Карлос Сафон – Володар Туману (страница 19)

Аж тоді Роланд розплющив очі, й до його пожовклого обличчя поступово став повертатися звичний колір. Макс допоміг йому підвестися й поволі відновити дихання.

— Зі мною все гаразд, — пробелькотів Роланд, піднісши руку, аби заспокоїти приятелів.

Алісія опустила руки й заголосила — це вперше Макс бачив, щоб вона так побивалася. Хлопець зачекав іще кілька хвилин й, упевнившись, що Роланд може сам триматися на ногах, взявся за весла й скерував човен до берега. Роланд мовчки дивився на приятеля, який урятував йому життя. Макс знав, що цей розпачливий і повний вдячності погляд відтепер завжди буде з ним.

У халабуді брат із сестрою поклали Роланда на ліжко й укрили ковдрою. Нікому не хотілося говорити про те, що сталося, принаймні зараз. Це вперше погроза Володаря Туману виявилася такою відчутною, і важко було добрати слова, щоб виразити тривогу, яка їх опосіла. Здоровий глузд підказував, що слід братися до нагальних справ, і так вони й учинили. Роланд мав у халабуді невелику аптечку, і Макс продезінфікував Алісії рани. За кілька хвилин Роланд заснув. Алісія із засмученим видом дивилася на нього.

— Роланд одужає. Він просто без сил, — мовив Макс.

Алісія подивилася на брата.

— А ти? Ти врятував йому життя, — з голосу Алісії було зрозуміло, що її нерви на межі.— Ніхто б не зробив того, що зробив ти, Максе.

— Він зробив би це заради мене, — заперечив Макс, не бажаючи говорити на цю тему.

— Як ти почуваєшся? — правила своєї Алісія.

— Направду? — запитав Макс.

Алісія ствердно хитнула головою.

— Мабуть, я зараз блюватиму, — усміхнувся Макс. — Ніколи в житті я не почувався так кепсько.

Алісія міцно обійняла брата. Макс так і закляк з опущеними руками, не знаючи, що спричинило таку реакцію Алісії — прояв сестриної ніжності чи страх, який дівчина щойно пережила, коли вони намагалися повернути Роланда до життя.

— Я люблю тебе, Максе, — прошепотіла Алісія. — Ти чуєш?

Макс ніяково мовчав. Алісія розтиснула обійми й відвернулася до дверей. Макс завважив, що сестра плаче.

— Ніколи не забувай цього, братику, — прошепотіла вона. — А тепер трохи поспи. Я теж посплю.

— Якщо я зараз засну, то вже не прокинусь, — зітхнув Макс.

За п’ять хвилин усі троє міцно спали в халабуді на березі, і ніяка в світі сила не змогла б їх розбудити.

Розділ чотирнадцятий

На смерканні Віктор Крей зупинився метрів за сто од будинку на узбережжі, де знайшли свою нову оселю Карвери. Це був той самий будинок, в якому Ева Грей — єдина жінка, котру він насправді кохав, — народила Якоба Фляйшмана. Він знову побачив той самий білий фасад, і це роз’ятрило давні рани, хоча Віктор Крей гадав, нібито вони назавжди затягнулися. Світло в будинку не горіло, здавалося, там нікого не було. Віктор Крей припустив, що брат із сестрою, мабуть, затрималися в селищі з Роландом.

Наблизившись до будинку, доглядач маяка проминув білий паркан, що його оточував. Ті самі двері й вікна, які він чудово пам’ятав, виблискували в останніх променях сонця. Старий перетнув сад, дійшов до заднього подвір’я і вийшов у поле, що простяглося за будинком. Удалині височів ліс, а біля самого його початку виднів сад статуй. Віктор Крей давно не приходив сюди й зупинився подивитися на нього здаля, побоюючись того, що могло ховатися за цим муром. Крізь темне пруття ґрат із саду статуй пробивався густий туман.

Віктор Крей почувався старим, йому було лячно. Страх, що гриз йому душу, був той самий, який він спізнав багато років тому в провулку робітничого передмістя, де до нього уперше долинув голос Володаря Туману. Тепер, на схилі літ, здавалося, це коло замикається, і з кожним ходом старий відчував, що в нього не залишилося тузів для останнього закладу.

Доглядач маяка твердим кроком дійшов до входу в сад статуй. Невдовзі туман, що вихоплювався зсередини, огорнув його по пояс. Віктор Крей сунув тремтячу руку в кишеню плаща й видобув старий, але ретельно заряджений перед виходом із дому револьвер, а ще потужний ліхтар. Зі зброєю в руці він увійшов на територію саду і, запаливши ліхтар, освітив її. Промінь світла вихопив незвичну картину. Віктор Крей опустив зброю й протер очі, гадаючи, що став жертвою галюцинації. Щось було не так… або принаймні не те, що він сподівався побачити. Промінь світла знову прорізав туман. Це була не мара: сад статуй стояв порожній.

