейл виловили біля Блекроку. Колись там був чоловічий пляж. Традицію скасовано, і тепер ним можуть користуватися й жінки.

На пляжі вечорами мені траплялися групки підлітків, які розпивали «Бакфаст» із символічною пляшечкою горілки, щоб додати градусу й «нажертися в хлам».

У моїй юності таким набором була пляшка сидру десь на п’ятьох і пачка «Вудбайн». Про наркотики тоді й не чули. У нового покоління цього добра безліч видів — від екстазі до кокаїну й креку. Кристалічний мет у чималих кількостях почав здіймати свою бридку й небезпечну голову. Я поговорив з однією з дівчат-підлітків, і вона виклала мені ідеологію: ніяких оцих повільних, від яких поступово стає весело, пригод-ініціацій — їхня мета нажертись, і то швидко. Жодного перехідного моменту з дурними смішками — хай чимшвидше дає в голову.

Я запитав:

— Чому?

Тупе питання від старого пердуна, так?

Вона позирнула на мене зі зневагою й дрібкою жалю і сказала:

— Бо жизь, ну, це біль.

Ці слова цілком могли прозвучати на Маямі-Біч чи якій-небудь американській вечірці студентського братства. Уряд намагається якось дати раду з епідемією підліткових вагітностей і ЗПСШ, а я подумав, що, провівши один вечір над морем, вони могли б спостерегти, як ця сага розгортається від початку до кінця.

Я багато думав про Коді — його шалене й надокучливе життєлюбство, рішуче бажання стати приватним детективом і про те, як він загинув через мої дії. Іноді я не міг витримати цього тягаря. У такі часи, попри нездорову ногу, я рухався як той, хто намагається втекти від власних думок.

Минув тиждень — Шона не було, мене опосідали сумніви. Чи не є мій план просто марним ходінням? Та я тримався його. Зрештою, мені подобалося ходити. Близькість океану завжди заспокоює. І, Господи, мені жодна підтримка не зайва. Здебільшого під час таких прогулянок я думав про всіх людей, яких знав, і про те, чому досі ходжу по землі.

На десятий день таких проходок я зустрів Джеффа.

Я був настільки переконаний, що він уже мертвий і я його ніколи не побачу. Він був моїм великим другом, а через мене його дитина випала з вікна, він пішов у запій, востаннє його бачили серед бездомних. Його дружина Кеті якраз і застрелила Коді. Вона знала, що він мені як син. Може, саме тому я так і не став переслідувати її за той постріл.

Око за око.

Я забрав її дочку, вона — мого сина.

Чесний обмін?

На десятий день пошуків я вже збирався додому, коли побачив, що на березі сидить чоловік і дивиться на мене, а наблизившись, я його впізнав.

Джефф.

Спочатку я подумав, що голова жартує зі мною. Мені не раз ввижався хтось схожий на вулиці. Та це вже був не міраж — це був він: довге сиве волосся зібране у хвіст, шкіряний плащ і погляд, який намагався мене спопелити. Він підвівся — і я не знав, чи не кинеться на мене. Коли ми бачилися востаннє, він плюнув мені в обличчя.

Я зупинився ярдів за п’ять він нього, відчув, як у тілі наростає дрож.

Він сказав:

— Чув, що ти тут ходиш у той самий час кожного вечора.

Я не став питати, від кого чув.

Як привітатися з тим, чиє життя ти сам знищив?

«Радий бачити» — не варіант. Вигляд у нього був хороший порівняно з тим, яким я бачив його востаннє — п’яним на лавці в парку з мертвим поглядом. Очі ясні, хоча погляд і важкий. На лобі — свіжий шрам. Якщо жити на вулиці — це типова ситуація. Одяг на ньому був чистий; Джефф помітно постарів, та все ж виглядав непогано. Тримав руки глибоко в кишенях, і я зосередив погляд на них.

— І далі розслідуєш, Джеку?

Я нарешті спромігся щось сказати:

— Наскільки можу.

Він подивився вдалину на океан і мовив:

— І отже, далі руйнуєш людям життя?

Що тут скажеш.

Він зітхнув:

— Ґарди шукають Кеті у зв’язку з тією стрільбою.

Я сказав, що чув про це, а він запитав:

— А ти, Джеку, її шукаєш?

Нейтральним тоном, наче йому байдуже.

— Ні, вона через мене й так багато горя зазнала.

Він підійшов на крок — і я стримався й не відступив. Він запитав:

— Ти вважаєш, що це зрівнює рахунок? Ти так вважаєш, Джеку?

Почути своє ім’я від нього було як удар батогом. Щоразу від цього боляче. Я сказав:

— Ні, не думаю, що... що рахунок можна зрівняти.