Старий спантеличено дивися на спорожнілі п’єдестали. Він саме намагався дати лад своїм думкам, коли здаля до нього долинули розкоти грози, що наближалася, і він подивився на обрій. Загрозлива пелена темних тривожних хмар простяглася на небі, наче чорнильна пляма на водоймі. Блискавка розколола небо навпіл, і відлуння грому докотилося до берега, мов барабанний дріб, що передує битві. Віктор Крей почув літанію[3] бурі, що зароджувалася в морі, й нарешті, згадавши, що таку саму картину він уже спостерігав двадцять п’ять років тому на борту «Орфея», зрозумів, що має статися.

Макс прокинувся в холодному поту й кілька секунд не міг утямити, де він. Серце в нього калатало, як мотор старого мотоцикла. За кілька метрів од себе хлопець угледів знайоме лице: Алісія спала поруч із Роландом, і Макс згадав, що він у халабуді на березі. Він готовий був заприсягтися, що спав лише кілька хвилин, хоча насправді його сон тривав майже годину. Макс тихенько підвівся й вийшов на свіже повітря, й образи болісного кошмару, коли вони з Роландом задихалися в трюмі «Орфея», поволі танули в його пам’яті.

На березі було порожньо, й відплив потягнув Роландів човен у море, де невдовзі його мала підхопити течія; скоро невеличке суденце безповоротно загубиться в безмірі океану. Макс наблизився до самісінького моря й обполоснув лице та плечі прохолодною водою. Тоді підійшов до завороту, за яким відкривалося зручне місце для риболовлі, й сів на каміння, зануривши ноги у воду й сподіваючись віднайти спокій, якого не приніс йому сон.

Макс відчував, що за подіями останніх днів таїться якась логіка. В повітрі витало відчуття невідворотної небезпеки, і якщо зосередитися на цьому, можна було накреслити висхідну лінію появ доктора Каїна. З кожною годиною, що збігала, його присутність, здавалося, ставала відчутнішою. В очах Макса це було схоже на складний механізм, у якому деталі припасовувалися одна до одної, а осереддям було темне минуле Якоба Фляйшмана: від зафіксованих на плівці загадкових відвідин саду статуй до неймовірної істоти, яка щойно ледь не вкоротила їм віку.

Підсумувавши події дня, Макс зрозумів, що вони не можуть дозволити собі розкіш бездіяльно чекати на нову зустріч із доктором Каїном — слід було упередити його дії та спробувати передбачити, яким буде його наступний крок. Для Макса існував лише один спосіб це з’ясувати: йти слідами, що їх Якоб Фляйшман залишив багато років тому на своїх плівках.

Не збираючись будити Алісію та Роланда, Макс сів на велосипед і поїхав до будинку на узбережжі. Вдалині, над лінією обрію, з нічого виникла темна цятка й почала поширюватися, мов смертоносний газ. Це зароджувалася буря.

Повернувшись додому, Макс вставив у проектор бобину. Поки він їхав, температура значно знизилася й продовжувала падати. Перші відлуння бурі долинали між поодинокими поривами вітру, що стукотів у віконниці. Перш ніж увімкнути проектор, Макс побіг сходами нагору й напнув на себе суху одіж. Стара дощана підлога рипіла в нього під ногами — здавалося, вона не витримає натиску вітру. Перевдягаючись, Макс у вікно побачив, що буря, наближаючись, вкрила небо темною габою на кілька годин раніше, ніж зазвичай западала ніч. Хлопець зачинив вікно на засувку й спустився до вітальні, щоб увімкнути проектор.

На стіні знову ожили кадри, і Макс зосередився на них. Цього разу камера рухалася знайомими місцями — коридорами будинку на узбережжі. Макс упізнав інтер’єр вітальні, де сидів зараз, переглядаючи плівку. Оздоблення й меблі були інші, будинок мав розкішний і помпезний вигляд перед об’єктивом, що повільно окреслював кола та являв очам стіни й вікна, мовби прочинивши двері пастки часу, крізь які можна було потрапити в помешкання десятирічної давнини.

Кілька хвилин на першому поверсі — і плівка переносила глядача на другий.

Зупинившись на порозі в коридорі, камера наблизилася до дверей, що вели до кімнати, в якій до злощасної пригоди мешкала Ірина. Двері прочинилися, й камера проникла в напівтемне приміщення. Тут було порожньо, й камера зупинилася перед стінною шафою.

Кілька секунд на екрані нічого не відбувалося, й об’єктив не зафіксував у порожній кімнаті жодного руху. Та раптом дверцята шафи рвучко відчинилися, вдарившись об стіну, й захиталися на завісах. Макс напружив зір, аби розгледіти, що було всередині темної шафи, й завважив, як із мороку з’явилася рука в білій рукавичці, що тримала на ланцюжку якийсь блискучий предмет. Макс відгадав, що мало статися за мить: із шафи вийшов доктор Каїн й усміхнувся в камеру.

Макс упізнав предмет, що його тримав доктор Каїн, — це був подарований батьком годинник, що його хлопець загубив у склепі Якоба Фляйшмана. Тепер годинник був у руці чаклуна, котрий якимось чином — у фантасмагоричному світі чорно-білих образів, що з’являлися зі старого проектора, — заволодів Максовою найбільшою дорогоцінністю.